Наступного дня надвечір він уже бачив перед собою Орську фортецю.
Ось як він описує у своїй «Мусі» враження від побаченого:
29 квітня. До полудня я гуляв у Губерлінському гаю, милувався навколишніми горами, чистою річечкою Губерлею, що прорізає гай і в’ється біля самих козацьких хат. Пообідавши залишками подарунка моєї тямущої землячки, я залишив мальовничу Губерлю. Кілька годин підіймався звивистою дорогою на Губерлінські гори. Біля пам’ятника в горах, встановленого на згадку про якусь трагічну подію, я напився джерельної води. Піднявшись на вершину, переді мною відкрилася плоска одноманітна пустка, а серед неї стирчить самотня будка і поруч — високий жердин, обмотаний соломою. Це козацький пікет. Проїхавши його, я почав спускатися до станції Підгорна. Змінивши коней, піднімався ще дві години на плоске підвищення. Звідти відкрилася переді мною холодна душу пустеля. Та невдовзі я придивився до сумної панорами і помітив білу пляму, обведену червоно-бурою стрічкою.
— Ось і Орська біліє, — ніби до себе промовив ямщик.
— Так ось вона яка, та славетна Орська фортеця! — майже вголос сказав я, і мені стало тоскно, невимовно тоскно, немов у цій фортеці мене чекало якесь велике нещастя, а навколишня пустеля здавалася роззявленою могилою. У Губерлі я був щасливий, згадував вас, мої незабутні, уявляв, як Степан Мартинович читає Тіта Лівія під липою, а батько, слухаючи, вставляє свої ремарки про римського промовця-історика — і раптом така зміна! Невже пейзаж має таку силу впливу на нашу уяву? Виходить, що так. Під’їжджаючи ближче до фортеці, я подумав (дивна думка), чи співають тут пісень. І був готовий побитися об заклад, що ні. У такій обстановці можливе лише мертве мовчання, зрідка перерване важкими зітханнями. Наближаючись далі по широкому, ледь зеленому лугу, я вже чітко бачив фортецю: біла пляма — це невелика кам’яна церква на горі, а червоно-бура стрічка — дахи казенних будівель: казарми, арсенали тощо.
Переїхавши дерев’яним, ледь тримавшимся на паліях містком, ми опинилися у фортеці. Це велика площа, оточена з трьох боків ровом шириною три аршини та відповідним валом, а з четвертого боку — річкою Урал. Оце і є фортеця. Недарма її киргизи звуть Яман-кала. На мій погляд, це найдоречніше для неї ім’я. І саме на цьому місці колись планували заснувати обласне місто! Гарне вийшло б місто! Хоча, правду кажучи, й Оренбург небагато виграє з точки зору розташування. Єдине, що пожвавлювало перший план цієї сонної картини — натовп клеймованих каторжан, що ремонтували дорогу до приїзду командувача корпусу, а ближче до казарм на площі маршували солдати. Проїжджаючи повз них, я помітив одного: високого, статного — і, дивна річ! — надзвичайно схожого на брата Зосю. Це схожість так вразила мене, що я всю ніч не міг заснути, уявляючи всілякі неймовірні історії, пов’язані з братом; а ще й смердюча татарська халупа, що мені дісталася як квартира, остаточно розігнала сон.
30 квітня. З болем у голові я з’явився сьогодні до коменданта, а звідти пішов знайомитися з колегою по науці. Той здався мені схожим на перестиглу грушу-дичку, а після взаємних привітань сказав мені компліментом, що я надзвичайно подібний на одного нещасного, якого недавно прислали сюди з Астрахані. Я спитав, що значить «нещасний». Він пояснив, і я, попрощавшись, пішов шукати батальйонну канцелярію. У писаря спитав, чи є у них недавно прибулий рядовий Зосим Сокирін. Писар відповів:
— Є, — і, поглянувши мені в обличчя, додав: — Зосим Никифорович.
— Можна мені переглянути його конфірмацію?
— Можна-с.
І я прочитав наступне: «За вироком військового суду, за різні протизаконні й аморальні вчинки, зараховується до Окремого Оренбурзького корпусу рядовим Зосим Сокирін із зарахуванням служби».
— Можна мені побачити цього рядового? — спитав я писаря.
— Можна-с. Прошу за мною.
І ввічливий писар привів мене до казарм.
Не описуватиму вам бруду й смороду, що вічно стоїть у казармах. Не читайте, матусю, заради Бога, цього листа: вона, бідна, не витримає такого удару. На нарах у брудній сорочці сидів Зося, поклавши голову на коліна, як «Титан» Флаксмана, і співав якусь солдатську непристойну пісню. Побачивши мене, знітився, але одразу взяв себе в руки й заговорив:
— Це ти, брате Ватя?
— Я.
— А це я, — сказав він, витягуючись у фронт переді мною.
Його щира байдужість вразила мене. Я був приголомшений його словами й рухами і довго не міг мовити й слова, а він усе стояв навитяжку, наче насміхаючись. Нарешті, зібравшись із духом, я спитав, чи не потрібно йому чогось.
— Потрібно, — відповів він, не змінюючи пози.
— Що ж тобі потрібно?
— Гроші!
— Але я багато дати не можу.
— Скільки можеш.
Я дав йому десятирублеву банкноту.
— Дякую, брате, — сказав він, беручи гроші, а потім додав: — ми їй очі відкриємо.
Йдучи з казарми, я попросив, щоб він навідувався до мене у вільний час, доки я ще в місті, перед виходом у степ.
Бувало, мені й раніше ставало сумно, гірко сумно — але такого тяжкого, пригнічуючого смутку я ще ніколи не відчував. Мені здавалося, що Зося наснився мені, що таке перетворення в людині просто неможливе, така мертвотність усього людського — неймовірна. Прийшовши до себе на квартиру, я подивився в свій гаманець і, не виявивши десяти рублів, переконався, що це справді був Зося. Боже мій! Що ж так тебе змінило до невпізнання? Невже виховання? Ні, виховання, скоріше, або нічого не зробить із людини, або тільки зіпсує її, але зробити з неї грубу тварину — на це не здатне жодне виховання.
— Що ж, врешті-решт, довело тебе до такого жалюгідного стану, мій бідний Зосю? — І я не міг знайти в собі відповіді.
В усі наступні дні свого перебування в Орській фортеці Ватя нічого цікавого у щоденнику не записував. Транспорт формувався й готувався до виступу в степ 12 травня, тож крім башкирів, возів, верблюдів, козаків і солдатів, він нічого не бачив, а побачене за ці дні було малоцікаве — особливо для опису на папері. Брат навідався до нього лише один раз — із якимось п’яним офіцером, з яким був на «ти». Просив грошей — спочатку 100 рублів, потім 50, далі 25 і, врешті, 10. Десять Ватя пообіцяв дати йому завтра, коли той протверезіє. Той божився, що він цілком тверезий. Його товариш навіть ручався честю, що у Зосима й краплі в роті не було, не те що... Побачивши, що благородне ручання нічого не вартує, він попросив рубль на чарку — і в цьому Ватя розсудливо йому не відмовив: інакше п’яний звір міг би й до люті дійти, а там — і поліція, і все могло б завершитися цілою сценою.
Узявши рубль, той весело клацнув пальцями й сказав: «Живемо!» — та, обернувшись ліворуч, вийшов із кімнати.
— Дивак, але шляхетна душа! — сказав його товариш, прощаючись із Ватею.
Це була остання зустріч із братом у стінах Орської фортеці. За два дні по цьому сумному візиті Ватя чув над Ор’єю відправу на щасливу дорогу, а вже за пів години важка темна маса транспорту рушила в степ, здіймаючи сірі хмари пилу. Ще за пів години почали повертатися в фортецю ті, хто проводжав транспорт, але серед них не було видно «досить дивного, хоч і благородного малого». Ватя, без супроводу, зникав у пилу.
У своєму останньому листі з Орської фортеці Ватя писав хуторянам, щоб вони не чекали від нього «Мухи» найближчим часом: мовляв, він вирушає в степ, а в поході, та ще з таким великим транспортом, може навіть часу на думки не вистачити. «А коли повернуся з Раїму, тоді, дасть Бог, опишу вам усе, що побачу, якнайдокладніше». Але сталося так, що у Раїмському укріпленні йому довелося змінити лікаря N. і залишитися там у степу на чотири роки.
«Мої любі, мої незабутні хуторяни! Я обіцяв вам описати в деталях свій похід після повернення до Оренбурга. Але повернення це, видно, буде не скоро: я змінив тут товариша й залишуся в укріпленні, поки мене хтось не замінить. А поки що я обіцяю надсилати вам тепер уже «Раїмську Муху» кожною поштою. Щоправда, пошта в нас приходить і відходить не за розкладом, тож не хвилюйтеся, якщо моя «Муха» не з’являтиметься регулярно на вашому благодатному хуторі».
12 травня транспорт у складі 3000 возів і 1000 верблюдів вирушив із Орської фортеці. Перший перехід (можливо, через відсутність звички) я не побачив і не почув нічого, окрім хмари пилу, возів, башкирів, верблюдів і напівоголених киргизів-верблюдовожатих — одним словом, перший перехід минув швидко й без особливих вражень. Наступного дня ми рушили зі сходом сонця. Ранок був тихий, світлий, чудовий. Я їхав із передовими уральськими козаками попереду транспорту на півверсти й міг цілком віддатися своїй тихій тузі й спогляданню природи. Це був рівний степ, без жодного підвищення — безкрайній, укритий ковилем, немов білою скатертиною. Картина була і дивовижною, і сумною водночас! Жодного кущика, балки, нічого — лише ковила, й та стоїть — ніби скам’яніла; ні цвіркуна, ні пташиного посвисту, навіть ящірка не блисне перед тобою своїм строкатим хребтом — усе, крім ковили, мертве, все німе й бездушне. Лише позаду тебе глухо стогне якась гіган