Я не встиг як слід поринути в мрії, як мої незнайомки з’явилися.
— А! Ви вже тут? — майже вигукнула старша.
— Тут, — відповів я.
— Давно?
— Давно, — відповів я.
— Та й портфель із вами — певно, малювали?
— Ні, не малював, — і я витяг з портфеля малюнок, замовлений нею вчора.
Вона довго мовчки дивилася на малюнок і на мене, потім узяла мою руку, міцно стиснула і сказала:
— Дякую вам! І будемо ми з вами знаковими, добрими приятелями, а якщо можна — друзями. А це, здається, можливо! — додала вона, глянувши на свою молоду подругу.
— Сядьмо, відпочиньмо трохи, — сказала вона, і ми всі троє сіли.
Після нетривалого мовчання вона звернулася до мене й сказала:
— А знаєте, Глафіра сьогодні виграла у мене парі. Ми з нею вчора сперечалися. Я стверджувала, що ви ідіот, а вона доводила протилежне!
— Дякую вам, — сказав я молодшій, а старшій відповів: — не варто дяки, — після чого ми всі розсміялися й зійшли з друкарського ґанку.
Наступну осінь я провів у них у селі й уже називав їх своїми рідними сестрами, а до кінця осені старшу — вже матір’ю, а молодшу — нареченою. Я був цілковито щасливий. Навесні вони приїхали до Києва, але, на жаль, мене там уже не було. Я вже був далеко, і про те миттєве щастя згадував, як про чарівний сон.
Ось чому так приємно мені згадувати про друкарський ґанок.
Минуло багато літ і зим відтоді над моєю самотньою, уже посивілою головою. Я знову в Києві, і знову приходжу на заповітний ґанок. І от, напередодні свята Успіння Богородиці, після ранкової служби я вийшов на друкарський ґанок і, милуючись краєвидом, згадував те щасливе, давно промайнуле щастя, і, здається, чув голос ангела, що вимовляє слово «мамо». Я так віддався спогадам, що мені справді почулося це дитяче, миле слово — так виразно, що я озирнувся. І уявіть моє здивування: з коридору на ґанок виходила Прасковія Тарасівна, а за нею, як журавель, ступав мій друг і товариш Степан Мартинович, такий франт, що, якби не ріденька біла борідка, я б подумав, що він приїхав до Києва просто одружуватися. Сюртук на ньому довгий, із гранатового дорогого сукна, капелюх чорний пуховий із широкими крисами, чоботи, щоправда, домашні, але вичищені до блиску, а патериця — як у архієрея, зі срібним набалдашником. Справжній панич!
Після перших привітань і поцілунків я посадив їх на лаву й запитав, чи давно вони в Києві.
— Уже третій день, — відповів Степан Мартинович, — і привезли вам листа від Савватія Никифоровича, та не можемо знайти Рейтарську вулицю — вона десь на Старому Києві, а ми там іще не були. Сьогодні думаємо піти на акафіст великомучениці Варварі, а завтра, як дасть господь, причастимось святих христових тайн тут, у лаврі, а тоді вже думали шукати Рейтарську вулицю. Але господь так розпорядився, що й шукати не треба: ви самі нам її покажете. Листа я б вам і зараз віддав, та він у мене в шкатулі на квартирі, а квартира наша тут же, на Печерську, у будинку міщанки Сиволапихи.
Я, слухаючи цей монолог, дивився на Прасковію Тарасівну. Вона сиділа із заплющеними очима і здавалася мені заснулою страдницею; на її лагідному обличчі відбивалося стільки сердечного болю, що я не міг дивитися на неї й звернувся з новим питанням до Степана Мартиновича:
— Ну, що у вас гарного на хуторі діється?
— Хвала милосердному Богу, все гаразд і все благополучно. Скоро думаємо справити весілля. Але про це вам сам Савватій Никифорович докладно пише.
— А куди тепер прямуєте?
— А ми думаємо, якщо Господь благословить, вклонитися святим угодникам печерським. Тільки зараз у печерах тісно, то ми почекаємо, доки побожні прочани вийдуть, і тоді проситимемо отця ключаря, щоб провів нас сам або когось із братії з нами послав.
Мені був знайомий отець Досифей, настоятель лікарняного монастиря, і я пішов до нього просити про велику ласку — домовитися, щоб нам дозволили відвідати печери не в складі багатолюдного паломництва. Моє прохання було прийняте з повагою, і з нами в провідники послали поважного старця, отця Йоакима.
Вклонявшись святим угодникам печерським, ми повернулися на квартиру. Взявши листа, я попрощався з моїми друзями й пішов додому, а як завжди, зайшов до саду, сів на свою улюблену лавку і, розгорнувши листа, прочитав ось що:
«Безцінний друже мого батька і мій заступнику та покровителю!
Простіть мене великодушно за моє довге мовчання, що нічим не виправдовує моєї лінивої вдачі. Та й справді, писати листа без змісту — все одно, що переливати з пустого в порожнє. Правда, траплялися матеріали для щирого дружнього листа, але то були матеріали такого роду, що й перо не здіймалося, аби комусь про них писати. Тепер же сумні важкі хмари відходять за гори, й на горизонті з’являється сяйлива Аврора — передвісниця мого світлого, незатьмареного щастя. Простіше кажучи, я одружуюсь. Моя наречена тепер мешкає з матір’ю в школі доброго мого майбутнього тестя — Степана Мартиновича — і чекає вашого благословення. Приїздіть, мій благодійнику, і благословіть її, сироту, на великий шлях нової усміхненої долі. У неї, як і в мене, батька вже нема, лише мати зосталася, і ми, за згодою наших матерів, вирішили, що її благословите ви, а мене — мій єдиний, благородний друг і наставник Степан Мартинович. Приїздіть хоча б просто поглянути на мою прекрасну наречену!»
З обов’язку повітового медика я тепер часто передаю наш хутір у відання Степана Мартиновича, і, здається, незабаром зовсім йому передам.
Одного разу, виконуючи службові обов’язки, я їхав польовою дорогою; було багнючно, селянська конячка ледь переставляла ноги; сутеніло, накрапав дощик — словом, перспектива була нерадісна. Мій візник, також не бачачи в майбутньому нічого доброго, запропонував мені переночувати.
— А де ж, — кажу я, — хіба посеред шляху?
— Борони боже, посеред шляху! Хай ляхи та татари ночують у таку негоду серед шляху, а ми звернемо — он бачите лісок?
— Бачу, — кажу я.
— Отож у тому лісі є хутір пані Калитихи. Вона нас і впустить на ночівлю.
— Добре, — кажу я: — звертай з шляху!
— Стійте, отут буде стежечка.
Проїхавши з півверсти, я побачив ледь помітну доріжку, що вела до названого хутора. Ми поїхали тією ледь видимою стежкою й невдовзі опинилися в лісі. Мій візник почав наспівувати якусь тужливу пісню, а я замислився — сам не знаю про що.
— Цей ліс, пане, зветься «Лапин Ріг», — промовив візник, — а за що його так звуть, то бог його знає. Старі люди балакають, що тут колись жив розбійник Лапа й що великі скарби поховав у тих озерах. І кажуть ті самі старі люди, що як висохнуть ті болота та озера, то можна буде мішками золото носити. Бог його знає, коли те буде. А он і хутір.
Справді, між деревами показалося світло, і ми незабаром під’їхали до зачинених воріт. Собаки зустріли нас страшним гавкотом, а потім пролунав жіночий, досить грубуватий голос:
— Хто там?
— Благословіть, матінко, переночувати на вашому хуторі, — відповів мій візник.
— Боже благослови, тільки самі вже відчиняйте ворота, бо мої наймити вечеряють, їм ніколи, а я не в силі.
Мій візник зліз з воза, відчинив ворота, втащив мене з возом і своїм конем у двір, знову зачинив ворота й, звертаючись до господині, сказав:
— Добривечір, матінко!
— Добривечір, добрий чоловіче! Звідкіля бог несе?
— Та от везу панка з Глемязова, та бачите, яка негода.
Я теж підійшов до господині й сказав:
— Дозвольте, якщо можна, переночувати у вас.
— Прошу дуже, з великою радістю, — відповіла вона мені з ледь помітним малоросійським акцентом. — Прошу покірно до світлиці.
Я піднявся на ганочок. На порозі мене зустріла дівчина зі свічкою в руці, вдягнена по-селянськи, але охайно й навіть вишукано. Відступаючи назад у кімнату, вона сказала чистісінькою російською мовою: — Прошу покірно! — з чого я зрозумів, що це не наймичка.
Увійшовши до кімнати, ми стали один проти одного й так і стояли, поки не зайшла до хати господиня хутора й не сказала:
— Наташо, чого ж ти гостя не просиш сідати? Стоїть собі зі свічкою, як пономар. Рекомендую вам — це полтавська інститутка! Прошу покірно, сідайте! І бог його знає, чого їх там у тім інституті навчають. Ну, я вже по господарству в неї не допитуюся, та хоч би вже чужу людину вміла привітати, а то стоїть, як стовп.
Потім звернулася вона до дівчини, сказала їй щось пошепки, й та вийшла в іншу кімнату. Господиня вийшла слідом за нею, мовивши: — Вибачайте нам! — А я тим часом почав розглядати кімнату. Кімната була для хутора досить велика й щодо висоти низенька, але чиста й охайна; меблі старовинні й різнопланові; на стіні в чорній дерев’яній рамі висів портрет Богдана Хмельницького, а на круглому столі, поряд із якимось в’язанням, лежав розгорнутий на «Девіді Копперфілді» том «Вітчизняних записок».
Тим часом увійшла господиня. Тільки тепер я звернув на неї належну увагу. Це була жінка високого зросту, повна, але не до непривабливості, з обличчям досить ще молодуватим і добродушним. Одягнена вона була в стилі заможної міщанки або ґрунтовної попівни, а якби замість хустки на голові мала «кораблик», я б подумав, що переді мною з того світу з’явилася якась сотничиха чи полковниця.
— Що це ви, — сказала вона, скидаючи зі свічки, — цікавитесь, що читає моя Наташа? Та вона в мене, слава богу, велика охоча до читання, і мене на старості літ привчила — так що тепер і самій мені нудно сидіти з роботою без книжки. Думаю на другий рік виписати ще й «Современник», бо однієї книжки на місяць нам мало — ми її вивчаємо напам’ять.
Невдовзі подали чай, тобто самовар, а вслід за самоваром вийшла й Наташа, вже одягнена панночкою.
— Не витерпіла-таки, — промовила мати, усміхаючись, і тоді додала: — Наливай же чаю, Наталочко! Я її, знаєте, потроху привчаю до господарства, — сказала вона, звертаючись до мене.
— І дуже добре робите, — відповів я. — Навіщо вони тільки вбрання змінили? Їм народний одяг до лиця.
— Мені вона й самій більше до вподоби в простій сукні, та от підіть, поговоріть із нею!
Наташа червоніла, червоніла, і зрештою почервоніла, мов вишня, й вибігла з кімнати.
— Ох ти, безсережна! — кинула їй мати вслід і взялася сама наливати чай.
Мої незнайомки належали до тих небагатьох людей, з якими зближаєшся з першої зустрічі.