Цього вже від мене не відмовтесь. Пошиє ж вам хоч би й наша Марина, а ми їй дамо річне поросятко за роботу.
Степан Мартинович був понад усяке щастя. Прикривши обличчя руками, він мовчки вийшов на ґанок, сів на східці й заплакав, як мала дитина.
Невдовзі вийшов і Никифор Федорович і, взявши його за руку, сказав:
— Ми вам хотіли добро зробити, а ви плачете. Не кривдіть же нас, сиріт стареньких, Степане Мартиновичу!
— У радості ложе моє зросю сльозами моїми.
— Ну то ходімо в пасіку. Ляжте хоч на моє ліжко, та й мочіть її скільки душа бажає.
Степан Мартинович устав і мовчки пішов за Никифором Федоровичем. Прийшовши до пасіки, Никифор Федорович витяг із кишені крейду й позначив буквою Л десять вуликів, мовлячи: — Боже, благослови ваше починання, — і додав, показуючи на вулики:
— Прийміть у свою власність, Степане Мартиновичу!
— Дайте мені хоч перевести дух. Ви мене добром своїм уб’єте.
Вони сіли під липою, і при цій нагоді Никифор Федорович прочитав чималу лекцію про бджільництво, а на завершення сказав:
— Найпрацьовитіше, богові й людині миле з усіх земних створінь — це бджола. А займатися нею — і корисно, і не грішно. Ця покірна праця оберігає вас від усякого нечистого дотику з корисливими людьми, а водночас і від гнітючої та принизливої людської бідності. За моїми довгими спостереженнями, я збагнув, що бджола потребує не тільки вправного чоловіка, але ще й лагідного та праведного. Ви ж у собі вміщаєте всі ці чесноти, і з упованням на Бога та святих Його угодників Зосиму й Савватія нехай буде благословенне та примножене ваше починання!
Степан Мартинович у благоговійній мовчанці слухав. Никифор Федорович продовжив:
— Це літо вже на схилі, слава Богу, надворі вересень. Отже, вам тепер і не слід думати про заведення пасіки, а почнете вже навесні, а зараз тільки виберіть місце для неї та обсадіть якимись деревами — хоч би липами. А я, дасть Бог, як тільки покладу бджоли зимувати в погріб, поїду на два-три тижні в Батурин. Там десь поблизу живе наш славетний пасічник Прокопович. Послухаю його мудрих порад, бо тепер маю намір присвятити себе цілком бджільництву.
На другий чи третій день після цієї розумної розмови, зранку, ходив біля своєї школи Степан Мартинович у глибокій задумах із «Енеїдою» в руках. Він із нею ніколи не розлучався. Після довгих роздумів він подався на хутір і, побачивши Никифора Федоровича, що також гуляв у спогляданні і теж із «Енеїдою» в руках, після побажання доброго дня сказав:
— Знаєте, що я надумав?
— Не знаю, що ви надумали.
— Надумав я, за прикладом інших дячків, завести школу — тобто набрати дітей і вчити їх грамоти.
— Благословляю ваш намір і сприятиму йому, наскільки стане сил, — а помовчавши, додав: — А пасіки все ж таки не кидайте.
— А навіщо ж?.. Пасіка — пасікою, а школа — школою.
Одержавши таке схвальне схвалення свого задуму, він того ж дня взявся до роботи: укрив школу новими снопами, покликав двох молодиць і наказав обмазати зсередини й ззовні білою глиною, а сам тим часом неподалік від школи копав ямки для дерев без жодної симетрії. Сусідки, спостерігаючи всі ці вигадки Степана Мартиновича, не знали, що й думати про свого дяка, і врешті-решт одноголосно вирішили: дяк їхній, певно, жениться. Але коли побачили його на Покрова в гранатовому суконному сюртуку, сказали в один голос: — На протопопівні. — Яке ж було їхнє здивування, коли після Покрова їхній дяк щез і щез на три тижні, а коли з’явився — то не сам, а з чотирма хлопчаками — років семи до десяти. Все це для сусідок було непроникною загадкою, між тим як справа була дуже простою: Степан Мартинович побував удома в Глемязові й привіз із собою двох молодших братів і двох племінників — учити їх грамоти за власний кошт. Фундамент школи було закладено. Слава про його педагогічний великий дар (звісно, не без участі Карла Осиповича) вже давно лунала і в Переяславі, і за його межами, а остаточно закріпилася після прийняття близнюків Сокири до гімназії та корпусу. За таких добрих обставин до Филипівки його школа була повна учнями й рясно забезпечена всім необхідним для життя, а сусідній хутір (не Сокирів, а якогось іншого півпана) з десятьма хатами був заселений малими постояльцями різного звання.
Діяльності Степана Мартиновича розкрилися широкі обрії, і він був цілковито щасливий.
Невдовзі після Миколи повернувся Никифор Федорович із Батурина від Прокоповича й, на своє немале здивування, побачив поблизу школи порядну ділянку землі, засаджену фруктовими деревами, а в кількох місцях — купи хмизу й кілків. То були дари щедрих батьків його учнів — переважно наумівських і березанських козаків.
Настала зима. Засипало снігом і хутір Никифора Федоровича, і школу Степана Мартиновича, але між заметами, між школою та хутором, видно було спершу лише сліди великих ступнів Степана Мартиновича, а потім протопталася й стежка. Після щоденної праці Степан Мартинович щоразу навідувався на хутір, як сам казав — «відпочити від денного сум’яття». Його прихід завжди був радістю, особливо для Прасковії Тарасівни. І справді було чому радіти: під місяцем не було іншої людини, яка з таким, якщо не увагою, то принаймні терпінням слухала б у сотий раз оповідь з тими самими варіантами — оповідь про мандрівку Прасковії Тарасівни до Полтави й назад. Іноді вона додавала до свого оповідання епізод майже пошепки, а іноді й голосніше, коли бачила, що Никифор Федорович зайнятий чимось або просто читає літопис Коніського. Тоді вона аж надихалася, розповідаючи, як вони, повертаючись із Полтави, приїхали на Успіння до Лубен саме на закриття ярмарку й увечері ходили до театру, де бачили, як ставили «Козака-поета». (Тут вона брала тоном нижче.)
— Чарівно! просто чарівно! Справжній офіцер той Козак-стихотворець, а Маруся — панночка, та й годі. Не намилуюсь, бувало; а ще як заспіває:
Ну ж бо, готуйте танки, забави!..
Ну панночка, та й годі, наче вчора з Москви приїхала, а як дійде до слів: «Йому Маруся назустріч біжить», та й пробіжить трішечки й рученьки простягне, наче до офіцера... чи, може, до Козака-стихотворця — я не витримаю, бувало, просто ридаю — так зворушливо.
— А що там такого зворушливого? — спитає, бувало, Никифор Федорович, як почує.
— Я розказую, як ми в Лубнах...
— Знаю, знаю. Козака чи офіцера-стихотворця бачили. Киньте ті оповідання, Степане Мартиновичу, та сідайте ближче, я вам прочитаю, як наші козаки ходили на Ладозький канал та на Орільську лінію сипати. А ви б краще зробили, Прасковіє Тарасівно, якби звеліли нам чогось зварити повечеряти.
Слід зауважити, що Никифору Федоровичу страшенно не сподобався знаменитий «Козак-стихотворець». Він звичайно казав, що то дурниця на двох мовах, і я цілком погоджуюся з думкою Никифора Федоровича. Цікаво було б дізнатися, що б він сказав, якби прочитав «Малороссийскую Сафо». Гадаю, що вигадав би якесь нове слово, бо «дурниця» для неї — надто м’яке. Мені здається, ніхто так уважно не вивчав безглуздих творів філософа Сковороди, як кн. Шаховський. У малоросійських творах поважного князя з усіма подробицями відбився ідіот Сковорода, а шановна публіка бачить у цих каліках справжніх малоросів. Бідні мої земляки! Хай уже публіка — люди темні, їм простимо. Але наш великий граматик Н. І. Греч у своїй «Історії руської словесності» знаходить у них не тільки високі естетичні якості, а й історичний зміст. Без жодних натяків він відносить існування козака Климовського до часів Петра І. Глибоке знання нашої історії!
Після читання епізоду з літопису Коніського друзі повечеряли й розійшлися.
Так чи майже так минав довгий зимовий вечір на хуторі. Іноді приїздив і Карл Осипович понюхати тютюну зі своєї мушельної табакерки й від’їздив, не вечерявши, хіба іноді вип’є чарку трохимівки та закусить шматочком бубличка, а іноді й зовсім не закусить.
Час наближався до свят. Степан Мартинович уже почав відпускати своїх школярів по домівках. Уже й кабана, і ще одного зарізали на хуторі. Прасковія Тарасівна власноручно взялася до ковбас і всякої іншої начинки на свята. Усюди й у всьому видно було: свято вже ходить вулицею, а в хату ще боїться зайти.
У такий критичний вечір приїхав на хутір Карл Осипович і привіз листа з пошти — і лист той був із Полтави від дітей, і — як би ви думали — ще й від І. П. Котляревського. Прасковія Тарасівна, почувши, що лист із Полтави, вбігла в кімнату й забула ковбасу в ночвах.
— Де ж той лист? Голубчику, Карле Осиповичу, де ж лист? Прочитайте мені, дайте мені його — я хоч поцілую!
— Віднесіть спершу ковбасу на місце, а тоді вже приходьте слухати листа, — сказав Никифор Федорович, розгортаючи листа.
— Ой, я безумна, не схаменулася! — вигукнула вона й вибігла надвір.
Невдовзі всі посідали навколо столу, й почалося урочисте читання листів.
Спочатку було прочитано листи від дітей, з повторенням кожного слова по кілька разів — власне для Прасковії Тарасівни, при чому, звісно, не обійшлося без сліз і вигуків на кшталт:
— Ой ви, мої богослови-філософи! Соколики мої сизі! Хоч би одним оком глянути тепер на вас!
Оскільки вже почало смеркати, то догадлива Марина, без жодного наказу від господині, внесла до кімнати свічку й поставила на стіл. Никифор Федорович розгорнув листа Івана Петровича, спершу глянув на підпис і вже потім почав читати:
«Ласкаві мої друзі — Никифоре Федоровичу, Прасковіє Тарасівно й Степане Мартиновичу!»
Усі мовчки переглянулись між собою.
Але оскільки лист було написано по-малоруськи, що не кожен зрозуміє, а дехто й зрозумівши, не захоче марати вуста мужицькими словами, то я переказую лише зміст листа, від чого моя мізерна повість, звісно, багато втратить.
Після звичних привітань із прийдешніми святами Іван Петрович описує добрі риси їхніх дітей і дивується з їхньої незвичайної подібності — як фізичної, так і моральної, — й каже, що тільки по мундирах і може їх розрізнити.