Та, звісно ж, вірила, а він тим часом рапортувався хворим і, чекаючи, доки «портрет» прийме належний вигляд, підрізав у вільний час карти — чому й Якилина дивувалася чимало. І коли «портрет» був готовий, а карти підточені, він зникав, а невдовзі знову з’являвся — «портрет лагодити». І цього разу він запевнив Якилину, що хотів купити їй у купця NN вятську трійку, і ось що наробила клята трійка. Історія з «портретом» повторювалась досить часто, тож навіть простодушна Якилина почала щось підозрювати.
Взимку 1847 року він не з’являвся до Якилини з «пошкодженим портретом» три місяці. Вона ще місяць чекала — нема, ще місяць — нема, нема й нема. Уже думала, може, його коні вбили, боронь Боже, як одного чудового ранку з’явився до неї вістовий з головної гауптвахти й каже: — Його благородіє звелів, щоб ваше благородіє пожалувало йому двогривенний або річчю чим-небудь.
— Яке благородіє? — вигукнула вона в жаху.
— Його благородіє, штабс-капітан Зосим Никифорович.
— Де він?
Вістовий спершу всміхнувся, але сам був малорос, тож вона без особливих труднощів зрозуміла, в чому річ, швидко причепурилася, взяла за руку Гриця і сказала вістовому: — Ходімо.
Бідна, ти несвідомо поклала край і слідству, і суду. Його утримували на гауптвахті й судили за різні злочини, слідством майже не доведені, а ти своєю появою все завершила: при всьому караулі назвала його своїм чоловіком, тоді як увесь город знав, що він зять вірменина NN, і всім також було відомо, що чарівна вірменочка дозволила себе викрасти й таємно повінчатися з ним у Чорному Яру, що він, як справжній герой роману, і зробив без заперечень, запалюючись не так оченятами коханої, як червонцями її поважного татуся. Честолюбний вірменин охоче пробачив, але стосовно прикметника лаконично сказав: — Чека62. — Недобре, — подумав мій лицар, — трохи схибив, треба буде зайти з іншого боку, — і, прийшовши додому, спершу почав лаяти, а потім улещувати й просити свою вірменочку, аби вона обікрала батька, запевняючи, що це — задля її ж щастя, що він, старий скнара, помре з голоду, а гроші вкраде кухарка. Та попри всі докази «необхідності» обікрасти батька, вірменочка рішуче сказала:
— Чека.
— А, чека, то чека! Я вживу своїх заходів, — і він вигнав свою вірменочку з квартири, знявши з неї салоп і дороге намисто — «за простори й збитки», як сам висловився.
Після цієї катастрофи він почав примножувати свої мерзоти понад будь-який опис і, зрештою, дійшов до того, що його посадили під нагляд на гауптвахту.
Поки було доведено в законному порядку, що він — «хват на всі руки» й до того ж двоєженець, і поки він перебував під вартою, бідна Якилина ходила поденно облу мити й увечері приносила своєму ув’язненому чоловікові зароблений гривенник.
Поки визначається гідна кара моєму лицареві, перенесу я свою нехитру розповідь у безмежні киргизькі степи.
— Чого ж так, премудрий Господи, все на світі влаштовано? Не збагну, не згадаю! В один день і, може, навіть в одну годину вони побачили світ Божий животворящий, а тепер Зося вже в капітанському званні, а Ватю лише вчора зі школи випустили. І не збагну я, як це так на Божому світі все діється?
У той самий день, як проводжали Ватю з Переяслава, у той самий день і поставила собі таке питання Прасковія Тарасівна — і багато днів після того все собі його ставила, але, не знайшовши в собі відповіді на своє хитромудре запитання, вже подумала було звернутися до Никифора Федоровича. Та подумавши — передумала. — До Карла Осиповича, може? — і знову передумала. — Він же німець, — думала вона, — так що-небудь непутнє скаже по своїй німецькій натурі. До Степана Мартиновича, може? Та ні! Він мене не врозумить. А може й врозумить? Бо я ж дурна, а він хоч книжки читав, може, щось і вичитав. Не знаю, чи прийде він увечері до нас, чи ні? Чи мені самій до нього піти — буцім пасіку подивитися?
І, пов’язавши гарну хустку на голову, а в другу зав’язавши десяток бубликів, подалася за Альту.
Проходячи повз школу, вона зупинилася й послухала, як школярі вчаться, а відходячи, прошепотіла:
— Бідні діти! Їм би хоч обід якийсь зробити.
Степан Мартинович, побачивши у вікно свою дорогу гостю, вибіг із школи з непокритою головою, лише в білому полотняному халаті, і в два стрибки наздогнав її біля входу в сад і пасіку, промовивши:
— Вітаю вас у нашій Палестині…
— Ой, як же ви мене налякали!
— Смиренно прошу прощення прогрішень моїх, — мовив Степан Мартинович, відчиняючи хвіртку в сад.
— А я сьогодні сиджу собі вдома, як палець один: Никифор Федорович у пасіці, а Марина — городину поливає. То я собі сиджу та й думаю: піду-но я подивлюся, який там сад та яка пасіка у Степана Мартиновича, та й його таки проведаю. Він щось нас цурається.
— І подумати про мене, боронь Боже, таке грішне! Та я ж і вчора, і позавчора, і щовечора у вас сиджу, то й сьогодні зайду, дасть Бог, управлюсь.
— А я як не бачу вас цілий день, то мені здається, що цілий рік.
З цими словами вони увійшли до куреня — чи то пак, під навіс із дерев’яних гілок і соломи. У курені, на землі поверх соломи, було розкинуто біле рядно й подушка — то було смиренне ложе Степана Мартиновича. Біля ложа стояв глиняний глечик із водою та такий же кухоль, а з-під подушки виглядав кутик незмінної «Енеїди». Прасковія Тарасівна хвилину дивилася на все це й зі щирістю сказала:
— Прекрасно, все прекрасно; нічого більше й казати. Тільки от що, — сказала вона, сідаючи на порожній вулик: — навіщо ж ви книжку кидаєте в пасіці? Боронь Боже, якась лиха людина прийде — та й украде, а книжка ж, самі знаєте, дорога.
— Дорога, дорога книга, Парасковіє Тарасівно. Вона — моє єдине наставлення, — спочинь, Господи, у Царстві Твоєму незлобиву душу нашого добродійника Івана Петровича.
— Ми з Никифором Федоровичем думаємо, якщо Бог дасть діждати, після Семена правити панахиду по Іванові Петровичу і обід теж для убогої братії. То чи не могли б ви зі своїми школярами «Со святими упокой» заспівати при панахиді?
— Можна, ще й як можна.
— Як у вас усе швидко виросло! Погляньте, яка липа — просто чудова!
— Так, ця липа буде висока. Але все ж не така, як я бачив за Дніпром, коло самих воріт Мошнинського монастиря. Так от, на тій липі брат вратар і ложе собі спорудив — від мух ховатися.
— Та я думаю, там, за Дніпром, усі такі липи?
— Ні, не всі, — є й меншої міри.
— А не читали ви в якійсь книзі такої притчі, яка трапилася тепер із нашими Зосею й Ватею? — І розповіла вона йому свої міркування щодо кар’єри Зосі й Ваті, а наостанок додала:
— Я думаю, що Зося буде генералом, а бідний Ватя й до капітанського рангу не дотягне. Чому так — не знаєте? Не читали?
— Не знаю, не читав, — відповів Степан Мартинович, помовчавши хвилину, а ще через мить додав:
— Гадаю, про це просторо написано в Єфрема Сиріна або ж у Юстина Філософа63, але в Тіта Лівія — ні.
— Бувайте здорові, — сказала Парасковія Тарасівна, хутко зводячись з вулика. — Оце гостинця вам принесла, та забалакалась — і забула. — Кажучи це, вона поспішно розв’язувала з хустки бублики.
— Мить би почекали — я б вам свого медку стильничок дістав.
— Дякую, іншим разом, — вже за хвірткою мовила Парасковія Тарасівна, а Степан Мартинович тільки збирався підняти праву ногу, щоб провести її хоч до Альти.
Під час усього побачення в пасіці школа нібито й спорожніла, стояла собі, як звичайнісінька хата. За той недовгий час школярі пошепки перемовлялись між собою про власні інтереси, та щойно черговий школяр промовив: — Двері аду розкриваються, — тобто в пасіці відчиняється хвіртка, то на той вигук усі разом загуділи, мов сполоханий рій бджіл. Парасковія Тарасівна, проходячи повз школу, вже не зупинялася, а на ходу пробурмотіла:
— Бідні діти! Як гарно читають, а він, я гадаю, їх, бідних, ще й б’є — справжній вовкулака!
— Як уже не вдалося провести до Альти, то хоч човна підтримаю, поки вона сяде, й переправлю на другий берег, — так говорив про себе Степан Мартинович, виходячи з пасіки. Але, на жаль, лицарському наміру не судилося збутися. Парасковія Тарасівна не чекала такої небаченої ґречності — вскочила в човен, як придніпровський рибалка, махнула веслом — і човен уже вперся в протилежний берег. Степан Мартинович тільки встиг ахнути — й більше нічого.
Підходячи до хати, Парасковія Тарасівна помітила беду Карла Осиповича й коня майже в милі. А коли в такого доброго господаря, як Карл Осипович, кінь у поту — то значить, щось таки сталося. Щойно вона це подумала, як побачила з пасіки, що швидко йде Никифор Федорович — аж біла борода вітром розвівається, а за ним Карл Осипович у своєму синьому фраку з металевими, без усякого зображення, ґудзиками. Побачивши свою Парасковію, Никифор Федорович радісно вигукнув:
— Параско! — і при цьому підняв праву руку, й вона ясно побачила листа в його руці та й сама скрикнула:
— Від кого?
— Від Ваті — з самого Оренбурга. Парасковія Тарасівна на мить ніби зніміла, а Карл Осипович, привітавшись, запитав, не звертаючись ні до кого конкретно:
— Що, місяці два буде, як виїхав?
— На Пречисту буде сім тижнів, — відповіла Парасковія Тарасівна.
— Швидко, справді швидко, — сказав він скоромовкою. — Я не думав, що так скоро. Добре, дуже добре!
І всі вони піднялись на ґанок. Никифор Федорович пішов до своєї кімнати по окуляри й одразу ж послав Марину по Степана Мартиновича: — Скажи, хай іде швидко — листа читати: від Ваті, скажи, дістали. — Не встиг він протерти в окулярах скельця й вийти на ґанок, як Степан Мартинович уже переправлявся через Альту. Дивовижна швидкість.
Коли всі посідали по своїх місцях, Никифор Федорович озброїв старі очі окулярами, розкрив листа, розгорнув його і, легенько прокашлявшись, почав читати:
«Мої незабутні, мої найдорожчі батьки!» Голос Никифора Федоровича затремтів, і він став скаржитись, що окуляри його зовсім ослабли чи просто запилились, так що листа читати неможливо, тому він передав його Карлові Осиповичу, попросивши читати не кваплячись.