Протягом трьох годин я з ними цілковито освоївся й дізнався всі подробиці їхнього побуту, нахилів, звичок, доходів і витрат, а також частину їхньої біографії.
Олена Петрівна Калита, вдова небагатого поміщика нашого повіту, теж виховувалася в інституті, тільки хутір, як вона каже, перевиховав її по-своєму.
— А коли Наташа у нас народилася, то ми з покійним моїм Яковом того ж дня постановили щороку виділяти з наших бідних доходів невелику суму власне на виховання Наталочки. От і виховали, — додала вона жартома, — а вона й чаю налити не вміє.
Після вечері я попрощався з ними, аби на світанку вирушити в дорогу.
І справді, перед сходом сонця я залишив хутір. Провели мене за ворота табун індиків і табун гусей; крім них, на хуторі ще ніхто не прокинувся. Конячки відпочили, візник повеселішав і, ще не сівши на віз, наспівував якусь пісеньку.
Виїхавши за ворота, він звернув праворуч, а мені здавалося, що треба їхати ліворуч. Але, оскільки вночі ми приїхали на хутір, я не міг напевно сказати, яка саме наша дорога, тож вирішив покластися на досвід візника, мовлячи сам до себе: — Він же мене завіз на хутір, він і вивезе. — Опустивши віжки, балакучий візник, після панегірика господині хутора та її дочці, почав описувати мені її багатство.
— Оце все, що тільки оком охопиш — ліс, усе її. А ліс-то, ліс милений — дуб, такий дуб, хоч би тобі одна осика! Та що вже казати про ліс? А інше добро, а степи, а озера, а ставки та млини — та й казати нічого! Сказано — пані, так пані й є... А ще я вам скажу...
Тут коні зупинилися. Візник, захопившись розповіддю, не подивившись довкола, крикнув на коней, ті смикнулися, і задня вісь відпала, а я випав із воза. Тоді він закричав: — Пррру, скажені! — і, оглянувшись навколо, промовив: — От тобі й маєш!.. Дивися, проклятий пень де стоїть: просто посеред дороги. Я ще вчора думав, що ми в цьому диявольському лісі десь та й зачепимось. — Так воно й сталося.
— Що ж ми тепер будемо робити? — спитав я.
— А бог його знає, що тут робити! — і, подумавши, додав:
— Ех, бідна голівко, сокири нема, а то б звалив дуба — от тобі й вісь. Вернемося на хутір, там, може, яку раду дамо.
Я зрадів, сам не знаю чому, цій добрій ідеї й, звісно, беззаперечно погодився, а поки візник укладав колесо на віз, я тихо пішов поміж деревами в напрямку хутора.
Сонце вже прорізувало золотими смугами гущу лісу, коли я підійшов до живої огорожі хутора. Тут я зупинився, щоб пригадати, з якого боку я залишив дорогу. У ту мить дивовижно розлився по лісу прекрасний дівочий голос. У мене серце завмерло, і я, наче скам’янілий, стояв і довго не міг розчути мелодії. Голос наближався, я вже розбирав слова пісні:
Ой ти, козаче, ти, зелений барвіночку!
Хто ж тобі постеле в полі білую постіленьку?
Голос ставав тихішим і тихішим і нарешті зовсім стих. Я, звільнившись від чарів лісової музики, пішов уздовж огорожі й незабаром опинився на хуторі. Перше, що кинулося мені в очі, — це Наташа, яка виходила з садової хвіртки. Вона мені здалася справжньою богинею квітів: уся голова в квітах, між косами — замість перлів — намисто з білих черешень. Якби вона була в панянському вбранні, ефект був би не повний, а в селянському вбранні ці величезні квіти й черешневе намисто так пасували, що я нічого барвистішого, гармонійнішого й прекраснішого в житті не бачив. Вона, постоявши мить, зникла за хвірткою, а на ґанку з’явилася мати, вчорашнім убранням. Побачивши мене, вона голосно засміялася й промовила:
— Що, далеко заїхали?
Я привітав її з добрим ранком і піднявся на ґаночок.
— Що, мабуть, не скоро ви нас покинете? — казала вона, сміючись. — Прошу покірно, — додала вона, показуючи на лаву.
Я сів.
— Наталочко! — гукнула вона, — скажи Одарці, нехай самовар винесе сюди на ганок! Я з нею так звикла до своєї простої мови, що часом і про гостей забуваю.
— Я сам дуже люблю нашу мову, особливо наші прекрасні пісні.
Слідом за Одаркою, яка винесла самовар, тихенько, з опущеною головою, вийшла з кімнати Наташа, скромна й зашарілася.
— Чуєш, Наталочко, вони теж люблять наші пісні. А вона в мене так і уві сні їх, здається, співає, і знаєте, жодного романсу не знає. Після повернення з Полтави співала, бувало, якийсь «Чорний цвіт», а тепер і той забула.
Я розсіяно слухав і милувався Наташею, й мені майже прикро було, що вона знову вбралася панночкою.
— Ах, я ж божевільна! — раптом вигукнула господиня. — А ти, Наталочко, і не нагадаєш! Адже сьогодні субота, а ми ж у суботу збиралися їхати в Переяслав. Одарко! — Служниця з’явилася у дверях, тихо спитавши:
— Чого?
— Скажи Корнієві, щоб бричку ладнав і коні годував, а пообідавши — рушимо в дорогу.
— Добре, — сказала Одарка й зникла.
— Як же добре, що я вчасно згадала! Якщо ви не поспішаєте, то пообідайте з нами й будьте нашим кавалером до міста.
— Та навіть і в місті, коли вам буде завгодно. До обіду я гуляв із Наташею в саду й навколо хутора, оглядали й критично оцінювали їхній затишний і гарний хутір. Вона показала мені у саду й своє власне господарство, тобто квітник. Щоправда, великих рідкостей там не було, зате така чистота, якої й у голландського квітникаря не знайдеш. Я з насолодою дивився на її простенький квітник.
— Я мамі, — казала вона задоволено, — я мамі щоранку з травня й до жовтня приношу букет квітів. А барвінок у нас зеленіє аж до глибокої осені. А з весни — ще під снігом зеленіти починає; я страшенно люблю барвінок.
— Так, барвінок — чудова зелень. А плющ у вас є?
— Немає.
— Тоді я обіцяю вам кілька відсадків.
— Дякую вам щиро.
Я лише вголос пообіцяв їй плющ, а подумки — багато різних квітів, і навіть замовити насіння квітів із Риги, але, не знаю чому, мені не хотілося говорити їй про це.
Після обіду, без особливих зборів, ми сіли в бричку, а Одарку посадили в мою відремонтовану телегу — і вирушили в дорогу. До вечора ми вже були в Переяславі, й мені чимало зусиль коштувало умовити моїх нових знайомих заїхати до мене на хутір. Нарешті, вони погодились. Гостювали в нас два дні і так здружилися з [моєю] матінкою, що прощалися зі сльозами. Матінка була в захопленні від своїх гостей і протягом цих двох днів почувалася б цілком щасливою, якби не свіжа пам’ять про покійного Зосю, що не давала їй спокою ні вдень, ні вночі.
Наші взаємні відвідини тривали майже рік і завершилися тим, що я вже другий місяць у ролі нареченого — й абсолютно щасливий. Приїжджайте ж, благословіть моє щастя, а щоб не відкладати в довгу шухляду, то збирайтеся якнайшвидше і приїздіть разом із матінкою та моїм весільним батьком і другом Степаном Мартиновичем. Приїздіть, мій незабутній, щирий друже. Багато чого не пишу вам власне для того, щоб здивувати прекрасною несподіванкою. До побачення.
Ваш шанобливий син і щирий друг
С. Сокира
Збори в дорогу старого парубка нескладні. Ярема мій усе приготував, а я лише натрудився, щоб вилізти в нетичанку — і ми в дорозі.
Слідом за мною на хутір прибула і Прасковія Тарасівна зі своїм чичероне Степаном Мартиновичем. До весілля все було готове, і ми вже в першу неділю поїхали на заутреню, потім на літургію в церкву Покрови, а після служби обвінчали, з божим благословенням, наших молодят і влаштували бенкет на всю переяславську палестину — словом, такий бенкет, що Степан Мартинович, попри свої літа й сан, навіть попри свій образ, пустився танцювати журавля.
Після весілля я прожив ще два тижні у школі Степана Мартиновича і був свідком повного щастя своїх названих дітей.
Прасковія Тарасівна щиро розділяла мою радість, лише іноді, дивлячись на юну прекрасну подругу свого Савватія, шепотіла крізь сльози:
— Зосю мій! Зосю мій! Сину мій єдиний!
10 червня — 20 липня [1856]
ПРИМІТКИ
1. Усате сословіє — військові. За часів Миколи І цивільним чиновникам заборонялося носити вуса.
2. «Письмовник» знаменитого Курганова — популярний у XVIII столітті збірник правил усної й письмової мови, анекдотів, оповідань тощо, складений Миколою Гавриловичем Кургановим (1726–1796).
3. Учение Зороастрово — Зороастр (Заратустра) — міфічний пророк, реформатор релігії давніх персів.
4. «Ключ к таинствам природы» Эккартсгаузена — містичний твір німецького філософа Карла Еккартсгаузена (1752–1803).
5. Єгоров, Олексій Єгорович (1776–1851) — художник-академік, видатний педагог.
6. Гребенка — Гребінка Євген Павлович (1812–1848) — український письменник, близький знайомий Тараса Шевченка.
7. Сказка о Еруслане Лазаревиче — популярна лубочна казка.
8. Канонік — тут: церковна книга.
9. Дюма — Дюма Олександр (1803–1870), французький письменник, автор популярних романів «Три мушкетери», «Граф Монте-Крісто» тощо.
10. Тарасова ніч — розгром військ польської шляхти гетьмана Конєцпольського 22 травня 1630 року повстанцями Придніпров’я на чолі з гетьманом Тарасом Федоровичем.
11. Геральдичний дуб — так зване «родове дерево», родовід.
12. Імператор Петро III — царював у Росії в 1761–1762 роках; за походженням був німцем із Гольштінії.
13. Портупей-майор — старовинне військове звання.
14. Іван Леванда — церковний оратор (1736–1814).
15. Великий Запорозький Луг — низовина на лівому березі Дніпра, нижче порогів, вкрита озерами та чагарниками; місце рибальства й полювання запорожців.
16. Генерал Текелій — генерал, під командуванням якого війська Катерини ІІ захопили Запорозьку Січ у 1775 році.
17. Читав Давида, Гомера й Горація — тобто знав давньоєврейську, давньогрецьку й латинську мови. Давиду приписують авторство «Псалтиря»; Гомеру — поеми «Іліада» та «Одіссея». Горацій (65–8 рр. до н.е.) — римський поет, автор од.
18. Бортнянський Дмитро Степанович (1751–1825) — композитор. Із 1779 року — «директор вокальної музики й управитель придворної царської капели». Автор численних церковних творів і кількох світських опер.
19. Охочекомонне й охочепіше ополчення — добровольче військо, що складалося з вершників і піхотинців.
20. На супротивного галла — проти французів, мобілізованих Наполеоном для вторгнення в Росію.