Захоплення тривало недовго. За пів години степ знову набув свого сумного, монотонного вигляду. Лише козаки по флангах рухалися попарно, наче два великі темні дерева. За горизонтом почала з’являтись біла хмаринка. Я страшенно зрадів цій появі — хоч якесь різноманіття. Дивлюся на неї з інтересом, а вона, хитра, то розтане в повітрі, то знову визирне з-за обрію.
— Глянь, що вигадали собаки! — мовив один козак.
— Що саме, Дію Степановичу? — перепитав другий.
— Та ти що, осліп? Не бачиш? Степ горить!
— І справді горить. Дивися, ледаки!
Я став уважніше вдивлятися в обрій і, справді, замість хмарки побачив білі клуби диму, які швидко танули в розпеченому повітрі. До полудня війнув легкий вітерець, і я вже відчув запах диму. Невдовзі відкрилась срібляста стрічка Орі, і затока, що далеко виступала нам назустріч, освіжила повітря. Я з полегшенням зітхнув, і поки транспорт розкладався навколо затоки своїм гігантським каре, я вже купався в її водах. Пожежа була ще попереду, ми бачили лише дим — полум’я ще не з’явилось за обрієм. Зі заходом сонця на горизонті з’явилося бліде зарево. З наближенням ночі зарево ставало червоним і підходило до нас. Із-за темної, ледь вигнутої горизонтальної лінії почали пробиватись червоні язики полум’я. У транспорті запанувала тиша — наче всі чекали чогось незвичайного. І справді — перед моїми очима постала небачена картина: все простір, яке я бачив удень, наче розширилось і залилось потоками вогню в майже паралельних напрямках. Дивовижне, невимовне видовище! Всю ніч я просидів під своєю джеломейкою, милуючись пожежею і згадуючи нашого шановного художника Павлова. Він часто казав мені: «Вчися, вчися малювати — це мистецтво не завадить жодній науці». І правда — як же б мені зараз згодилась ця чудова навичка!
Біля транспорту, на темній, ледь вигнутій лінії, на тлі вогню з’явився довгий ряд силуетів верблюдів, що рухались. Тут я по-справжньому засмутився, що не вмію малювати. Верблюди йшли один за одним схилом і зникали в червонуватій імлі, наче китайські тіні. На одному з них, між горбами, сидів голий киргиз і наспівував свою монотонну, як і його степ, пісню. Картина була повна, і я, зморений, заснув просто під джеломейкою. Уві сні знову переді мною з’явилась та сама вогняна картина, але вже з додатком «Содому і Гоморри» Мартена.
Мене розбудив вістовий — транспорт уже був готовий вирушати; я встиг ще якось випити склянку чаю, поки складали мою джеломейку, сів на коня і поїхав із передовими козаками.
Ми довго їхали по згарищу, і тепер, дивлячись на ці чорні безкраї рівнини, я переконався, що це був не сон — я справді бачив справжню пожежу. До полудня ми знову підійшли до Орі й стали на ночівлю. Наступний перехід ми здійснювали вздовж Орі, і степ видавався вже більш різноманітним: подекуди були схили, місцями виднілися білі урвища її берегів, подекуди з’являлись очерети й навіть кущі саксаулу. Переправившись на інший бік Орі, транспорт знову розкинув своє гігантське каре.
Як звично, транспорт рушив зі сходом сонця, лише я, на відміну від звичного, залишився в ар’єргарді. Орь залишилась праворуч, степ знову набував свого одноманітного, нудного вигляду. Приблизно посеред переходу я помітив, що люди відокремлюються від транспорту — хто верхи, хто пішки, і всі в одному напрямку. Я запитав у башкирського тюря, що їхав поруч, і він, показуючи на темну пляму, відповів: «Мана аулья агач» — тобто святе дерево. Це слово мене приголомшило. Як — дерево в цій мертвій пустелі? І справді, коли вже воно існує, то має бути святим.
Я поскакав за цікавими. Справді, верстах у двох від дороги, в улоговині, зеленіло старе тополеве дерево. Біля нього вже зібралось чимало люду, що з подивом, а мені здалося — й з благоговінням, дивилися на зелену гостю степу. На гілках дерева й навколо нього висіли прив’язані побожними киргизами шматочки кольорової тканини, стрічки, пасма фарбованої кінської гриви, а найдорогоцінніша жертва — шкура дикої кішки, міцно прив’язана до гілки. Дивлячись на усе це, я відчув повагу до «дикунів» за їх невинні жертви. Я виїхав останнім і ще довго озирався, ніби не вірячи в побачене диво. Я обернувся ще раз і зупинив коня, щоб востаннє помилуватись обожненим зеленим велетнем серед пустелі. Подув легкий вітерець, і велетень привітно кивнув мені своєю кучерявою кроною, а я, ніби забувшись, як живій істоті, сказав: «Прощай» — і тихо поїхав за загубленим у пилюці транспортом.
Ми зупинилися на річці Кара-Бутак поблизу форту, що тоді якраз зводився. Тут у нас була денна зупинка, і, оскільки з нами був священник, наступного дня відправили молебень та освятили місце під форт. Мене, серед інших, запросив на польовий обід у кибитці сам будівничий форту — і саме тут я з ним познайомився, з єдиною, як мені здалося, живою душею в цьому безлюдному краю. Після довгої, сердечної бесіди ми розійшлись уже пізно вночі. На дорогу він подарував мені пляшку астрогону й пару лимонів — безцінний дарунок у такій пустелі, як Кара-Куми, де я й оцінив його по-справжньому.
Від Кара-Бутака до Іргиза ми перейшли ще дві невеликі річки — Яман-Кайракли та Якши-Кайракли. Степ мав ту ж саму сумну «фізіономію», з тією лише різницею, що подекуди на плоских височинах темніли, мов маяки, киргизькі «мазарки» — з каменю чи з очерету й глини. А ще цікаво: усе це простір був усіяний кварцем. Чому нікому не спаде на думку пошукати тут золота? Можливо, в киргизькому степу міг би з’явитися новий Сан-Франциско? Хто знає?
Пройшовши простір, усіяний кварцем, ми перейшли вбрід річку Іргиз і рушили по її лівому плоскому березі. Удалині, на самому обрії, синіла гора, увінчана могилами батирів і киргизьких аулья, яку звали «мана аулья» — тобто «ось святий». Залишивши гору праворуч, ми стали табором біля Іргиза поблизу могили батиря Дустана. Цей грубо виліплений із глини пам’ятник нагадував формою старогрецький саркофаг.
Саме на цьому місці напередодні на транспорт, що йшов перед нами, напала шайка хівинців, кількох людей вони забрали з собою, кількох залишили вбитими. Тут я вперше побачив обезголовлені, понівечені трупи, що лежали в степу, мов падаль. Начальник транспорту наказав їх поховати, а священник відслужив панахиду. Ще один перехід — і ми в Уральському укріпленні.
Я ніколи не забуду того сумного враження, яке справило на мене це укріплення. За 15 верст ми побачили на височині купку чогось невиразного. На наше запитання провідник відповів: «Іргиз-кала».
Коли ми наблизились, то вже могли чітко розрізнити об’єкти. Уявіть собі на сірому фоні купу сіреньких мазанок із очеретяними дахами, обнесених земляним валом. Це було моє перше степове укріплення, яке справило гнітюче враження. І справді, здалеку воно більше нагадувало загони чи кошари, а не людське житло.
Пройшовши Уральське укріплення, ми двічі зупинялися біля озер, а втретє — на нічліг і денну зупинку — стали на річці Джаловли. За цією гнилою річкою починаються грізні Кара-Куми (чорні піски). День був тихий і спекотний. Цілий день у нас не вщухали розмови про Кара-Куми. Ті, хто вже бував там, розповідали жахи, а ми, як недосвідчені, слухали й жахались.
Задовго до світанку почали вантажити плачучих верблюдів і змазувати вози. Начальник транспорту поспішав, щоби вирушити якомога раніше й пройти перехід до спеки. Та уявіть наше здивування: коли ми увійшли в піщані пагорби, сонце вже було доволі високо, а очікуваної спеки не було навіть натяку. І чим вище воно підіймалось, тим сильніше дув північний вітер, і ставало все холодніше, так що до полудня ми змушені були вдягнути шинелі.
Три доби ми не знімали шинелей, і над оповідачами про жахи Кара-Кумів уже почали жартувати, як раптом вітер швидко стих, і до полудня вщух зовсім. До колодязів залишалось ще верст десять, але ці десять здалися нам як сотня. Спека була нестерпна. Ніколи в житті я не відчував такої страшної спраги й ніколи не пив такої огидної води, як того дня. Загін, що пішов наперед для прочищення колодязів, чомусь їх не знайшов, і ми дісталися до гнилої, солоно-гірко-кислої води, яку неможливо було набрати до рота, не процідивши: вона кипіла вошами й мікроскопічними п’явками. Тут я згадав про подарунок мого карабутакського друга, і завдяки його кмітливості, за допомогою лимона я зміг випити склянку чаю. Немає нічого, що так швидко тамує спрагу, як гарячий чай уприкуску. Тільки той, хто хоч раз перейшов цю киргизьку Сахару, зрозуміє справжню ціну цьому китайському продукту.
Транспорт рушив за дві години до світанку. Вночі, як на мене, найкраще переходити Кара-Куми: вночі не помічаєш одноманіття піщаних дюн і не потребуєш далекого горизонту. Але коні й верблюди думають інакше: вдень вони, і під тягарем, і без нього, змушені боротися зі своїм найстрашнішим ворогом — ґедзем, а вночі цей ворог затихає, і тварини насолоджуються спокоєм.
Зі сходом сонця перед нами відкрилась величезна блідо-рожева рівнина. Це — висохле озеро, дно якого вкрите тонким шаром білої, мов рафінад, солі. Такі рівнини вже траплялися в Кара-Кумах між піщаними пагорбами, але не були настільки обширними й не мали такого світанкового освітлення. Я довго не міг відвести погляду від цієї гігантської білої скатертини, ледь окутаної рожевим серпанком.
Один із козаків помітив, що я пильно дивлюся на білу рівнину, й сказав: «Не дивіться, ваше благородіє — осліпнете!» І справді, я відчув легке тремтіння в очах і, зажмурившись, погнав свого коня, щоб наздогнати вожатого, який від'їхав далеко вперед. Так я перетнув цю сліпучу рівнину. На протилежному боці, з високого пагорба, я милувався неймовірним для мене видовищем: через усю білу рівнину чорною смугою тягнувся наш транспорт — точніше, його перша половина, а інша, наче хвіст чорної змії, вилась, звиваючись по дюнах.