— І вона глянула на писаря з благоговінням.
До вечора все було завершено: лист і гроші передали Карлу Осиповичу з проханням надіслати наступного дня поштою. Карл Осипович, прийнявши доручення, попрощався з господарями й, сідаючи у свою бричку, підкликав Степана Мартиновича й прошепотів йому на вухо:
— Ваші рублі вільні; дірочку заткнули.
Хльоснув буланого й зник. А Степан Мартинович побрів до школи, розгублено міркуючи, що це за клята дірка така, — а хитрий німець не хоче пояснити прямо.
Гроші в Астрахані надійшли якраз вчасно, бо бідна Якилина захворіла на лихоманку й опинилася в міській лікарні, тож герой мого оповідання тимчасово припинив свої пиятики. І раптом, як манна з неба! Йому видавали по троху, як арештанту, але навіть за цим «по троху» стали нишком навідуватися товариші й передрікали йому вже не хламіду наруги, як раніше, а цілковиту волю й повне задоволення. Сам він уже цього не розумів. Під «повною свободою» він мав на увазі вовчий білет, але що таке «повне задоволення», хоч як міркував, розтлумачити не міг.
Місяць по тому хуторяни мої раділи першому «тижневику», отриманому з Оренбурга. Ватя назвав свій щоденник на зразок свого добродія Івана Петровича Котляревського — «Оренбурзька Муха». Хуторяни теж так її називали: «До нас прилетіла “Оренбурзька Муха”» або «Чекаємо “Оренбурзьку Муху”» тощо. «Полтавська Муха» покійного Котляревського була справжньою бджолою, а це лише невинна пародія в назві. Та муха не нападала на пошлість або низькість, як полтавська; це було просто описання буденного життя чесного й скромного молодика, а для моїх хуторян воно здавалося вищим за будь-яку поезію. Читаючи звіт милого Ваті, вони з любов’ю стежили за кожним його рухом. Вони уявляли, як він іде великою вулицею, а йому назустріч еполети й каски, каски й еполети, козаки й солдати, навіть жінки ходять у солдатських шинелях, чого він не бачив і на весіллі в Києві. Або як він сидить на горі й дивиться на Урал, на гайок за річкою, на меновий двір за гайком, а далі — степ і степ, хоч не дивися — нічого не побачиш, а він все дивиться й про щось думає. А потім, як він, засмучений, повертається додому, молиться Богові й лягає спати, а вранці вдягає мундир і йде на чергування в шпиталь. Усе, геть усе вони бачили, навіть те, як головний лікар робить йому усну догану за розстебнуту ґудзик на мундирі, й тоді Парасковія Тарасівна казала, що в тих головних хоч ангелом будь, а без догани не обійдеться.
«Оренбурзька Муха» регулярно надходила до хутора щотижня й ставала дедалі одноманітнішою. Нарешті дійшло до того, що всі дні тижня стали точнісінько як понеділок; від неділі відрізнялися лише тим (якщо він не був на чергуванні), що ходив на літургію. Старі з насолодою читали «Муху», не здогадуючись про її вбивчу буденність.
Зрештою, він відкрито став скаржитися на нудьгу й монотонність. «Хоч би вже на гауптвахту хоч раз посадили для зміни обстановки, — писав він, — а то й цього нема». На оренбурзьке товариство він дивився зневажливо, а панянок із вищого світу називав не інакше як безграмотними кокетками. Одне слово, він починав хандрити. Їдучи до Оренбурзького краю, він думав у вільний час готувати дисертацію на ступінь доктора медицини та хірургії, але його охопила така апатія, що він ледь не забув те, що вже знав, а про ширші знання годі й думати.
Понад півтора року тривав для нього цей моральний застій. Один лише вигляд Оренбурга навіював на нього сон. Хотів було просити переводу, посилаючись на клімат, але з часу заснування Оренбурга ще не було людини, що скаржилася б на клімат. Клімат — чудовий, хоча цибуля й інші городні овочі не родяться. Але, гадаю, це через те, що все це добро привозять з Уфи, для тих, кому необхідно, а до Уфи, між іншим, 500 верст.
Одного разу він, від нудьги, поїхав у Каргалу: «Все ж таки, — думав він, — село, отже, має бути зелень». І уявіть його розчарування: будинки, ворота й мечеті, а з зелені — хіба що кропива під тином, і така вонь, що він і чаю не зміг випити. «Оце тобі й село! Але не дивно. Сказано: татарин. Йому б кумис і шмат дохлої кобили — і щасливий. Поїду в інший бік». — Поїхав у Неженку — це по Орській дорозі. Що ж? І там лише хати й ворота, мечетей нема, але й церкви не видно. Але день був липневий, спекотний, тож йому довелося змінити плани, плюнути й повернутися, дивуючись побаченому. Постукав у дощані ворота — йому відчинила доволі симпатична, але надзвичайно заспана й брудна молодиця, хоч і неділя була.
— Чи можна у вас трохи відпочити, бодай півгодини? — спитав він.
— Можна, для ца чом би й ні! — протягнула вона.
Він зайшов на подвір’я й хотів було увійти до хати, але з дверей повіяло такою гниллю, що він лише ніс затис. Надворі розташуватися було ніде. Він звелів візникові розкласти кошму під возом просто на вулиці й приліг помріяти про сільські радощі, поки коні трохи передихнуть. Тим часом до нього вийшла та сама сонна молодиця й, лускаючи насіння кавуна, дивилася... або радше — нікуди не дивилася. Він звернувся до неї:
— А може б ти, красуне моя, приготувала чогось на перекус?
— Та хіба я куховарка яка?
— Ну, хоча б юшки. У вас же тут Урал під боком — риби ж, мабуть, сила-силенна?
— Та де там. Ми тим не займаємося.
— А чим же займаєтесь?
— Бахчу сіємо.
— Ну, так хоч огірочків нарви.
— Та й цього нема. Ми тільки кавуни сіємо.
— А ще що? Цибулю, приміром?
— Нема. Ми цибулю в місті купуємо!
— Оце так номер! — подумав він. — Село з міста зеленню забезпечується.
— А ще що робите?
— Калáчі печемо й квас варимо.
— А що їсте?
— Калáчі з квасом, поки бахча дозріє.
— А потім — кавуни?
— Бахчу.
— Помірні, нічого не скажеш, — і він замовк, розмірковуючи, як мало потрібно, щоб людина стала схожою на худобу. А яка ж це благодатна земля! Які розкішні луки та заводі Уралу! І що ж? Селяни з міста цибулю отримують і... І він не завершив цієї тиради: візник її перервав, промовивши:
— Коні, пане, вже відпочили.
— А, добре! Запрягай, — поїдемо.
І поки візник підтягав супоні, він уже сидів на возі. За мить здійнялася курява й, розтікаючись вулицею, сховала і ворота, і молодицю, що стояла біля них.
З того часу він уже не виїжджав із Оренбурга аж до одного квітневого ранку, коли йому повідомили, що він відряджається з транспортом на Раїм.
О, як барвисто описав він той квітневий ранок у своєму щоденнику! Він яскраво змалював і невидані киргизькі степи, порівнюючи їх із Сахарою, і патріархальне життя їхніх мешканців, і баранту, і викрадення людей — словом, усе, що він читав — від «П. І. Вижигіна» аж до «Чотирьох частин світу», — усе згадав.
Надіславши суботній учетверений аркуш поштою, він з’явився, куди слід, по службі, і наступного ранку біля Орських воріт єфрейтор скоромовкою спитав:
— Дозвольте дізнатися чин і прізвище та куди прямуєте?
З-під коміра шинелі досить грубо долинуло:
— Лікар Сокира до Орської фортеці. Підвищ! — Поїхали!
І трійка рушила через передмістя повз ту церкву та дзвіницю, на яку Пугачов затягнув дві гармати, облягаючи Оренбург.
До станиці Острівної він лише милувався околицями Уралу та заходив у поштові станції тільки тоді, коли хотілося пити. Але, під’їжджаючи до Острівної, замість сірої голої станиці він побачив село, вкрите зеленню, і машинально спитав у ямщика:
— Тут теж оренбурзькі козаки живуть?
— Теж, ваше благородіє, тільки хохли.
Він легенько здригнувся.
— А поштову станцію тут мають?
— Далі, в Озерній.
— Там теж хохли живуть?
— Ні-с, наші, руські.
Під’їжджаючи ближче до села, йому й справді відкрилося малоросійське поселення: ті самі зелені верби, ті самі біленькі хатки в зелені, і та сама дівчинка в плахті та з польовими квітами жене корову. Він розплакався, побачивши цю картину, яка так яскраво нагадала йому рідний край.
Біля першої хати він наказав зупинитися й спитав у вусатого господаря, що сидів на призьбі, чи можна в них переночувати?
— Можна, чому не можна; ми добрим людям завжди раді.
Він відпустив ямщика й лишився на ніч.
Тут він уперше на Оренбурзьких землях відвів душу рідною бесідою, а щоб ще більше оживити не надто балакучого (як і взагалі мої земляки) господаря, запитав, чи є в них шинок?
— Шинку-то у нас, признатися, нема, а так люди добрі тримають, про всяк випадок.
Він послав по горілку, почастував господаря й господиню, а малому Івасеві дав шматочок цукру.
Господар став балакучішим, господиня завзято заскакала біля печі з чаплею. Тільки Івась стояв, запхавши до рота пальці разом із цукром, і косо позирав на гостя.
Курчата не забарилися заголосити за хатою, а ще швидше з’явилися на столі з парою свіжих просолених огірків на честь гостя.
— Закушуйте, будьте ласкаві, — мовила господиня, ставлячи на стіл курчат, — а я тим часом збігаю до Домахи, чи не позичу з десяток яєць, бо в нас, признатися, всі вийшли.
І вона проворно вийшла з хати.
Наступного ранку господар найняв йому пару коней до станції, а тямуща господиня подала йому у вузлику в дорогу пару смажених курчат, 10 яєць і стільки ж свіжих огірків. Приймаючи все це, він спитав, чим він їм завинив.
— Та, по правді, нам нічого не треба, хіба що думка така — треба б дитині чобітки купити.
Він подав їй полтинник.
— Господь з вами, та й за гривеничок Вакула пошиє.
— Ну, там собі як знаєш, — сказав він і попрощався зі своїми гостинними земляками.
Ще одну ніч він провів у Губерлі (передостанній станції перед Орською фортецею), власне для того, щоб наступного дня помилуватися Губерлінськими горами.