Прийшовши на хутір, він сказав Марині: — Благодушна Марино, я піду до Андрушів: преосвященний приїхав і прислав по мене — є справа. Тож не відлучайся з дому. Якщо ж я залишуся там на ніч — нічого страшного, не хвилюйся. Все буде гаразд. — І, не давши Марині й слова вставити, додав: — Прощай — і вийшов за ворота. Пройшовши через місто, він раптом згадав, що при ньому не було жодної копійки. Тож повернувся назад на хутір, взяв карбованець, ще раз повторив Марині свої вказівки, додавши, що навіть як і другу ніч заночує в Андрушах — не варто хвилюватися. Сказав — і пішов.
Якщо Никифор Федорович уявляв собі, що його вірний Степа зараз лежить у пасіці під липою і читає вголос Тіта Лівія, то він глибоко помилявся. Степан Мартинович, забувши про все на світі, крім вступного іспиту своїх вихованців, подвоєним кроком міряв пирятинську дорогу. В Яготині він переночував, а на світанку вже був у Пирятині до пізньої обідні. Перекусивши шматком хліба й таранькою, трохи відпочив під церковною огорожею — і бадьоро рушив у дорогу. Вечірнє богослужіння він слухав у Лубенському монастирі перед мощами святого Афанасія, патріарха Александрійського. Переночував у притулку і там же почув від якогось подорожнього паломника легенду про Успіння святого Афанасія, який відійшов у вічність сидячи, та про сон дочки лютого Ієремії Вишневецького-Корибута, в якому вона побачила рай, але ангели вивели її звідти, кажучи, що якщо вона за власний кошт зведе храм Божий поблизу Лубен, то зможе оселитися в раю назавжди. Вона й збудувала той храм. Але тут оповідач помітив, що слухач його вже давно грає на альтовій ріжковій трубі, і не забарився підхопити мелодію на октаву нижче — так вийшов чудовий дует.
Зранку мій паломник перейшов Сулу і попрямував через відоме урочище N просто до Богачки. Дорогою лише напився води біля корчми, що на Ромоданівському шляху. Перепочивши у Богачці в гостинної бабусі Марії Іванівни Ячної, увечері він уже відпочивав під горою, біля переправи через Псел, що в містечку Білоцерківка. Тут, на поромі, якийсь дотепник-поромник спитав його: — А що, думаю, до Єрусалима прямуєте, прочанине? Зайшли б до нашої пані Базилевської, попросили б ладану: вона богобоязлива пані — може, ще й борщем з рибою з Псла нагодує. — Степан Мартинович ніби й не почув сарказму перевізника, а після переправи, помолившись Богу, рушив далі й опівночі опинився поблизу Решетилівки. Щоб його не прийняли за злодія, вирішив переночувати під вербою. На базарі купив за три шаги бубликів, скупався в річці N, і, пережовуючи бублики, рушив уперед — аж до самої Полтави не спинявся.
А Никифор Федорович подорожував, як то кажуть, господарськи — не на шкоду собі й коням. Наступного дня, залишивши позаду Яготин (а точніше — Гришковську корчму перед самим Яготином), він звернув з пирятинської дороги ліворуч і поїхав гетьманським шляхом через Ковалівку в Свиччине Городище, аби за нагоди провідати друга й сина свого благодійника — полковника Свичку, Лева Миколайовича Свичку, або, як він сам себе жартома називав — «огарок», бо, мовляв, «свічка згоріла на київських контрактах».
Про ці славетні контракти я чув від самого Лева Миколайовича наступне: його покійному батькові, очевидно, під впливом великої хмільної наснаги, прийшла в голову «мудра» ідея вчинити таке, чого не вигадав навіть знаменитий п’яниця К. Радзивіл. Отож, натрусивши валізи асигнаціями, він поїхав до Києва й перед початком контрактів скупив усе шампанське, що було в місті. Тож коли почалися бали, шампанського в погребах — ані краплі. — Де поділося? — питали. — У полковника Свички. — Йдуть до Свички, а він каже: — Пийте, хоч купайтеся в ньому, а продажу не буде. — Знайшлися добрі люди — й випили. Після цього Свиччине Городище й інші маєтності навколо Пирятина почали танути, як віск на вогні. Через це й справедливо називав себе спадкоємець «огарком».
Прогостивши два дні в Городищі, вони на третій день вирушили в дорогу й до вечора щасливо прибули до Лубен. Оскільки в Лубнах не було близьких знайомих, то, відслуживши в монастирі молебень святому Афанасію, поїхали далі. Никифорові Федоровичу дуже хотілося заїхати до Миргорода, щоб вшанувати прах славетного козака-вельможі Трощинського, але Прасковія Тарасівна не схотіла, а він не був охочий сперечатися. Тож без зупинок, через тиждень, вони щасливо прибули до Полтави.
А тим часом наш дячок-педагог зробив усе найважливіше за своїх вихованців, сам того не підозрюючи.
У день свого прибуття до Полтави він пішов до гімназії (до кадетського корпусу йти боявся — казав: «Там всі москалі, ще й застрелять») і дізнався від швейцара, де мешкає головний начальник. Швейцар показав йому невеликий будиночок на горі навпроти собору: — Там, — каже, — живе наш попечитель. — Степан Мартинович, подякувавши за вказівку, пішов до того будинку. На воротах його зустрів високий худий старенький у білому полотняному халаті й простому солом’яному капелюсі й спитав:
— Кого шукаєте?
— Я шукаю попечителя.
— А навіщо він вам?
— Я хочу його просити, щоб коли Савватій Сокира складатиме іспит до гімназії, попечитель його не обминув увагою.
— А Савватій Сокира хіба вам рідня? — усміхнувся старий.
— Ні, не рідня, а мій учень. Я саме тому й прийшов до Полтави з Переяслава — щоб допомогти йому скласти іспит.
Така турбота про учня припала до душі авторові перелицьованої «Енеїди», адже це був ніхто інший, як Іван Петрович Котляревський. Він любив усе шляхетне, в якому б вигляді воно не виявлялося, й відразу вподобав доброго простака. Він запросив Степана Мартиновича до себе в хату й, аби не показати, що саме він є попечителем, завів його на кухню, посадив на лаву, а сам сів навпроти і з мовчазною симпатією милувався його профілем. А Степан Мартинович тим часом церковним шрифтом читав напис на сволоці: «Дім цей споруджено рабом Божим N. року Божого 1710». Іван Петрович звелів своїй служниці (старій і єдиній) подати обід просто на кухню. Страву принесли. Він запросив Степана Мартиновича розділити з ним цю скромну трапезу, на що той без церемоній погодився — бо ж після решетилівських бубликів з учорашнього дня нічого й не їв.
Після борщу з сушеними карасями Степан Мартинович промовив:
— Добрий борщик!
— Насип, Гапко, ще борщу! — сказав Іван Петрович.
Гапка виконала наказ. Після борщу й тривалої мовчанки Степан Мартинович сказав:
— Думаю ще попросити попечителя й за іншого мого учня — теж Сокиру, тільки Зосиму.
— Просіть — і буде вам, — мовив Іван Петрович.
— Зосим Сокира буде складати іспит до кадетського корпусу. Чи не допоможе йому, бідному, попечитель?
— Добре знаю, що допоможе.
— То попросіть його, будьте ласкаві.
— Попрошу, попрошу. Діло таке, що зробити можна, а він хоч і не надто розумний, зате щирий.
У цей час Степан Мартинович розв’язав свій картатий хустинку, вибрав з дріб’язку десятикопійчану монету й тихенько сунув її у руку Івана Петровича:
— Здасться на бублички.
— Дякую вам, не турбуйтеся!
Побачивши, що його гривеник не приймають, Степан Мартинович знову загорнув його в хустку, ще двічі повторив своє прохання й, отримавши вже вдесяте запевнення в його виконанні, взяв свій посох і бриль, попрощався з Іваном Петровичем і Гапкою й вийшов із хати. Іван Петрович, проводжаючи його до воріт, сказав:
— Як доведеться знову бути в наших краях — не цурайтеся нас!
— Добре, спасибі вам, — відповів Степан Мартинович і пішов через площу до будинку Лук’яновича, щоб звідти краще побачити монастир і, помолившись Богу, рушити далі. Довго дивився він на монастир і чудові його околиці; потім глянув на сонце й, змахнувши рукою, спустився стежкою в яр з наміром побувати у святій обителі. Але стежок, що вели до монастиря, було багато, і, спустившись з гори, він почав міркувати, котру з них вибрати — звісно ж, вибрав найдовшу, але широку. Звернувши праворуч на обрану доріжку, він невдовзі опинився на вузькій, коліями вибитій дорозі, що в’юнилася луками між старими вербами та вела до монастиря.
Пройшовши кілька кроків, крізь густі гілки осокорів він побачив тиху, блискучу заводь Ворскли. Доріжка, обігнувши заводь, спускалася донизу й губилася в зелені. Навколо було так тихо, що героєві моєму стало трохи лячно. І раптом, серед цієї мертвої тиші, почувся голос — гучний, живий, співучий. Його повні, м’які звуки ніби розливались по всій заводі. Степан Мартинович завмер у здивуванні, а невидимий співак продовжував. Пройшовши ще кілька кроків, уже можна було розрізнити слова тієї чарівної пісні:
Та яром, яром,
За товаром,
Манівцями
За вівцями.
Прислухаючись до пісні, він непомітно обігнув заводь і, обійшовши купу старих верб, опинився перед білою хаткою, що ховалася поміж дерев. На одній з верб була прибита дощечка з намальованими пляшкою та чаркою. Під тією вербою в тіні лежав чоловік і співав:
Та до порога головами,
Вставай рано за волами!
Поряд із співаком стояла восьмигранна фляга, схожа на штоф, у якій залишилося трохи горілки. У траві валялися зелені огірки. Доспівавши, чоловік підвівся й промовив:
— Ну що, Овраме, випий після труда.
Він підняв флягу, поглянув на світло — чи багато там ще залишилося «духу світла» і «духу розуму».
— Еге-гей, лихая годино! Що ж ми будемо робить, Овраме? — неповна, анафема! — й при цих словах кисло глянув на хатину. Обличчя його змінилося, він кинув штоф і вигукнув:
— «Пожежа в чоботях»!
Степан Мартинович здригнувся від несподіванки й підвівся з призьби, де вже встиг влаштуватися на відпочинок.
— «Пожежа в чоботях»! «Пожежа в чоботях»! — повторював співак, обіймаючи здивованого Степана Мартиновича. Потім відійшов на три кроки, пильно глянув на нього й твердо сказав:
— Та це ж він! Самий справжній! Він — «пожежа в чоботях»! — і, потискаючи йому руки, запитав:
— Куди ж тебе несе? Чи не до владики часом? Якщо так — то я тобі скажу: без мене нічого не зробиш. А от купиш кварту горілки — то не тільки владику, а й гору переверну!
І справді — говорив цей чолов’яга, наче справжній давній богатир Гориня: молодий, високий, з величезними плечима, на яких замість голови сидів справжній чорний їжак, а з пазухи виглядав чорний порося — щонайменше піврічний.
— Та що? Кажи!
— Я не до владики, я так собі, — зніяковіло відповів Степан Мартинович.
— Дурень, дурень! За кварту смердючої горілки не хочеш висвятитися на дяка!