Тоді він звернувся до влади, і на підставі духовного заповіту був введений у володіння хутором та належними до нього добрами, а Зосима з ганьбою вигнали.
Схвилювалося твоє спокійне, лагідне серце, коли ти підійшов із ключем у руці до заповітної шафи, яка стерегла святиню, що зберігалася в ній під прокляттям вмираючої людини. Схвилювалося твоє благородне серце, коли ти доторкнувся до замка, вже зламаного. Схвилювалося твоє бідне серце, коли ти, відчинивши шафу, побачив заповітні гуслі, на яких бринів натхненний, як Давид, Григорій Гречка, і маститий, благородний твій батько порушував іноді тихими акордами незворушне серце своєї подруги й безтурботне благородне серце свого єдиного друга — Степана Мартиновича. Ти побачив їх розбитими, живі струни обірваними, а чудове зображення танцюючих пастушок заляпане гарячим тютюновим попелом; псалтир його священна, Геродот — єдина його радість — літопис Кониського, наполовину роздерта на курильні папірці.
Побачивши все це, Савватій заціпенів. Сльози градом котилися по його мужніх блідих щоках, і він тихо, ледь чутно, промовив: — Бог вам суддя! Вандали! Варвари!
На третій день після цієї сцени я отримав у Києві розбиті гуслі з листом і негайно передав їх у руки вправного майстра; а коли вони були полагоджені й струни натягнуті, я склав їх у скриню, взяв відпустку на 28 днів і поїхав у Переяслав, тобто на хутір. Я застав їх іще в школі, але дім уже був вичищений, вибілений, і на завтра було запрошено духовенство, тобто соборного протоієрея з причтом і покровського отця Якова, також із причтом, щоб освятити оновлену оселю. Відчинили гуслі — і звідки взялася радість і веселість? Савватій, легенько торкаючись струн, заспівав своїм прекрасним тенором улюблену пісню:
Чи я така уродилась,
Чи без долі охрестилась,
Чи такії куми брали,
Талан-долю одібрали.
Степан Мартинович тихенько йому підспівував, а Прасковія Тарасівна, сидячи в куточку, ридала навзрид.
Наступного дня, близько десятої години, з’явилося духовенство з хрестами та хоругвами. Освятивши дім, відбувся хресний хід довкола хутора і пасіки з читанням псалмів і стихир. Сам протоієрей, зачерпнувши води з Альти і знаменуючи її животворящим хрестом, окропив спершу всіх присутніх, а потім кожного окремо. По завершенні освячення, роздягнувшись, він благословив страву й питво, сів до трапези, а за ним і весь духовний та світський чин.
Прасковія Тарасівна немов помолодшала. Вона згадала колишні свої релігійні учти і, як колись, обходила стіл із пляшкою та чаркою, благаючи кожного гостя хоч скуштувати. Гості, звісно, за звичкою віднікувалися. Один лише ліберал, стихарний соборний пономар, не відмовлявся.
Коли ж трапеза підійшла до кінця і вже нічого їстівного не подавали, окрім слив’янки, тоді духовенство, не встаючи з-за столу, піднялося й заспівало злагодженим хором:
Спаси, уповающих на Тя,
Мати незахідного сонця.
Після завершення гімну й подячної післяобідньої молитви духовенство подякувало господарям і знову посідало — вже не задля трапези, а для повчальної бесіди. Нижчий духовний чин, як-от: дяки, пономарі та клер, вийшли зі світлиці і, походивши трохи по саду, вийшли на леваду, де стояла купа щойно складеного сіна — там, за спільною згодою, розляглися в тіні й усі до одного заснули сном праведних.
У світлиці ж бесіда тривала майже до вечірні. Було сказано багато про речі, що стосуються життя громади, а також філософії та богослов’я. Особливо отець Никанор, молодий священник, богослов, говорив багато — і все з Писання, і все латинською, грецькою й єврейською, всіх авторів християнської давнини так і сипав із пам’яті. Старці, дивуючись його великому генію, тільки бородами своїми помахували і значно позирали один на одного, ніби промовляючи: от голова! А Прасковія Тарасівна, слухаючи вітію, просто розплакалася. Степан Мартинович, можливо, найбільше з усіх розумів промовця, але не виказував цього жодним рухом. Коли ж Прасковія Тарасівна заплакала, то він почав її втішати, кажучи, що отець Никанор читає зовсім не щось сумне, а навіть радше сатиричне.
А щоб покласти край цій сльозливій трагедії, отець протоієрей попросив подати йому гуслі. Їх подали, і він устав, розправив руками білосніжну бороду, завернув широкі рукави своєї фіолетової ряси, поклав свої персти на струни й тихим старечим голосом заспівав:
О всеспівана Мати!
До нього приєднався собор духовенства, Савватій і навіть сам Степан Мартинович. Спів був напрочуд тихим і прекрасним. Після цього гімну заспівали ще кілька кантів духовного змісту. Зрештою дійшли і до пісень світських, побутових. Уже було почали хором:
Зажурилась попадя
Своєю бідою...
Але отець протоієрей, відчувши близьку спокусу і недремне око ворога роду людського, повелів сідати в брички та рушати во свояси — що, на жаль Прасковії Тарасівни, й було виконано.
Причет же церковний вийшов із-під сіна вже на сутінках і, не заходячи на хутір, переліз через тин і, вийшовши на шлях, що вів до міста, заспівав хором:
Жито, мати, жито, мати,
Жито — не полова...
Вечір був тихий, і Степан Мартинович, підійшовши до Альти, зупинився й довго слухав пісню, що стихала вдалині, і ніяк не міг збагнути, хто ж то так гарно співає?
Виконавши святий обов’язок душопокладача, покладений на мене покійним другом Никифором Федоровичем Сокирою, я наступного дня після описаного мною свята поїхав до Києва. Савватій Сокира мені надзвичайно сподобався своїми принципами, — своїм поглядом на речі загалом і на людину зокрема, своїм юнацьким, чистим поглядом на все прекрасне в природі. Коли він говорив про захід сонця чи про сходження місяця над сонним озером або річкою, я, слухаючи його, забував, що він медик, і радів, що природничі науки не загасили в його могутній душі священної іскри божественної поезії.
Прощаючись із ним, я не міг (по праву старшинства) порадити нічого кращого, ніж іти за покликом власних почуттів і переконань, і лише заповідав йому писати до мене якомога частіше.
По приїзді до Києва з моєї нетичанки вигрузили й тривідерну кадушку білого, як цукор, липцю.
— Це, — каже мій Ярема, — подарунок від Степана Мартиновича. Вони самі поклали і строго наказали не казати вам ані слова.
— Ну, спасибі йому, що поласував нас із тобою, старих. Треба буде й йому щось надіслати, еге ж? Як ти думаєш, Яремо?
— Авжеж, треба, ми ж не якась бездушна худоба.
— А що ж йому надіслати? Правду кажучи, не придумаю. Може, замовити Сенчилову образ для його пасіки? Та в нього, здається, є добрий образ. Ага! Він колись казав, що йому хотілося б прочитати Єфрема Сиріна. Прекрасно! Візьми, Яремо, оці гроші та цю записку й піди до лаври, знайди там отця типографа, передай йому все це, а від нього візьми велику книгу й принеси додому.
За кілька днів потому Степан Мартинович сидів на своїй пасіці й намагався знайти у Єфрема Сиріна відповідь, чому така протилежність виникла між рідними братами. Але, прочитавши книжку від палітурки до палітурки, він глибоко замислився. Після роздумів написав листа до отця типографа, просячи надіслати йому Іустина Філософа, до чого додає 5 рублів сріблом. Але оскільки Іустина Філософа в києво-печерській книгарні не знайшлося, Степан Мартинович лишився при своїй думці, що такі дива чиняться лише єдиною всесильною Божою волею, і що він не підозрює жодного впливу людини на людину.
Замість Іустина Філософа отець типограф надіслав йому акафіст пресвятій Богородиці Одигітрії та Києво-Печерський Патерик, із якого він почерпнув прекрасні повчальні ідеї й вирішив до самої смерті наслідувати святого, праведного юного отрока — князя Бориса.
Протягом року я отримав усього два листи від Савватія Сокири, і ті — без жодного внутрішнього змісту. Ці листи нагадували мені школяра, який пише батькам під диктовку свого наставника. Втім, він і сам відчував порожнечу своїх листів і вибачався тим, що матеріалів іще не назбиралося для пристойного листа, мовляв, найнудніша й наймонотонніша історія — це історія найщасливішого народу.
Зате щомісяця справно постачав мене довжелезними посланнями поважний Степан Мартинович. Усі події, що не мали жодного стосунку до моїх хуторян, він описував із присипляючими подробицями, наприклад: «Напередодні Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста Господнього в мого приятеля, міщанина Карпа Зозулі, ожеребилася кобила буланим лошам, а в нашого сусіда тієї ж ночі украли вола». А що стосувалося самих хуторян — тут його плодовитості не було меж. Словом, він уявляв себе душопокладачем, а мене своїм співпрацівником.
В одному зі своїх не лаконічних листів він описує появу Зосима на хуторі в найжалюгіднішому вигляді:
«Він постукав у двері моєї школи, коли я вже завершив молитви на сон грядущий і читав третій кондак акафіста пресвятій Богородиці Одигітрії. Страх і трепет прийшли на мене.
— Хто там? — вигукнув я роздратовано.
— Відчини, — каже, — Христа ради, Степане Мартиновичу!
Я чую, що називає мене на ім’я, узяв каганець, пішов і відчинив двері. Мені потемніло в очах, коли я побачив, як у школу входить у лахмітті блудний син — Зося.
— Що, — каже, — не впізнав мене, дядьку? А, який я молодець?
— Очам своїм не вірю! — кажу я.
— Ну, то пощупай добряче й повір рукам.
— Не вірю! — повторив я.
— Я, — каже він, — твій колишній учень, а тепер заслужений злодій, п’яниця й привілейований картяр — Зосим Сокира. Ну, тепер упізнав?
— Упізнав, — кажу я.
— А коли впізнав, то й говорити більше нічого: посилай за сивухою! Зрозумів? За горілкою. Та подивись, може, десь завалявся пліснявий книш із торішнього ярмарку.
— Горілки, — кажу, — нема, і послати нікого.
— Давай гроші, я сам піду.
Я дав йому на кварту, і він швидко пішов. Дістав я з комори меду, хліба, поставив на стіл і хотів було продовжити акафіст, але дух мій був зворушений, а думки мої затемнені несподіваним видінням. Довго ходив я по школі, як у нетрях, а Зося так і не повернувся.»