Чесне слово, висвячу! — ось і чесна виночерпія скаже, що висвячу: я при владиці великою силою користуюсь.
— Та як же я без харчів до Переяслава дійду?
— Дійдеш, дійдеш, дурнику! Я тебе за день поштою домчу.
Степан Мартинович почав розв’язувати хустину, а співак (а це й справді був архієрейський співець) радісно вигукнув:
— Анафема! Шинкарко, обірванко, горілки! Кварту, дві, три, відро! проклята утробо!
Степан Мартинович, покірно подаючи гривеник, що йому повернув Іван Петрович, сказав, що гроші всі тут.
— Тсс! Я це тільки, щоб налякати її, анафему.
Горілка з’явилася під вербою, і приятелі вмостилися коло мальованої пляшки. Співець випив склянку й налив моєму героєві. Той спочатку відмовлявся, але богатир-бас так глянув на нього, що він простяг тремтячу руку до склянки. А співець мовив:
— А ще й дяк!
І він прийняв від Степана Мартиновича порожню склянку, знову налив і «посекундачив», тобто повторив, витер рукавом свої повні губи й урочисто, басом, протягом промовив:
— Благослови, владико!..
Степан Мартинович був вражений потужністю й красою його голосу, а той, помітивши це, узяв ще нижче:
— Миром Господу помолимось!
— Тепер можна й для гласу...
І він випив третю склянку, зморщився, мовчки показав пальцем на пляшку, і Степан Мартинович із подивом зауважив, що вона майже порожня. Він заперечливо похитав головою.
— Роби, як сам знаєш, а ми тимчасом... — і, хмикнувши, заспівав:
Ой ішов чумак з Дону...
А коли заспівав:
Ой доле моя, доле,
Чом ти не така,
Як інша, чужа?..
— з очей Степана Мартиновича покотилися великі сльози. Співець, побачивши це й бажаючи утішити розчуленого слухача, заспівав, клацаючи пальцями:
У неділю рано-вранці
Йшли наші новобранці,
А шинкарка на них — морг:
Іду, братчики, на торг!
Закінчивши куплет, він випив решту горілки, глянув на співрозмовника й промовисто показав на шинок. Степан Мартинович безмовно взяв пляшку й пішов по ще одну кварту, а заходячи в шинок, сказав сам до себе:
— Пошле ж Господь такий ангельський глас недостойному рабу своєму!
Поки шинкарка наповнювала флягу, він запитав її:
— Хто цей, із ким я возлежу?
— Це — бас із монастиря, — відповіла вона.
— Божий бас, — подумки промовив Степан Мартинович.
— Якби не бас — то свиней пас, — додала шинкарка. — П’яниця пропащий.
— Воно-то так, але, жінко, баси такими і мають бути.
— І ви теж бас? — спитала шинкарка.
— Ні, я жодним гласом не володію.
— І правильно робите, що не володієте.
За півгодини знову з’явився в шинку з порожньою флягою Степан Мартинович, і шинкарка, наповнюючи її, пробурмотіла собі під ніс: — От п’ють, так п’ють!
Повернувшись під вербу, він поставив флягу біля баса й сам ліг на траві горілиць, наслідуючи натхненного співця. Той, не кажучи й слова, налив склянку горілки, вилив її в роззявлений рот, пошукав у траві половинку огірка, але, не знайшовши, підніс до вуст порожні пальці й пробурмотів:
— Та воскресне Бог! — і, звертаючись до Степана Мартиновича, майже наказав:
— Дерзай!
І Степан Мартинович дерзнув. Бас і собі дерзнув і вже не шукав закуски, лише цокнув язиком і сказав:
— Ех! Якби тепер отець Мефодій. От бас — так бас! Але все одно — мене не переп’є!
І він випив ще одну склянку. Фляга знову була порожня. Він подивився на Степана Мартиновича й показав на шинок, але той побожився, що в нього ані півпенязя в кишені. Тоді бас накинувся на нього, схопив за руку й вигукнув:
— Брешеш, душогубе, волоцюго! Ти паству свою покинув без дозволу владики й тепер швендяєш по хащах та грабуєш добрих людей. Давай кварту — а то тут тобі й амінь!
— Поставлю, поставлю, тільки відпусти душу на покаяння, — благав тремтячим голосом Степан Мартинович.
Бас, відпускаючи його, лаконічно сказав:
— Іди й неси!
Степан Мартинович, схопивши флягу, кинувся до шинку й майже зі сльозами звернувся до шинкарки:
— Благоліпна й благодушна жінко! — (він дуже розраховував на комплімент і на біблійний текст також) — ізмий мя від уст левових і визволи мя від руки грішної — поборгуй хоч півкварти горілки.
— А дзусь вам, п’яниці! — лаконічно сказала шинкарка й зачинила двері.
Ось тобі й «поборгувала»! Виходить, що компліменти не однаково діють на представниць прекрасної статі.
Приголомшений такою витівкою благоліпної жони, він довго не міг отямитися, а прийшовши до тями, ще довго стояв і міркував, як йому тепер врятуватися від руки грішника. Найкраще, що спало йому на думку, — впасти до ніг баса й покласти надію на його милосердя. З цією думкою він підійшов до верби, і — о, невимовна радість! — бас розлігся на всю свою довжину й ширину під деревом і хропів так, що листя сипалося з гілля, наче від посвисту могутнього богатиря Солов’я-розбійника.
Бачачи такий щасливий фінал цієї драматургії, мій герой не гаючись кинувся з місця, мовлячи: «Стопи моя направи по словеси твоєму, і нехай не володіє мною жодне беззаконня».
Пройшовши трохи під гору, він звернув з дороги та приліг відпочити під густолистою липою — і незабаром захропів не гірше за будь-якого баса.
Благовіст на вечірню розбудив мого героя. Прокинувшись, він довго не міг збагнути, де знаходиться. Почавши перебирати в пам’яті події дня — від старенького в білому халаті й брилі — він дійшов до трагічної сцени під вербою і її благополучного завершення. Перехрестившись, він підвівся, вийшов на стежку, яка привела його до самих стін монастиря. Вечірня вже тривала, читець посеред храму читав першу кафізму, а клірос співав: «Работайте Господеві со страхом і радуйтеся Йому з трепетом». Немале ж було його здивування, коли він серед співаків, саме на правому кліросі, побачив свого богатиря-баса. Той, ніби нічого не сталося, ревів собі, втопивши небрите підборіддя в не надто туго зав’язаний галстук.
Коли з церкви виходили, бас помітив свого протеже й рукою подав знак іти за ним.
— Ну, а якщо, боронь Боже, знову туди? Пропав я, — подумав він і пішов за басом, як ягня на заколення.
Але все сталося всупереч його побоюванням. Вони зайшли до великої трапезної, де вже братія сідала вечеряти, а співаки сідали за окремий стіл. Бас мовчки вказав місце і своєму протеже. У трапезній було майже темно, і коли засвітили світильники, то, побачивши серед себе мого героя, весь хор вигукнув: — «Пожежа в чоботях!» — Усі його знали ще з семінарії. Після трапези його повели до спільної келії, й дізнавшись, що він завтра має намір вирушити назад до Переяслава, всі одностайно запропонували йому місце у фургоні, пояснивши, що завтра після літургії владика від’їжджає до Переяслава, тобто в Андруші, і що вони, його співаки, їдуть туди ж поштовим возом. Тут роздумувати не було про що, особливо враховуючи, що в кишені мого бідного героя гуляв вітер.
Наступного дня, близько четвертої години по обіді, фургон, повний співаків, мчав, здіймаючи куряву, переяславською дорогою й зупинився біля корчми неподалік хутора Абази. Дисканти просили пити, а баси — випити. Моєму героєві теж кортіло вийти з фургона разом із басами, і — о жах! — з вікна корчми визирала, як ви думаєте, сама Прасковія Тарасівна! Він повалився на дно фургона й почав благати дискантів прикрити його собою. Хлопчаки всі разом накинулися на нього й так прикрили, що він ледь не задихнувся. Слава Богу, баси недовго затрималися в корчмі. Відновивши порядок і тишу в фургоні, вони звеліли погоничеві рушати, а самі гучно заспівали: «О всепета мати, а всі пивнички в хаті». До них приєднали й свої ангельські голоси дисканти — і вийшла пісня хоч куди.
Так весело й жваво вони продовжили шлях без жодних трагічних пригод, хіба що в яготинському шинку баси спільними зусиллями побили першого баса, покровителя Степана Мартиновича, за буйні витівки, а потім зв’язали йому руки й ноги міцно, поклали у фургон і в такому жалюгідному стані привезли його до Переяслава.
По прибутті до Переяслава Степан Мартинович подякував хору за послугу, попрощався з ними, зайшов до Карла Осиповича, попросив у нього півкарбованця для важливої справи. Отримавши бажане, зайшов до руської крамниці, купив зелену хустку з червоними облямівками й пішов на хутір, розмірковуючи про своє мандрівництво, повне, можна сказати, драматичних і повчальних пригод.
Підійшовши до самих воріт хутора, він почув жіночий голос, що співав:
За три шаги півника продала,
За копійку дудника найняла.
Заграй мені, дуднику, на дуду,
Нехай свого лишенька забуду.
— Це Марина, це вона, — подумав Степан Мартинович і зайшов на двір. Тихо ввійшовши на кухню, він остовпів від спокуси й жаху. Марина, п’яна Марина, обіймала й цілувала поважного сивобородого пасічника Корнія. Він не міг вимовити ні слова, лише зітхнув. Марина, відскочивши від пасічника, схопила його за поли й почала танцювати, проспівуючи:
Ой мій чоловік
На Волощину втік,
А я ціп продала
Та музики найняла.
— Марино! Марино! богомерзка блуднице розпусна, що ти робиш? Схаменися! — вигукував Степан Мартинович. Але Марина не схаменулася й продовжила:
Ой заграйте мені,
Музиканти мої,
А я вам того дам,
Що ви зроду не бачили — і гу!
і знову заспівала:
Упилася я,
Не за ваші я;
В мене курка неслася,
Я за яйця впилася.
— Цур тобі, відступи, сатано! — вигукнув він і, вирвавши поли з рук веселої Марини, побіг до пасіки. Переконавшись, що все на місці й у порядку, він ліг під липою, щоб віддихатися від пережитого.
— А може, вони під час моєї подорожі вже й законним шлюбом поєдналися, а я обізвав її блудницею непотрібною! — і в каятті своєму він заснув і побачив уві сні вінчання Марини з Корнієм-пасічником, і що був у нього на весіллі старшим боярином.
Сонце вже зайшло, коли він прокинувся. Повернувшись на хутір, побачив, що ворота зачинені, а кухня відчинена, і на підлозі — спляча Марина, а пасічник Корній під лавкою хропе. Він подивився на них, співчутливо похитав головою і, виходячи в сіни, сказав:
— А хустку все ж треба їй віддати: вона жінка богобоязлива.
Наступного дня він віддав їй хустку й попросив, щоб вона нікому не говорила про його відсутність, а вона попросила його теж мовчати про вчорашню пригоду. І вони заприсяглися берегти таємницю.
Минуло п’ять із половиною тижнів, як після тривалої відсутності благополучно повернулися на свій хутір і Никифор Федорович із Прасковією Тарасівною.