Пройшовши через базар, він машинально попрямував за Трубіж, озирнувся довкола, звернув на золотоношську дорогу і, повільно переставляючи ноги, зник за Богдановою могилою.
На хуторі були неабияк здивовані, коли в призначений день учитель так і не з’явився. Ніхто не міг здогадатися, що сталося. Надвечір приїхав Карл Осипович. Його одразу засипали запитаннями, та і він не зміг дати вичерпної відповіді — лише щиро подивувався такій недисциплінованості. Заїхав до семінарії, спитав там, та й там забули, як того й звати. Лише якийсь школяр крикнув: — Та це ж, мабуть, “пожежа в шкапових чоботях”! — уся аудиторія вибухнула сміхом. З тим і вийшов Карл Осипович.
Нарешті 6 грудня рано-вранці на хутір з’явився сам Степан Мартинович, чемно просячи вибачення за свою відсутність.
— А де ж ви були? — спитав його Никифор Федорович.
— Носив батькам гроші в Глем’язів.
— Які ще гроші?
— Та ті, що од вас отримав. Батьки мої дякують вам за вашу опіку.
Никифор Федорович з розчуленням подивився на незграбну постать учителя. Він і раніше ніколи не насміхався над ним, а після цієї подорожі до Глем’язова почав ставитися до нього з повагою. Заняття пішли звичним порядком. До свят діти вже вільно читали громадянський шрифт і навіть вивчили вітальну віршу напам’ять — то вже витівки Прасковії Тарасівни.
Прийшов і Святвечір. Учителя запросили до столу на вечерю. Він не відмовився. Перед тим, як сісти, його покликав у кімнату Никифор Федорович, одягнув йому на плечі новий демікотоновий сюртук і вручив три карбованці. У Степана на очах виступили сльози, але він швидко зібрався й сів до вечері.
Різдвяна ніч — це дитяче свято в усіх християнських народів, хоч і святкується по-різному: у німців — ялинкою, у великоросів — також. А в нас після урочистої вечері діти носять хліб, рибу й узвар до родичів. Зайшовши в хату, кажуть: “Святий вечір! Прислали батько й мати до вас, дядьку, і до вас, тітко, святу вечерю”. Тоді їх з урочистістю саджають за стіл, пригощають пісними стравами, як дорослих, а потім міняють їм принесене й урочисто проводжають. Діти йдуть до інших родичів. Якщо рідня велика — то вертаються перед самою заутренею, з гостинцями й закутими у сорочку, замість ґудзиків, вузликами.
Мені дуже подобався цей чудовий звичай. Родина у нас була велика. Нас саджали в сани — й цілу ніч возили по гостях.
Пам’ятаю один особливо зворушливий Святий вечір. Восени ми поховали матір. А на Різдво ми понесли вечерю до дідуся. Зайшли й сказали: “Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько і…” — і всі троє розридалися, бо не могли сказати: “і мати”.
Після вечері Никифор Федорович і Прасковія Тарасівна попросили Степана Мартиновича відвезти з дітьми вечерю до Карла Осиповича. Той, звісно ж, не відмовився, тим паче — у новому демікотоновому сюртуку. Повернувшись із міста з дітьми, його запросили їхати разом на заутреню. Відслуживши у Покрові, він пішов на обідню до собору, де були й семінаристи. Щоб урочисто продемонструвати сюртук, Степан випросив у пономаря дозвіл знімати зі свічок під час служби. І в ньому прокинулася маленька пристрасть!
Коли після свят він знову з’явився на хуторі — його не впізнавали: ніби переродився. Почав говорити те, чого раніше за ним і не знали. Спитали, як відсвяткував. — Весело, — відповідає. — У кого був? — У батьків, — каже. Знову навідався в Глем’язів — відвіз подаровані на свята карбованці, ну і показав новий сюртук.
Поступово в ньому почали проявлятися нові знання, окрім букваря. Виявилося: чотири дії арифметики він знає як свої п’ять пальців — щоправда, несвідомо; граматику російську — не гірше за професора, хоч і без ужитку, але для вчителя цього й досить.
Ох, як багато значить заохочення! Лише генії можуть власноруч пробити крижану шкаралупу людської байдужості й змусити світ здивовано озирнутися на них. А звичайній натурі підтримка — як дощ на траву. Для слабкої, сплячої душі, як у Степана, ласкаве слово — як іскра, що розпалює лампаду. Демікотоновий сюртук, а ще більше — щира людяність Никифора Федоровича розбудили в Степанові ті сили, що дрімали. Він виявився не лише здібним учителем, а ще й чималим латиністом. Хоч і працював як машина, проте досить розбірливо для Никифора Федоровича, лежачи в пасіці під липою, читав Тіта Лівія.
За клопотанням Никифора Федоровича преосвященний Гедеон надав Степанові Мартиновичу стихар дяка та місце при церкві святих Бориса і Гліба, що навпроти хутора. Відтоді Степан Мартинович зажив по-панськи, дійшовши до того, що, окрім юхтових чобіт, нічого іншого вже й не носив. У домі Никифора Федоровича він став незамінною особою, і без нього, здавалося, щось суттєво бракувало. Хоча в ньому і не побільшало ані дотепності, ані жвавості, обличчя його помітно змінилося: стало спокійнішим, світлішим, набуло незбагненної доброти. Дивлячись на нього, вже не помічав дисгармонії рис, а милувався лише виразом обличчя. Велика справа, Никифоре Федоровичу, — твій демікотоновий сюртук і три карбованці! Ти з людини невиразної, майже німої, створив істоту, якщо не високодумну, то глибоко відчуту.
Тим часом Зося і Ватя вчилися й росли. Росли, як у казці — не по днях, а по годинах, і навчалися також із богатирською завзятістю. Але тут слід згадати й учителя. Степан Мартинович навчав не від себе, а за букварем, і часто сам собі повторював: «Не я винен — не я його друкував». На тринадцятому році це вже були статні хлопці, яким можна було дати років по п’ятнадцять, і настільки схожі один на одного, що лише Прасковія Тарасівна могла їх розрізнити. Це схожість проявлялася не лише зовні: вони були подібні у всьому. Наприклад, Ватя хотів учитися — і Зося також; Зося хотів гуляти — і Ватя не відставав. Усі, хто навідувався на хутір сотника Сокири, не кажучи вже про Карла Осиповича, були у захваті від хлопців. А про Никифора Федоровича та Прасковію Тарасівну — й казати зайве.
Одного вечора Карл Осипович несподівано приїхав на хутір і застав господарів майже в суперечці.
— Ну, то хай, хай уже буде по-твоєму, — швидко говорив Никифор Федорович. — Обирай, кого сама знаєш.
— Ні, ви вибирайте. Я нічого не знаю. Я їм чужа.
У цей момент у кімнату зайшов Карл Осипович, і Прасковія Тарасівна звернулася до нього:
— Ось! Ось нехай хоч він нас розсудить!
— Досі ви нічого не ділили, а тепер раптом надумали — що ж ділити? — спитав Карл Осипович, ставлячи в куток палицю і капелюх.
— А ось що, Карле Осиповичу! Ми вже вирішили: одного сина — у військо, другого — по цивільній частині. А тепер не можемо поділити, кому куди.
— Обох — по цивільній, але спершу треба їх чомусь навчити.
— І я так кажу, — спокійно додав Никифор Федорович.
— Господи! Виростуть — навчаться. Отець Лука й досі не надивиться на їхні знання. А ж їм же скоро по чотирнадцятому піде — пора вже думати.
— Я думаю зробити з них добрих семінаристів.
— А я — офіцерів.
— Хай буде по-твоєму — роби собі офіцера, а я — семінариста. Тепер справа лише за тим, хто ким буде. Тож нехай вирішить доля: кинемо жереб. А ви, Карле Осиповичу, будьте свідком.
Кинули жереб — і випало: Зосиму бути офіцером, а Савватію — семінаристом.
Із того вечора Прасковія Тарасівна, здавалося, почала трохи більше прихилятися до Зосі, звісно, в дрібницях. Але навіть ці дрібниці згодом помітив Степан Мартинович і якось у пасіці, після читання Тіта Лівія, сказав сам собі, що так робити недобре — адже діти однієї матері, тож мали б бути рівні. Говорив він це вголос, та ніби сам до себе, але Никифор Федорович почув і гірко посміхнувся.
Через рік після цієї події загальним рішенням вирішили: Зосю — до Полтави, у кадетський корпус, а Ватю — в гімназію, теж у Полтаві. Як вирішили — так і зробили.
Одного ясного ранку, десь близько десятої, з хутора виїхала туго навантажена бричка, що четверо міцних коней ледве тягли. За нею їхала звичайна однокінна телега, вкрита волов’ячою шкурою — в чумацькому стилі. То були запаси харчів. Попереду, на своїй "біді", риссю поїхав Карл Осипович, аби як слід зустріти дорогих гостей у себе вдома. Позаду ж транспорту, немов охороняючи його, йшов пішки Степан Мартинович і міркував уголос: «Марно, їй-богу, марно. Краще б у семінарію. Я ще міг би бути корисним. А для них я готовий знову туди вступити». Ідучи з такими думками, Степан Мартинович наткнувся на телегу з харчами й раптом побачив, що й бричка вже зупинилася біля дому Карла Осиповича. У старого холостяка ще раз перекусили — чим Бог послав у його келії, а щоб апетит прокинувся, Никифор Федорович випив чарку горілки з гофманськими краплями. Після перекусу попрощалися й почали сідати в бричку, і Карл Осипович, як завжди, не забув покласти Зосі та Ваті до кишені по коробочці м’ятних пастилок.
Транспорт рушив і зник за рогом. Карл Осипович і Степан Мартинович також розпрощалися. Перший залишився вдома — треба було відпускати рецепти. А другий попрямував на хутір, бо тепер він був там повновладний господар. Хоча те "господарство", окрім ключів від комори, він ладен був передати Марині, а сам, як який-небудь феодальний дукат у старі часи, ладен був і пішки податися не до Палестини, звісно, а хоча б до Полтави — тільки б якось, бодай осторонь, узяти участь у чомусь, що так близьке його благородному серцю.