Дивовижна, водночас моторошна картина! Сліпучо-біле тло знову почало діяти на мій зір, і я сховався в піщаних пагорбах.
Увечері багато хто звернувся до мене по медичну допомогу: вони нічого, окрім сірого туману, не бачили. На очах не було жодного видимого сліду сліпоти, і я наступного дня закрив їм очі волосяними чорними сітками — на тому й скінчилось.
Пагорби поступово вирівнювались, почали з'являтися досить широкі рівнини. Праворуч від дороги вже третій день поспіль ми бачили синю гору, яка, здавалося, постійно віддаляється від нас.
У міру того як згладжувалися піщані пагорби, уже чітко вирізнялася широка біла смуга кінських і верблюжих кістяків, що тягнулася через Каракуми.
Ще один перехід — і ми побачили на горизонті, на південь, ледь помітну синю горизонтальну лінію. То було Аральське море. Знеможений транспорт миттєво ожив, ніби відчув свіжість у повітрі, приємне подихання моря.
Наступного дня ми вже купалися в Саричаганаку (затока Аральського моря). Ще день ішли уздовж берегів гнилуватих солоних озер тієї ж затоки, а потім знову вийшли на рівнину, вкриту саксауловими кущами. Цей і наступний перехід — до озера Камишли-Баші (затока Сирдар’ї) — ми проходили вночі, бо вдень йти було неможливо: у затінку спека сягала 40°, а на розпеченому піску за 5 хвилин яйце варилося "всмятку". Останній перехід ми здійснили також уночі. Зі сходом сонця ми вже наблизилися до Раїмського укріплення. Вид на нього з степу був ще сумніший, ніж на Калу-Іргиз.
На рівній горизонтальній лінії ледь-ледь здіймалась над валом довга казарма з очеретяним дахом — от і весь Раїм. Назустріч нам вийшов майже весь гарнізон. Бліді, похмурі обличчя, немов у арештантів. Мені стало моторошно.
— У вас, бува, не лютує яка епідемія? — спитав я в одного офіцера.
— Слава Богу, все спокійно, — відповів він мені.
Під’їжджаючи вже до самого укріплення, відкрилась зелена широка смуга очерету, й подекуди з-поміж темної зелені виглядала срібляста Сирдар’я.
Отже, я в Раїмі.
Між двома широкими озерами височіє мис, на якому й розташоване укріплення, що зветься Раїм — на честь аби, спорудженої тут сто років тому над прахом батира Раїма, залишки якої увійшли в межі форту.
Детальніше описання мого нинішнього місцеперебування надішлю вам у наступному листі, а поки молю Бога про ваше здоров’я, мої любі, мої незабутні хуторяни, і прошу вас — не забувайте мене в цій безрадісній пустелі.
P.S. Степан Мартинович нехай детально напише мені, як там його школа й пасіка, а Карлу Осиповичу просто кланяюсь — знаю, йому не до листів.
Минуло близько двох років після отримання цього листа на хуторі, коли я, через службові обов’язки, мав пожити кілька місяців у Золотоноші й у Переяславі. Під час перебування в Переяславі я майже щодня навідував хуторян, як старих і близьких мені друзів, і, звісно ж, завжди був присутній на майже публічному читанні «Раїмської Мухи». Я кажу «майже публічному», бо Никифор Федорович читав її усім, хто заходив на хутір. Слідкуючи взимку за «Мухою», я помітив у ній певне монотонне, тужливе дзижчання, чого хуторяни, звісно ж, не зауважували. Перші листки зі степу він ще якось урізноманітнював, описуючи, приміром, побут напівголих кочових киргизів, порівнюючи їх з біблійними євреями, а їхніх аксакалів — із патріархом Авраамом. Іноді злегка торкався мешканців самого укріплення, називаючи їх строкатим натовпом, викинутим на безлюдний острів, а помешкання іронічно прирівнював до халуп, які не захищають ані від спеки, ані від дощу, ані від холоду, але породжують незліченну кількість бліх і клопів. А від скорпіонів і тарантулів, казав він, на земляну підлогу хати розстилають повсть, бо ті, за переказами киргизів, страшенно бояться запаху барана, а баран, як відомо, ласує ними, як ми — устрицями.
В одному з листків він описує (теж у гумористичному тоні) свого земляка, що брав участь в описаній експедиції на Аральському морі та повернувся до укріплення з пишною бородою, через що уральські козаки (включно з офіцерами) сприйняли його за свого постраждалого за віру розстригу-попа. А той, нічого не пояснюючи, хрестить їх великим хрестом і збирає пожертви натурою — тобто спиртом.
І вся ця комедія тривала, поки ротний командир не наказав йому зголити бороду. Разом із бородою припинилися і поклони, і приношення. Щоправда, він пише, що це людина неглупа, з якою він дуже зблизився, настільки, що якби не цей говіркий та освічений земляк, то він міг би назвати себе найзавзятішим камедулом. Цього земляка він називає щасливим — не тому, що його становище приємне (йому вже понад п’ятдесят), а тому, що від нього, навіть у найвідвертішій розмові, не чув ані слова нарікання на долю. Тому й називає його жартома кантоністом, тобто тим, кого замість пелюшок одразу загорнули в солдатську шинель. Цей щасливий земляк, додає він, повідомив йому надзвичайно цінні відомості про береги й острови Аральського моря — такі, за які сам Мурчисон сказав би «дякую».
У останньому конверті також був надрукований наказ по Окремому Оренбурзькому корпусу, в якому йшлося, що Зосим Сокирин за відзнаку підвищується з унтер-офіцерів у прапорщики, чому він і дуже зрадів, і здивувався, і сам себе питав: чим же я заслужив це?
А найостанніший лист, у якому він писав лише про те, що в укріпленні лютує цинга, а коні десятками гинуть від сибірської виразки, — саме цей лист і читав уже поважний Степан Мартинович Никифору Федоровичу на смертному одрі. Наступного дня над ним було звершено єлеєосвячення, а на третій — о 3 годині після півночі — він віддав свою праведну душу на лоно Авраамове.
У своєму духовному заповіті він призначив виконавцями мене і Степана Мартиновича, а Карл Осипович тієї ж зими поїхав у відпустку до свого Дерпта — і там і залишився. Владу матері над Савватієм у своєму заповіті він затвердив, а про Зосима не згадав жодним словом. Ще він заповів, щоб відспівування було здійснено в Покровській церкві, щоб історичний образ Покрова Пресвятої Богородиці під час відспівування стояв у головах коло домовини; що він приносить до Покровської церкви 2 пуди жовтого воску та пуд ярового, ставник перед образом Покрови; щоб тіло його було поховане обов’язково в пасіці, а над могилою було посаджено липу в головах, а черешню — в ногах; щоб не замовляли кам’яного хреста в Трахтемирові, бо, каже, камінь — то зайва вага на гробі грішника, а на липі й черешні нехай повісять ікони святих Зосими і Савватія; щоб щороку в день Покрови служити панахиду за його грішну душу і за душу праведного І. П. Котляревського, і щоб раз на рік годували ситно сто жебраків або скільки забажає душа. Гуслі та літопис Кониського заповідає покласти в шафу з книгами, замкнути й ключ надіслати поштою Савватію. «А ще, — додає він, — хто зважиться (крім мого Савватія) накласти святотатственну руку на це неоціненне моє сокровище — нехай буде проклятий!» Марині заповідає довічно видавати щороку 10 рублів сріблом, а Степанові Мартиновичу — 25 і ще 25 вуликів бджіл одноразово.
Поховавши свого найкращого друга буквально за його заповітом, я незабаром поїхав до Києва на місце служби, доручивши Степану Мартиновичу щомісяця писати мені докладно про все, що відбувається на хуторі.
Кожного першого числа я акуратно отримував листа від мого поважного товариша. Його листи, звісно, не блищали тією сліпучою блискавкою розуму і уяви, ні вченістю, ні новими поглядами на речі, ні ідеями, ні навіть блискучим стилем, як, приміром, вражають «Листи з-за кордону» законодавця російського слова або задушевного його друга й помічника — «Листи з Фінляндії». Ні, в листах мого товариша нічого цього не прозирало. Зате в його простих посланнях, як діамант у короні доброчесності, сяяла його непорочна душа.
Читаючи його листи, я ніби сам був присутній на хуторі, бачив найменші подробиці: як, наприклад, необачну Марину, що прийшла в пасіку у вільний час, вжалила бджола в ніс — і вона була така кумедна, що навіть Прасковія Тарасівна усміхнулася.
Розпустивши свою школу на Великдень, він більше її не збирав, щоб мати більше часу для нагляду за пасіками і взагалі для господарства на хуторі, бо Прасковія Тарасівна від усього відмовилася і вже збиралася прийняти чернечий чин — тільки не у Фролівському монастирі в Києві, а в чигиринській богоспасенній пустині. Вже зовсім зібралася, і паспорт узяла, і торбинку пошила — тільки раптом, як сніг на голову, з’явився на хуторі Зосим Никифорович. З’явився — і все пішло шкереберть. Спершу він приховував свої мерзенні пристрасті, потім потроху почав себе видавати, а потім завів у домі шинок і гральне кубло, позбавив смиренного мого товариша будь-якої участі в господарстві, а врешті вигнав з дому шановану лагідну стареньку Прасковію Тарасівну. Вона, бідна, прихистилася в школі у милосердного Степана Мартиновича і понад три роки слухала нестримні пісні п’яних картярів. Я хотів захистити права законного спадкоємця, але вона благала мене не чіпати Зосю — авось усе якось саме собою до ладу прийде.
Минув ще один рік, і ще — а ладу не було. Нарешті я вирішив написати Савватію листа, в якому радив йому, якщо він хоче полегшити останні дні своєї матері і зберегти хоч часточку своєї спадщини, то нехай бере, якщо можна, відставку, а якщо ні — шестимісячну відпустку, і якнайшвидше їде на хутір.
Савватій так і вчинив — узяв відставку, бо термін служби, призначений за вихованням урядом, минув, отже, він міг вільно розпоряджатися собою. Прибувши на хутір, він також мусив тимчасово поселитися в школі, бо зайти до дому було соромно. Спершу звернувся до брата з лагідністю — але той відповів йому такою лайкою, якої не знайдеш у жодному словнику жодного городничого.