— Я все йому віддам, навіть і мою пасіку.
— Його вже нема серед живих. Я сам виніс його на своїх плечах на Ска́вицю.
— Дякую тобі, чадо моє єдине, що землею покрив ти прах великої людини. От що, — провадив він з притиском: — довго я думав, кому залишу, кому заповім мою дорогу спадщину — скрипку, гуслі й книги. Уже, грішний, думав був і в домовину з собою покласти, бо не бачив навколо себе людини, гідної володіти таким добром. А тепер я таку людину бачу, і ця людина — ти, моя золота надіє! Візьми ж скрипку собі вже тепер, а книги й гуслі спадкуй мені разом з усім добром моїм, а поки нехай вони ще радують нашу самотню старість.
І він підійшов до гуслів, розкрив їх, спробував струни і, розправивши обома руками свою густу, широку, сріблясту бороду (він уже три роки її носить), як якийсь Оссіан58, ударив по струнах —
І віщі загомоніли.
Після прелюдії він заспівав своїм старечим, тремтячим, але натхненним голосом; до нього приєднався свіжий тенор Саватія, і вони співали:
У степу могила,
З вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла.
Карл Осипович, що вже й сльозам не дуже піддавався, і той не витримав — вийшов із світлиці, виймаючи з кишені хустинку. А коли заспівали вони:
Летить орел через море:
Ой, дай, море, пити!
Тяжко, важко сиротині
На чужині жити...
— то Карл Осипович уже й не зміг увійти назад до світлиці — так і залишився на ґанку, аж поки не сів у свою беду і не поїхав до міста.
Наступного дня на обід були запрошені духовенство Покровської та Благовіщенської церков. Спочатку сам протоієрей прочитав акафіст Пресвятій Богородиці, під час якого Степан Мартинович зі своїми школярами хором співали «О всепетая мати». Потім служили молебень соборно, а Степан Мартинович, зодягнувшись у стихар, читав апостола. Після завершення молебну хором тричі проспівали «Многая літа».
Духовенство обідало в світлиці, а школярам подали обід на дошках на подвір’ї, а після обіду сама Прасковія Тарасівна роздала їм по книшу, по стільнику меду і по п’ятаку грішми.
А надвечір Саватій Никифорович змінив коней на першій станції, і, на свій немалий подив, побачив при перекладці речей діжечку з медом і мішок яблук.
У Полтаві він заїхав поклонитися до будиночка покійного Івана Петровича. Його зустрів молодий, дещо незграбний чоловік і сліпа Гапка. Відслужив панахиду в будиночку за упокій душі свого добродійника — і, сумний, виїхав із Полтави, благословляючи пам’ять доброї людини.
Об’їхавши собор, він спустився з гори і якраз навпроти темної триглавої дерев’яної церкви, збудованої Мартином Пушкарем59, зупинив візника і довго дивився не на пам’ятку XVII століття, а на протилежний бік вулиці — на біленьку хатку, прикриту зеленим садочком. Перехожі думали, що він просить води, [а] йому все не виносять. Хатка здалася йому порожньою, і він уже хотів сказати візникові: «їдь», як раптом у розбитому вікні хатки з’явилася молодиця з дитиною на руках. Він здригнувся і ледве промовив, дивлячись на неї:
— Можна зайти?
— Можна, — відповіла молодиця, і він зіскочив із воза, переступив перелаз і опинився в хаті.
— Здрастуй, Насте! Чи впізнала ти мене?
— Ні... — і сама почервоніла та здригнулася. Довго й сумно дивився він на її гарну й граціозно опущену до грудей голову. Вона теж мовчала. Якби не ворушилися на грудях складки білої сорочки, її можна було б прийняти за скам’янілу. Миттєвий рум’янець змінився блідістю, а білокуре немовля здавалося таким, що грається на плечах у мармурової Пенелопи60. Саватій узяв її за руку й промовив:
— То ти мене не впізнала, Насте?
— Впізнала... я ще у дворі впізнала, та тільки... соромно було сказати, — мовила вона, і з карих прекрасних її очей повільно покотилися великі сльози. Дитина простягала ручку до Саватія і лепетала:
— Тату! тату!...
— Я їду далеко, Насте, і заїхав до тебе попрощатися.
— Спасибі вам! — прошепотіла вона.
— Прощай же, моя Настусю! — і він поцілував її в щоку й швидко вийшов на вулицю, сів у віз і поїхав.
Настя довго стояла на одному місці й тільки шепотіла: — Прощавайте, прощавайте! — А глянувши на дитину, гірко-гірко заплакала.
Переїхавши міст через Ворсклу, Саватій озирнувся в бік Полтави й, здавалося, шукав очима біленьку хатку, що вже давно сховалася в зелені. — Уже й не видно її, — тихо промовив він і почав вдивлятися в Полтаву, загублену в зелені. Довго дивився на будиночок, притулений на горі біля собору, і на кам’яну башточку, бог знає навіщо поставлену навпроти заповітного будинку на іншому боці яру. Багато що нагадала ця напівзруйнована башточка моєму сумному героєві. Дивлячись на неї, він згадував той час, коли щонеділі приходив із гімназії й часто ховався в ній, граючи в хованки з жвавою білокурою онукою Ганки — Настусею, тепер — матір’ю такого ж прекрасного білокурого хлопчика, якою була і вона колись.
Гарна була тринадцятирічна Настуся, дуже гарна — особливо в неділю, коли приходила до бабусі на цілий день гостювати. Пов’яже, бувало, на голівку червону стрічку, понатикує за стрічку всяких квітів, а коли черешні поспівали — то й черешень, і щойно світ — уже біжить до бабусі, сяде собі, як доросла, під хатою й замислиться. Про що ж могло задуматися тринадцятирічне дівча? А воно думало: чи скоро паничі встануть і підуть, і вона піде з ними.
— А як вийдуть із церкви, та пообідають, і почнемо грати в хованки; я заховаюся в тій комірчині, що на горі, а Ватя прибіжить та й знайде мене, — при цьому вона червоніла дужче, ніж її стрічка, квіти й черешні, й, забувшись, вигукувала: — Ах!
— Чого ти там «ахаєш»? — питала Гапка, висунувши голову у вікно.
— Жаба, бабусю!
— Вона не кусає, тільки як на ногу скочить, то бородавка буде. Іди в хату: ти змерзла!
— Ні, бабусю, я не змерзла, — і вона залишалася під хатою й знову задумувалася.
Ваті вже минуло шістнадцять, а Настусі — п’ятнадцять років, коли, бувало, заховаються вони від Зосі десь у бур’яні або втечуть аж за Ворсклу, назбирають усяких-усіляких квітів і сядуть під дубом. Ватя сплітає вінок із квітів, покладе його на голівку Настусі й цілий день до самого вечора дивиться на неї. Потім візьмуться за руки й повернуться додому, й ніхто не питає їх, де були й що робили. Хіба що Зося іноді скаже: — Диви, утекли, а мене з собою не взяли!
Минув ще рік, і дитяче кохання вже набуло не дитячого характеру. Настуся вже була струнка, прекрасна шістнадцятирічна дівчина, а Ватя — сімнадцятирічний вродливий юнак. Він уже давно не міг заснути вночі, і Настуся теж. Вона під горою у себе в садку до півночі співала:
Зійшла зоря ізвечора,
Не назорілася…
А він, стоячи на горі, до півночі слухав, як співала Настуся.
Невдовзі почалися тремтливі потискання рук, поцілунки на ходу і тривалі вечірні стояння під вербою. Щоправда, ці побачення закінчувалися тільки довгим поцілунком. Ватя в цьому був справжній лицар… Але сатана сильний, і хто знає, чим би все могло скінчитися, якби Ватя не здав блискуче свого іспиту й раптово не поїхав до Києва.
Це було його перше і, можна сказати, останнє кохання.
У Києві, коли він увечері гуляв садом великою алеєю, траплялося, зустріне він красуню — аж мороз по спині, і він, спантеличений, довго стояв на місці, дивився на дівчину, що миготіла в натовпі, а опритомнівши, шепотів: «не пара», і відводив очі на освітлену призахідним сонцем панораму старого Києва. Потім спускався терасою вниз і виходив на Хрещатик. Приходив додому, запалював свічку, сідав за якусь енциклопедію й разом із пером занурював у чорнило й ясний вогник своєї самотньої юності.
У Зосі так само рано прокинулася ця пристрасть до Олімпіади Карлівни — вже дорослої дочки інспектора, і так само вона була раптово обірвана його від’їздом до дворянського полку. Але коли він — стрункий, вродливий юнак — надів гвардійський мундир, то раптом відчув у собі якусь таємничу силу магнетизму для чарівних очей, і він уже не завмирав у благоговінному трепеті перед жіночою красою — очі його або покривалися мутною вологою, або палали вогнем скаженого тигреняти, і він, чи то була дівчина, чи заміжня жінка — не ставив собі питання «для чого», а просто починав залицятися — і майже завжди з успіхом. Він був справжній Дон-Жуан із зачатками ще деяких огидних для людини нахилів.
Прибувши до Астрахані, він незабаром серед морських і гарнізонних офіцерів прославився «хватом на всі руки», тобто пройдисвітом на всі руки, хоча у військовому словнику це банальне слово замінювалося словом «хват».
В Астрахані він сховав свою Якилину разом із сином у брудному провулку на Свистуні, а собі найняв квартиру в місті й запевнив її, що цього вимагає служба, — і вона, щиросердна, повірила. Один тільки батальйонний командир і його ад’ютант знали з формуляра, що він одружений, а ще, — і то тільки здогадувався, — квартальний, бо у ввіреному йому кварталі жила штабс-капітанша Сокирина. Інша ж астраханська публіка й не підозрювала, а матусі навіть дивилися на нього як на вигідну партію для своїх уже «зелених» Катрусів і Сашусь. Але він дивився на все це крізь пальці й нещадно гнув на піаніно, ще несамовитіше пив ром залпом, а на чіхірь і дивитися не хотів, називаючи його «вірменським квасом». До всього цього він із незвичайним успіхом виявляв свою, можна сказати, геніальну здатність набирати боргів і не платити, — за що його часто називали не Ноздревим (астраханській просвіченій публіці ще не знайомі були «Мертві душі»), а просто — «шерамиджником», і він на це зовсім не ображався. Щасливий темперамент! Або, краще сказати, — до чого може себе вдосконалити людина в товаристві «порядних» людей!
По неділях і на свята він почав ревно відвідувати вірменську церкву й загородні вірменські гуляння, де швидко завів собі не одного «матаха», особливо серед молодих синів багатих і старих батьків. Там після численних якшіолів61 з’являлися карти, починалася гульня, що майже завжди закінчувалася бійкою, тож не раз він повертався до міста з «пошкодженим портретом». І тільки після таких невдалих спекуляцій він навідував свою бідну Якилину, запевняючи її, що хотів купити їй туркменського аргамака, привезеного з Новопетрівського укріплення, сів спробувати — й от що з ним сталося.