Карл Осипович, у свою чергу, взявся за окуляри й замість того, щоб покашляти, понюхав тютюну й почав:
«Мої незабутні, мої найдорожчі батьки!» — Никифор Федорович затамував подих, а Парасковія Тарасівна перетворилася на слух і навіть сліз не витирала. Карл Осипович продовжував:
«Цілую навзаєм ваші доброчесні руки й молю Бога життядавця, щоб продовжив він ваше дорогоцінне для мене життя. Протягом дороги і тут, на місці, я постійно, дякувати Богові, почуваю себе добре, тільки все ще якось дивно: ні до кого, ні до чого не звик. Ще й тижня не минуло з часу мого прибуття сюди. Простіть мене великодушно, мої незабутні батьки, я хотів вам написати вже наступного дня, але через клопоти не встиг: треба було з’явитися до начальства, то те, то се — от і пролетів тиждень. Тепер я, дякувати Богові, трохи втихомирився, винайняв собі маленьке помешкання на дві кімнати просто навпроти госпіталю в Старій Слобідці. Учора мав чергування, а сьогодні повністю вільний день, і щоб не витратити його даремно, я взявся за перо й думав описати вам свою подорож, але, як добре поміркував, то виявилося, що й писати нічого — усе, що промайнуло перед моїми очима, так само й у пам’яті миготить: жодної риси не вдається впіймати як слід. Тьмяно тільки згадую те неприємне враження, яке справили на мене заволзькі степи.
Переправившись через Волгу, я в Самарі тільки пообідав і відразу виїхав, і після прекрасних волзьких берегів переді мною розгорнулася справжня калмицька степ. Перша станція після Самари була мені тяжка, друга — легша, й очі почали звикати до нескінченних рівнин.
У перші три переїзди ще подекуди вдалині виднілися темні чагарники вздовж річки Самари. Згодом і ті зникли. Пусто — хоч куль покоти. Лише в трьох місцях я бачив новоселів, що зводили собі житло, а біля їхніх пожитків тинялися в червоних чотирикутних шапочках, схожих на кучерські, безобразні калмички з дітьми на плечах — справжні циганки, тільки що не ворожать. Проїхавши місто Бузулук, на обрії в тумані почали з’являтися плоскі підвищення Загального Сирту, й милуючись тим величним обрієм, я непомітно в’їхав у Татищеву фортецю. Я віддав подорожній лист наглядачеві, а сам залишився на вулиці, і поки змінювали коней, згадував «Капітанську дочку», і мені, наче живцем, постав Пугач у чорній овечій шапці та червоній єпанчі, на білому коні — справжній наш давній кат.
Сонце щойно сіло, коли я переправився через Самару, й перше, що побачив удалині — це ще рожевого кольору велика будівля з мечеттю та чудовим мінаретом. Цю будівлю, нещодавно зведену за кресленням А. Брюллова, тут називають Караван-сараєм. Проїхавши повз нього, переді мною відкрився місто — земляний високий вал, обкладений червонуватим каменем, і незграбні сакмарські ворота, через які я й в’їхав в Оренбург.
На мій погляд, в обличчі Оренбурга є щось непривітне, але зовнішність іноді буває оманливою, тому краще я поки що не писатиму про нього, поки не звикну. Я планую тут вести щоденник і щотижня надсилати вам аркушик — ви будете бачити мене ніби перед собою, читаючи мої записи. А поки вибачте, що не пишу про себе детальніше. Поклоніться Карлу Осиповичу й передайте Степану Мартиновичу, що я люблю його велику душу всім серцем і всіма думками своїми. Цілую ваші благословенні руки, мої незабутні, мої безцінні батьки. Не забувайте вічно люблячого вас сина Ватю».
Прочитавши листа, Карл Осипович дбайливо склав його й, подаючи Никифору Федоровичу, мовив: — Прекрасний молодий чоловік. А той мовчки взяв листа, поцілував і поклав у хроніку Конісського, що лежала на столі, після чого мовчки зійшов із ганку. Парасковія Тарасівна молилася Богу й плакала, а Степан Мартинович, глибоко зітхнувши, замислився. Надумавшись як слід, підвівся з лави й підморгнув Карлу Осиповичу — мовляв, щось важливе вигадав. Відвівши його вбік, прошепотів:
— Я по собі знаю, як колись мандрував до Полтави, як тяжко на чужині без грошей. А він тепер, я добре знаю, потребує. А що не просить — то нічого. Минулого року я продав трохи воску й меду купцям із Москви. Школа мене годує й одягає, а гроші лежать — як талант, закопаний у землю. Пошлю я йому своє надбання. Як ви скажете, можна?
— Ні, почекайте, — також пошепки відповів Карл Осипович. — Якщо у вас є зайві гроші, то їм знайдеться краща дірочка.
Вони розійшлися.
Переправившись через Альту, Степан Мартинович не пішов до школи, щоб школярі не завадили думати, яку ж «дірочку» знайшов Карл Осипович його грішми. Думав він лежачи, сидячи й стоячи у своїй пасіці аж до самого вечора, та так і не вигадав, що б то за дірка така могла бути. Справа в тому, що Карл Осипович отримав з Астрахані два листи в одному конверті: одне на своє ім’я, а друге — на ім’я сотника Сокири, якщо він ще живий, або ж на ім’я Парасковії Тарасівни.
Зося в своєму листі до Карла Осиповича описував загальними словами своє скрутне становище й просив, якщо старі ще живі, передати їм листа й самому заступитися, тобто випросити у них трохи грошей. У разі ж відмови, мовляв, просто в петлю полізе.
Карл Осипович добре знав, що лист Зосі не сподобається Никифору Федоровичу, тому вирішив не показувати його йому, а прочитати тільки Парасковії Тарасівні й Степану Мартиновичу й разом з ними скинутися, аби виручити бідолаху Зосю. Про цю «дірочку» він і натякав непроникливому Степану Мартиновичу.
Нагода прочитати листа наодинці трапилася швидко — саме тоді, коли Никифор Федорович, як зазвичай, відпочивав у пасіці після обіду. Лист мав таке просте змістовне наповнення:
«Великодушні мої батьки!
Чотири роки я перебував у полоні немилосердних горян, і нарешті, завдяки щедрості добрих людей, мене звільнено, і тепер я в Астрахані в украй тяжкому становищі. Через розхитане на службі здоров’я я зараз добиваюся відставки, хоча б з третиною жалування. А поки що, не залишайте свого покірного сина, пришліть хоч сто рублів — за що буду вам вічно вдячний. Назавжди ваш нещасний син Зосим Сокирин. Карл Осипович знає мою адресу».
Парасковія Тарасівна не дослухала листа — зойкнула й зомліла. Карл Осипович заметушився біля неї, а мій педагог також зойкнув від несподіванки й так і залишився з роззявленим ротом, поки Парасковія Тарасівна не прийшла до тями. Бідолашний! Він зовсім не знався на жіночих слабкостях. Прийшовши до тями, Парасковія вигукнула:
— Зосю мій, дитя моє! — і знову втратила свідомість. Педагог збирався вже усміхнутися, але не встиг і залишився з тим самим виразом обличчя. Коли Парасковія Тарасівна знову отямилася, вона попросила води, щось прошепотіла й заплакала, як мала дитина.
У цей час Никифор Федорович, відпочивши, зайшов до світлиці, щоби попросити в Парасковії яблучного квасу, який вони минулого тижня тільки почали, але, побачивши дружину, яка ридає, сів на підлогу й запитав, у чому справа. Карл Осипович коротко розповів суть трагедії й подав йому злощасного листа. Той, озброївшись окулярами, повільно прочитав, так само повільно склав, передав Карлові й мовив: — Бреше! — але так тихо, що Парасковія Тарасівна не почула. Карл Осипович був майже тієї ж думки, особливо з огляду на те, що Зося в листі до нього нічого не сказав про свій полон. Але на цей раз він промовчав, лише почухав носа й понюхав тютюну. — Невже він, доннер-веттер! — вирішив використати його, поважного старого, як знаряддя для своєї ганебної брехні? — приблизно так думав добрий, наївний Карл.
Тим часом Парасковія Тарасівна почала потроху заспокоюватися — вже не плакала, а тільки схлипувала. Присутні намагалися як могли її втішити. А щоб зовсім розрадити, Никифор Федорович вийняв зі своєї скриньки сто карбованців асигнацією й подав своїй невтішній Парасковії, сказавши:
— На, відішли йому.
— Мій сизий голубе, — мовила Парасковія Тарасівна, приймаючи гроші, — напиши ти йому бодай слівце, обрадуй його, нещасного.
— Пиши сама.
— Та як же я писатиму, коли й писати не вмію?
— Як хочеш, а я писати не буду.
— Може, ви, Карле Осиповичу, напишете?
— Попросіть ось Степана Мартиновича, хай він напише: у мене почерк поганий.
— Ви ж його вчитель, Степане Мартиновичу, напишіть йому, голубчику, бодай слово одне — я за тебе вдень і вночі молитимусь і пістрю на халат тобі візьму, а то ж ви все в полотняному ходите.
Степан Мартинович погодився писати, а Никифор Федорович витяг зі скриньки перо, чорнильницю та папір, поклав усе на стіл і вийшов із світлиці разом із Карлом Осиповичем.
Залишившись удвох у кімнаті, Степан Мартинович сів до столу, розгорнув перед собою аркуш, узяв перо в руку й прийняв таку позу, яку зазвичай надають митцям, коли змальовують їхні безсмертні образи під натхненням генія творчості. Прийнявши цю позу, він попросив диктувати. Парасковія Тарасівна також сіла навпроти писаря й несвідомо набула вигляду скорботної матері.
— Пишіть так, — крізь сльози мовила вона: — Зосю мій, дитя моє єдине!
Степан Мартинович довго-довго думав і нарешті написав:
"Єдиний мій сину, милостивий государю Зосиме Никифоровичу!"
Він добре знав, що не годиться писати так, як каже безграмотна жінка. Написавши титул, запитав, що писати далі.
— Далі пиши так: — Орле мій, Зосю! Посилаю тобі сто карбованців.
Він, звісно ж, і цю, й усі наступні фрази викладав на свій лад. Лист вийшов доволі оригінальний і не можна сказати — короткий, бо завершився лише тоді, коли був списаний увесь аркуш з усіх боків, а іншого Парасковія Тарасівна боялася просити в Никифора Федоровича.
Коли ж листа було прочитано голосно й неквапливо, Парасковія Тарасівна подумала: — А я ж, дурна, бовкала собі, що на думку спаде, а от як треба було говорити.