Свічка перед образом догоріла, я запалив іншу, і та вже наполовину згоріла, а Зосі як не було, так і нема. — Господи, — думаю собі, — живий на небесах, сердцевидче наш! Чи не сатанинське це було марево наді мною? — І, прочитавши «Нехай воскресне Бог», я заспокоївся духом, знову прочитав акафіст Пресвятій Богородиці Одигітрії та осінив хрестним знаменням двері, вікна й комин, тричі прочитав «Нехай воскресне Бог» і пішов спати.
Наступної ночі те саме видіння повторилося, на третю — також, і я щоразу давав йому на кварту горілки, а воно зникало. Я розповів про це видіння Парасковії Тарасівні, і вона, бідна, висловила бажання провести ніч у моїй школі, щоб побачити те видіння.
Увечері ми з Парасковією Тарасівною вийшли з хутора, наче на прогулянку. Савватій Никифорович був у місті у справах служби. Коли стемніло, ми прийшли до школи. Я запалив свічку й дістав Патерик.
Почав читати, для розради, житіє преподобного мученика Мойсея Угрина, який постраждав за цноту від якоїсь розпусної боярині. І дочитав уже до того, як він, прекрасний юнак, серед інших полонених, за жеребом дістався удові воєводші — на лице дуже вродливій, але серцем гадюці подібній. Першою стукіт у двері почула Парасковія Тарасівна, а вже потім і я. Закривши книгу, я пішов відчиняти двері, і вона вийшла за мною, щоб сховатися в сінях і не бути поміченою. Але коли я, зі світильником у руці, відчинив двері, і вона побачила обличчя, спотворене розпустою — свого Зосю, то скрикнула й повалилася на землю, знепритомніла. А він заревів на мене, мов лютий лев:
— А, підлий! Христонепродавець! Ти мене здав! Кажи, хто тут, інакше тобі тут і амінь!
І так стиснув мені горло, що я ледве прошепотів:
— Твоя мати.
— А, коли тільки вона — то добре. Я давно хотів із нею побалакати. Де вона?
Я посвітив йому світильником і вказав на розпростерту на землі Парасковію Тарасівну. Він, поглянувши на неї, мовив:
— Нічого, хай відпочине, а ми з вами поговоримо. Ну що, виконав ти моє доручення? Сьогодні крайній термін: гроші — або молися Богу, — каже.
У ту саму мить Парасковія Тарасівна застогнала. Я вийшов у сінці, підняв її, бідолашну, на руки і, мов мале дитя, поклав на своє суворе ложе. Трохи згодом вона отямилася і промовила:
— Зосю мій! Зосю мій! Сину мій єдиний!
— Я тут, мамо, що звелите?
Вона глянула на нього й залилася гіркими слізьми. Він довго мовчки дивився на її сльози, і нарешті сказав:
— От що, мамо! Ні обмороки, ні сльози, ні молитви, ні навіть ваші прокляття не здатні похитнути мене: це все дурниці! Одне скажу: тільки гроші — і нічого, крім грошей — можуть навернути мене на праведний шлях. Дайте грошей, і чим більше — тим краще. Та й справді, за що ж я позбавлений спадку? Авжеж, за вашою протекцією! Ну, тепер розкошелюйся!
— Зосю мій! Сину мій єдиний! — знову промовила вона.
— Годі тобі «єдиний»! Я тобі такий син, як ти мені мати. Ну! Повертайся, Степане Мартиновичу! Вона тобі потім віддасть!
Я витяг з бодні все, що в мене було, і передав йому. Він узяв гроші, перерахував і сказав:
— Більше нема?
— Немає, — кажу, — все до останньої копійки.
— Дивись, брехати — гріх, ти ж мене сам цьому вчив. Ну, на перший раз досить. Тепер марш на Підварки! Я їм покажу, хто я такий! До побачення, мамо! Постарайся сплатити борг.
І з цими словами він вийшов зі школи. Парасковія Тарасівна ще раз промовила:
— Зосю мій! Сину мій єдиний! — і впала на ліжко, мов нежива.
Залишивши її без памʼяті, я пішов на хутір сповістити Савватія Никифоровича про подію й просити допомоги, але він, повернувшись із міста, ліг спати, не підозрюючи, що матері нема вдома; він думав, що вона спить. Коли я повернувся до школи, Парасковія Тарасівна вже сиділа на ліжку й тяжко плакала. Я не став її втішати в горі, а, запаливши свічку перед образом, почав читати акафіст Божій Матері Одигітрії. Вона теж підвелася й, гірко плачучи, молилася. Після акафіста я прочитав ще канон тій же Божій Матері Одигітрії, а тоді молитви на сон грядущий і, ставши навколішки, проказав молитву: «Господи, не позбав мене Твоїх небесних благ». По відпусті я вийшов зі школи, й коли повернувся — вона вже спала сном праведниці на моєму старечому ложі. Я тихо розгорнув Єфрема Сиріна — і, стережучи її сон, сидів за книгою до самого ранку.
Уранці ми пішли на хутір, і я розповів Савватію Никифоровичу все, що трапилося вночі. І на мою розповідь він лише заплакав.
Увечері того ж дня він одержав розпорядження від городничого провести медичний огляд, як повітовий лікар, над понівеченим тілом, знайденим у покинутій покрівці № на Підварках.
Прочитавши це розпорядження, він мовчки глянув на Парасковію Тарасівну, а та залилася слізьми й промовила:
— Зосю мій! Сину мій єдиний!
Серед інших дрібних подій на хуторі мій шанований товариш повідомив мені й цю доволі велику, але сам Савватій мені про неї не написав ані слова — як і про те, що тепер він обіймає посаду повітового лікаря в місті Переяславі.
Далеко, дуже далеко від моєї милої, моєї прекрасної, моєї злиденної батьківщини я люблю іноді, вдивляючись у широку безлюдну степ, подумки перенестись на берег широкого Дніпра й сісти десь, бодай у Трахтемирові, під тінню розлогого верболозу, дивитися на позолочену призахідним сонцем панораму, а на темному тлі цього широкого краєвиду, мов діаманти, сяють переяславські Божі храми, і один із них сяє найяскравіше своєю золотою банею — це собор, зведений Мазепою. І багато, багато різних подій постає в моїй памʼяті, коли уявляю собі цю чарівну панораму.
Та найчастіше я плекаю у своїй старечій уяві образи золотоверхого, садками повитого й тополями увінчаного Києва. І після світлого, непорочного захоплення, навіяного спогляданням твоєї нев'янучої краси, лягає на моє осиротіле старече серце туга, і я переношуся в віки давноминулі та бачу його — сивоволосого, поважного, лагідного старця з великою розмальованою книгою в руках, що проповідує здивованим своїм дикунам і кровожерливим, користолюбним шанувальникам Одіна. Який ти був прекрасний у цій ризі лагідності й любомудрості, святий мій і незабутній старче!
І ми зрозуміли твої лагідні слова і тебе, як старого та нікому не потрібного вчителя, не вигнали і не забули, а одягли тебе, як богатиря Гориню, в міцну броню. Спершу озлобили твоє лагідне серце міжусобицями, кровозмішеннями й братовбивствами, зробили з тебе справжнього варяга, а потім уже вбрали в броню й поставили стерегти поневолений народ і прибульцями зневажену, самим Богом заповідану тобі святиню.
Хто, відвідавши Києво-Печерську лавру, не відпочивав на друкарському ґанку, про того можна сказати, що був у Києві, та київської дзвіниці не бачив.
Мені здається, ніде жодна зовнішність так не доповнить сердечної молитви, як краєвид із друкарського ґанку.
Я довго, а може, й ніколи не забуду цього знаменитого ґанку.
Одного разу, давно колись, відстоявши ранню службу в лаврі, я вийшов, як завжди, на друкарський ґанок. Ранок був тихий, ясний, а перед очима — вся Чернігівська губернія і частина Полтавської. Хоч я й тоді ще не був меланхоліком, але перед такою величною картиною мимоволі віддався меланхолії. І тільки-но почав порівнювати лінії та тони пейзажу з могутніми акордами Гайдна, як почув тихо промовлене слово: «Мамо!»
— Мені, мамо, завжди здається, що я на цьому ґанку ніби дослуховую продовження літургії.
Я мимоволі озирнувся.
Гріх — переривати нескромним поглядом такий прекрасний настрій людської душі, але я згрішив, бо ця мова здалася мені милішою за всяку музику. Говорила молода дівчина, струнка, зі смаком і скромно вдягнена, але далеко не красуня. А кого вона назвала «мамо» — то була жінка високого зросту, суха, смуглява і колись блискуча красуня. Вона була в чорному вовняному капоті чи довгій блузі, підперезана шкіряним поясом із срібною пряжкою. Голова покрита була, замість звичайного жіночого капелюха, білим широким, без будь-яких оздоб, чепцем. Я, не знаю чому, не запропонував їм лавку, а вони, теж не знаю чому, хвильку мовчки подивилися на краєвид і пішли. Я теж підвівся й пішов за ними.
Вони пройшли двір лаври, тихо розмовляючи між собою, і вийшли через святі ворота Миколи Святуші — і я за ними. Вийшли за кріпосну браму — і я за ними. Пішли в напрямку до «Зеленого трактиру» — і я за ними. Ввійшли у ворота трактиру — і я тут тільки отямився й запитав себе самого: що я роблю? І, не вирішивши питання, увійшов у трактир і почав розбирати ієрогліфи, виведені крейдою на чорній дошці. Після довгих міркувань над цими таємничими знаками нарешті розгадав, що такий-то номер зайнято такою-то пані з вихованкою. Я й досі не можу похвалитися знанням тактики у справах залицяння, а тоді й поготів. Розібравши той хитрий напис, я, і сам не знаю як, опинився в загальній їдальні, щось там у себе запитав, а зі слугою заговорив про щось колишнє. А після всього цього я зайшов до знайомого художника Ш., який мешкав неподалік, на Московській вулиці. Поговорили про мистецтво загалом, про живопис зокрема, й, думаючи піти до лаври, я зайшов у сад. (Тут, мабуть, було якесь передвизначення.)
Ходжу я собі самотою по великій алеї (день був буденний), іноді сідаю помилуватися старим Києвом, залитим променями вечірнього сонця. Аж раптом бачу — з-за липи, з бічної алеї, виходять мої ранкові незнайомки. Я підвівся, чемно вклонився й запропонував лавку — перепочити трохи, вибачаючись, що вранці не зробив цього на друкарському ґанку. Вони мовчки сіли, і сестра милосердя (так я тоді подумав) запитала мене:
— Ви, певно, маляр?
Я відповів: — Так.
— І малюєте краєвиди Києва?
Я відповів: — Так.
Після довгої паузи вона спитала:
— Ви давно вже в Києві?
Я відповів: — Давно!
— Намалюйте для мене оцей краєвид, яким ми зараз милуємося, і надішліть у «Зелений трактир», номер N. N.
Малюнок аквареллю в мене вже був початий; я його ретельно закінчив і на передньому плані між липами змалював моїх незнайомок, а також і себе, сидячого на лавці в поетичній позі, у солом’яному брилі.
Наступного ранку я сидів із завершеним малюнком на друкарському ґанку й чекав моїх незнайомок, ніби вони мені веліли принести малюнок не в «Зелений трактир», а саме на друкарський ґанок.