«Я за ними, — каже, — посилаю щосуботи. У неділю вони проводять день зі мною, і я не можу намилуватися ними. Не побажав би я собі кращих дітей, ніж ваші. Моя «Муха» щотижня наповнюється описом їхніх чудових дитячих якостей». Далі він пише, що, можливо, краще було б спрямувати їх одним шляхом: або військовим, або цивільним. А потім додає, що немає лиха без добра: з їхнього різного виховання вийде психологічний досвід, який покаже, якою може бути різниця у розвитку між двома однаково організованими суб'єктами. Далі він пише, що дуже здивувався, коли дізнався, що вони добре читають німецькою, а ще краще — латиною, і запитує, хто їх учив (тут мовчки переглянулись Карл Осипович і Степан Мартинович). Потім додає, що Гапка теж їх полюбила й щонеділі приносить їм пиріжки та бублики на цілий тиждень. «Якось Зося попросив у мене гривеник на якусь кадетську потребу, але я йому не дав: із досвіду знаю, що не варто давати дітям гроші».
— А може, воно, біднесеньке, хотіло дати вчителеві, щоб краще пояснював, — тихо мовила Прасковія Тарасівна, але Никифор Федорович поглянув на неї по-своєму, і вона замовкла.
І каже: «Щоб ви за них не турбувалися: свята вони проведуть у мене, а на свят-вечір з вечерею я пошлю їх до мого приятеля N. У нього теж є діти, і там вони весело зустрінуть свято Різдва Христового». Далі пише, щоб вони не забували його, старого, і щоб на канікули приїздили до Полтави, де квартири дуже дешеві, а ще що Гапка варить чудовий борщ із сушених карасів. «Як вона це робить, — каже, — бог її знає».
«Зоста́вайтеся здорові, не забувайте одина́кого» І. Котляревський.
P.S. — Поклоніться, як побачитеся, моєму доброму Степану Мартиновичу Левицькому».
По завершенні листа Карл Осипович устав, понюхав тютюну й сказав: — *Ecce homo!* Степан Мартинович теж устав і розплакався від зворушення. А хіба ж не заплачеш? Йому, нікчемному дячкові, надсилають уклін, і хто ж? Сам попечитель гімназії. Прасковія Тарасівна теж устала, обернулася до образів і, хрестячись, зі сльозами на очах мовила: — Дякую тобі, милосердний Господи, за твоє милосердя, за святу твою благодать! Послав ти ангела-хранителя моїм сиріткам на чужині. — І вона мовчки продовжувала молитися, а Никифор Федорович сидів, спершись на листа, і зберігав глибоку мовчанку. Потім згорнув листа, поцілував його, глибоко зітхнув, устав із-за столу і мовчки вийшов до іншої кімнати. Через пів години він повернувся, і очі його були, мовби, червоні. Прасковія Тарасівна звернулася до нього з питанням:
— Чи в нього є пасіка? Я тоді, як була в Полтаві, й забула спитати в Гапки. А то можна було б послати йому хоч бочку меду. До свята вже не встигнемо, то хоч на Великий піст.
— Пошлемо дві, — сказав Никифор Федорович і почав мовчки ходити по кімнаті.
Гості попрощалися й розійшлися по домівках з миром, дивуючись тому, що сталося.
Минули і свята, й зима відходить, а весна вже наступає, от і Великдень за тиждень. Степан Мартинович відпускає своїх учнів по домівках і наказує, щоб у школу поверталися не раніше Вознесіння Христового. За прикладом семінарії, він теж зробив вакації своїм школярам. Після свята, добре впорядкувавши дім, тобто доручивши нагляд за школою і молодшими братами старшим — двом богословам, а третьому — філософу, й наказавши, щоб у вільні години копали рів, не надто глибокий, довкола недавно посаджених дерев, і навівши лад, — він позичив у знайомого міщанина беду (звісно, не таку франтовиту, як у Карла Осиповича, а простеньку), а в іншого знайомого міщанина найняв коня з хомутом на двадцять днів і ночей, запріг коня в беду й одного прекрасного ранку, попрощавшись із хутором і школою, сів і поїхав легкою риссю до Полтави.
Прасковія Тарасівна передала їм своє, хоч і заочне, батьківське благословення та мішок бубличків, якось особливо спечених, а Зосі — півкарбованця, які той мав передати йому нишком від Івана Петровича. Степан Мартинович пообіцяв усе виконати, але не виконав. За півкарбованця він відслужив молебень святому Афанасію за здоров’я отроків Зосими і Саватія, а Зосі суворо наказав не сміти просити гривеників у Івана Петровича.
У Полтаві з ним не трапилося нічого незвичайного, хіба що він був у соборі при рукоположенні в диякони свого старого знайомого баса, а новий диякон покликав його до себе, напоїв до сп’яніння і ще й трохи відлупцював, з чого Степан Мартинович зробив висновок, що ніякий сан його приятеля не виправить: як був басом, так ним і залишиться навіть до могили.
Повернувшись із далекої та безпригодної мандрівки, він застав свою школу в порядку, а вдячні брати обкопали довкола новий садочок і ще й лозою його обгородили. Подякувавши їм як слід, тобто купивши кожному по парі юхтових чобіт і демікотону на камізельки, він попросив їх допомогти перенести з хутора бджіл на свою пасіку, що й було виконано наступного ж дня. Тепер він, окрім того, що стихарний дяк і вчитель душ тридцяти учнів, став ще й немалим пасічником.
Минали непомітно дні, місяці й роки. Зося і Ватя зростали духом і тілом у Полтаві, а Никифор Федорович та Прасковія Тарасівна спокійно старіли собі на хуторі, отримуючи до кожного свята привітальні листи від дітей. Потім листи почали приходити щомісяця, потім і частіше, і це вже були не наївні дитячі записки, а справжні листи, в яких почав виявлятися характер того, хто пише. Так, наприклад, Зося писав завжди досить лаконічно, що він майже жебрак серед вихованців, але за поведінкою серед перших. А Ватя писав докладніше. Він скромно писав про свої успіхи, про бідність свою не згадував, а про доброго і благородного свого покровителя розповідав цілими сторінками. З його листів можна було дізнатися і про вбрання, і про звички, і про заняття, словом, про щоденне життя автора «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника» та «Перелицьованої Енеїди».
У кінці четвертого року були отримані від дітей листи такого змісту:
«Дорогі батьки!
Випускний іспит я склав відмінно: отримав добрі оцінки з усіх предметів, а за поведінку — перший. Мене направляють у дворянський полк до Петербурга, тому прошу надіслати мені, скільки зможете, на перший час на непередбачувані витрати.
Ваш покірний син З. Сокирин».
— Сокирин, Сокирин, — недобрий знак, — тихо мовив Никифор Федорович, розгортаючи інший лист.
«Мої ніжні, мої любі батьки!
Бог благословив вашу турботу про мене і мої посильні труди: я склав свій іспит майже задовільно, на велику мою радість і радість нашого всіма улюбленого й шанованого добродійника, який вклоняється вам і достойному Степанові Мартиновичу. За результатами іспиту мене удостоїли дорогоцінної для мене нагороди: сам ректор публічно вручив мені у вишуканому палітурці «Енеїду» Вергілія латинською мовою й одразу ж оголосив публічно, що мене направляють до університету, який я сам оберу, за державний кошт, на медичний факультет. І тепер я прошу вашого батьківського благословення й поради, який саме університет мені обрати: харківський чи ближчий — київський. Я хотів би останній, бо там добрі професори, особливо на медичному факультеті. А ще більше хотів би його через те, що він ближче до вас, мої безцінні, мої дорогі батьки! Чекаю вашого благословення і поради й цілую ваші батьківські руки.
Залишаюсь люблячий і вдячний ваш син С. Сокира.
P.S. Поцілуйте за мене мого незабутнього Степана Мартиновича. Учора й сьогодні наш добродійник скаржиться на біль у ногах і попереку й уже третій день не виходить із дому. Помоліться разом зі мною за його дорогоцінне здоров’я.
Після прочитання листа Никифор Федорович сказав:
— Ну, слава тобі, Господи, хоч один схожий на людину.
— Та ще й на яку людину! — додав Карл Осипович. — Я вам передбачаю, що з нього вийде лікар, магістр, професор, і знаменитий професор медицини та хірургії, а ще й член багатьох наукових товариств. Запевняю вас, так і буде. Ай да юний ескулап! — вигукнув він, клацнувши табакеркою.
— А із Зосі, ви думаєте, нічого путнього не вийде? — з таким запитанням звернулася Прасковія Тарасівна до Карла Осиповича.
— Боже борони так думати! Із нього може вийти добрий офіцер, полковник, генерал і навіть фельдмаршал. Усе залежатиме від нього самого.
— Стукайте — і відчиниться, просіть — і дано буде вам, — тихо проказав Степан Мартинович.
— Що було — бачили, а що буде — побачимо, — сухо сказав Никифор Федорович і пішов до своєї пасіки.
Довго він ходив коло пасіки, схвильований якимось змішаним, невиразним почуттям радості й смутку; і, заспокоївши себе надією на всеблаге провидіння, він повернувся до хати, повторюючи вислів Богдана Хмельницького: «Що буде, то те й буде, а буде те, що Бог нам дасть».
Наступного дня він написав найщирішого й найвдячнішого листа Івану Петровичу, надіслав дітям по 25 рублів, покірно прохаючи Івана Петровича вручити їх дітям і щоб він зробив для нього велику милість — повідомив, як діти використають ці гроші. Бо, — каже, — гроші в молодих руках — річ дуже небезпечна, і йому, як батькові, вибачна така турбота. Саватію він радив обрати Київський університет, а Зосимі просив Івана Петровича дати наставлення, яке Господь підкаже його доброчесному серцю.
Через місяць вони мали велике щастя обіймати Ватю у себе на хуторі. Він, проїжджаючи через Київ, умовив своїх товаришів зупинитися на добу в Переяславі, щоб побачитися з рідними, на що ті радо погодилися, тим більше, що він запросив їх і на хутір. Зося теж поїхав із товаришами з Полтави, але харківською дорогою, тож і не міг заїхати на хутір.
Після перших обіймів Ватя побіг до школи із заповітною «Енеїдою» в руках і, знайшовши свого наставника в школі серед гудячих школярів, як матку серед бджіл, кинувся йому на шию.
Після першого, другого й третього поцілунку він простяг йому дорогоцінну книжку, промовляючи:
— Ви перший відкрили мені завісу латинської мудрості, тож вам і належить ця наймудріша й найцінніша для мене латинська книга.
Зі зворушенням прийняв і поцілував книгу Степан Мартинович.