Увечері вся компанія вирушила дивитися на Тальйоні53, звісно ж, коштом щасливого коханця. Не минуло й пів року, як із боку щасливого коханця на хутір надійшов лист такого змісту:
«Через вас, ніжні, турботливі батьки, я змушений залишити гвардію й просити переводу в армію, бо я злидар, а у вас сундуки тріщать від золота. Ваш вдячний син Сокирин!»
А причина його переводу до армії була така. Якось у танцювальному класі Марцинкевича54 (який він відвідував щоп’ятниці без винятку) — отож одного разу в цьому знаменитому танцкласі через якусь зрадницю він, п’яний, затіяв бійку з п’яними черкесами. У справу втрутилася поліція, й закінчилося тим, що черкесам, як азіатам, пробачили, а його, як європейця, перевели в армію в тому ж чині. Після цього переводу слідом пішов іще один — уже без усяких пояснень з боку мого завзятого героя, бо він припинив будь-яке листування зі «скупаками», як він висловлювався, тобто зі своїми добродійниками.
Для письменника більш плідного, ніж я, грішний, і більш обізнаного з військовим побутом нашої численної шляхетної молоді, — для такого письменника тут відкривається надзвичайно широке поле, засіяне такими гіркими зернами, що коли їхній плід дозріє, то нащадкам не треба буде купувати сабур. А талановитий письменник, мов добрий городник, міг би потроху виривати кукіль з-поміж пшениці — й було б благо. Але талановиті письменники, що знають цей побут, більше звертають увагу на солдатські приповідки й їхні безнадійні, хоч і удавано завзяті, пісні.
Хочеш — не хочеш, а я мушу пояснити причину переводу мого героя з армії до внутрішньої варти, тобто до Астраханського гарнізонного батальйону.
У місті Ніжині квартирував армійський піхотний полк NN. До цього полку був переведений мій приятель і оселився в біленькій хатці з садком і квітником якраз навпроти грецького кладовища. У перший же день він помітив у квітнику таку «квітку», що аж слинка потекла. Цією чарівною «квіткою» була красуня на самому світанку життя — єдине добро бідного вдівця-міщанина Макухи. Продовження й фінал цієї повісті вам, терплячі читачі, добре відомі, й я не маю наміру обтяжувати вас повторенням тисячі й однієї, на жаль, не вигаданої повісті або поеми такого ж плачевного змісту — від «Еди» Баратинського55 до «Катерини» Ш[евченка] і «Сердечної Оксани» Основ’яненка. Продовження й кінець скрізь один і той самий, лише з тією різницею, що мого приятеля мало не примусили одружитися з міщанкою Якилиною, дочкою Макухи. Спасибі доброму старику — полковому командирові: він заступився за свого офіцера. Інакше б узяли й повінчали офіцера з міщанкою. Але й добрий командир нічого кращого не вигадав, як негайно подати його на переведення — й звести кінці з кінцями. Наступного ж дня подав на перевід. Він навідував Якилину, яка ледве пересувалася, й запевняв старого, що з кожною поштою чекає батьківського благословення. Перевід надійшов, і з цієї радості він зайшов до так званої кондитерської Неминая, добряче гульнув перед від’їздом і почав розповідати якому теж нетверезому, але багатому Попандопуло свою лицарську пригоду з Якилиною — так захоплено, що багатий еллін не витримав і заїхав йому всім п’ятаком у благородний портрет, а той у відповідь — елліну, а еллін — знову йому, й пішла потіха. Та оскільки еллін був старший і слабший, то й знесилився, а тим часом підоспів блюститель порядку в особі городничого й наказав заарештувати обох. Завели справу. Багатого торгівця-елліна виправдали, а благородного безстатного офіцера оженили на міщанці Якилині й перевели до Астраханського батальйону.
О, моя бідна Якилино! Якби ти могла передбачити своє безталання, свою гірку долю, ти втекла б у ліс або втопилася б у гнилій Острі, але не вінчалася б із «благородним» офіцером. Але ти, простодушна міщанка, в глибині своєї чистої душі вірила в порожню фразу, ніби ніжна любов приборкує навіть лютого звіра. Це лише фраза, нічого більше. А ти, бідолашна, вірила, що це справді так. Бідна! Як же жорстоко ти поплатилася за своє довір’я! Ти загинула — й не врятувала тебе від страшної долі ні твоя ніжна любов до п’яного чудовиська, ні навіть твоя єдина золота надія — твій первісток, твоє прекрасне дитя. Ви обидва валялися на брудній астраханській вулиці, поки вас не підібрала й не поховала великодушна поліція.
Але, попри всі витівки, мій приятель уже наближався до чину капітана, а його брат щойно закінчив курс в університеті св. Володимира. За результатами іспитів він отримав скромне звання лікаря з чином 12-го класу, а після акта йому оголосили, що за волею уряду, як вихованець на державному утриманні, він призначається до Оренбурзького третьокласного госпіталю. В канцелярії йому видали третину платні наперед, проїзні та подорожній лист, і він, як бідняк, побував похапцем у товаришів і наступного дня без особливого смутку залишив древній Київ, можливо, назавжди. Товариші хотіли було провести його хоча б до Рязанова, але, вочевидь, проспали, бо він переправився через Дніпро ще до сходу сонця, а до Броварів прибув саме в той час, коли туркеня-доглядачка роздувала в сінях на вогнищі жар для кавника. Випивши за помірну плату склянку кави й взявши, також недорого, пляшечку броварського лікеру (винахід тієї ж туркені), він уже ввечері весело розповідав про свій іспит доброзичливим слухачам на ганку затишного хутора.
Саватій вирішив провести тижнів зо два на хуторі — можливо, останні тижні в колі найдорожчих, найрідніших його серцю людей. Попри одноманітність сільського, а тим більше хутірського життя, дні пролітали, мов секунди. Вони взагалі такі: в радості летять, у смутку — тягнуться. Якби всі на хуторі, включно з Мариною, бажали якнайшвидшого кінця цих двох фатальних тижнів, то вони б, мабуть, розтягнулися принаймні на місяць. Але оскільки всі бажали якнайдалі відсунути день розлуки, то він, на досаду кожного, наближався стрімко.
Напередодні від’їзду, після обіду, Никифор Федорович узяв Саватія під руку й, як завжди, повів його до пасіки. Не доходячи кількох кроків, він зупинився, показав на дві пишні липи перед самісіньким входом до пасіки й мовив:
— Ці два дерева я привіз з архієрейського гаю, що в Андрушах, у той самий рік, коли вас було знайдено на моєму хуторі, і посадив на пам’ять про ту велику радість. Поглянь, які вони тепер широкі й високі, який дають пишний цвіт. А вас із братом Господь не судив мені побачити на старості такими ж рівно прекрасними, як ці липи. Брат твій зневажив благородну природу людини. Він поглумився над усім святим на землі — в образі вашої найніжнішої, хоч і не рідної матері, а моєї доброї дружини. Мене він міг забути: я — сувора людина і не люблю зайвих пестощів з дітьми. Але вона, моя бідна великомучениця, вона й ока з нього не зводила. І тепер що?.. П’ятий рік — ані вісточки, мов у воду канув. А вона, бідна, день і ніч за нього молиться і плаче. Щоправда, я й сам винен... Але це було її бажання — бачити його офіцером, а не благородною людиною: жни те, що посіяла.
І вони тихо ввійшли до пасіки, сіли під липою, і Никифор Федорович провадив далі:
— Так, Ватю, важко... дуже важко доживати своїх днів і не бачити здійсненими своїх надій. Ти, Ватю, їдеш тепер у таку далеку країну, про яку в нас і чутки майже не ходять. Пиши нам зі старою. Не лінуйся: описуй усе, що побачиш і що з тобою трапиться. Пиши все. Для нас, майже відсторонених стариків, це буде і нове, і повчальне. А якщо стрінуться тобі якісь нужди в чужій, далекій стороні — пиши до мене, як до ломбарду, з якого б тобі вислали твої ж власні гроші. У мене для тебе завжди знайдеться четвертак-другий карбованців. А поки ось тобі 300 таких самих, як і Зосі послала моя стара. Дорога далека, а дорога любить гроші. — І він подав пачку асигнацій.
Саватій відмовився від грошей, кажучи, що для дороги в нього є проїзні та третина платні, а якщо на місці йому знадобляться гроші, то він напише; бо в дорозі зайві гроші — зайвий тягар.
— Ну, як знаєш. Тебе вчити нічого. Хто не потребує грошей, той багатший за багатого. Тепер я, Ватю, сказав тобі все, що було на серці. І ще раз прошу — не забувай нас, старих, особливо її: вона, бідна, зовсім убита мовчанням Зосі.
Після цього старий, як завжди, пішов відпочити під навіс, а Саватій узяв «Енеїду» Котляревського й почав читати кілька сторінок напівголосно, наче присипляючи старого. Побачивши, що монотонне читання дало бажаний ефект, він закрив книжку, підвівся і тихо вийшов із пасіки, а до самого вечора блукав навколо хутора, туманно розмірковуючи про своє самотнє майбуття.
Увечері, коли всі зібралися на ґанку, прийшов і він, і після кількох слів, сказаних майже навмання, ніби щось згадав і, звернувшись до Никифора Федоровича, мовив:
— Мені давно хотілося подивитися на вашу скрипку, та все забував, а ви якось казали, що вона дорога.
— Та ще й дуже дорога, й тим дорожча, що на ній грав мій добродій — покійний отець Григорій, і заповів її мені перед смертю.
— Дозвольте мені бодай поглянути на неї.
— Глянь, будь ласка, та що ти в ній побачиш?
— А, може, й побачу.
І з цими словами він зайшов до кімнати Никифора Федоровича, витягнув із ящика скрипку, перевірив струни і, вийшовши до великої світлиці, заграв спочатку мелодію, а потім варіації Ліпінського57 на відому червоноруську пісню:
Чи я така уродилась,
Чи без долі охрестилась.
Ефект був разючий. Дві хвилини слухачі сиділи мов зачаровані, не вимовляючи ані слова. Першим схопився зі лавки Никифор Федорович, вбіг до світлиці, зі сльозами обійняв віртуоза й сказав:
— Сину мій, радість моя! Надіє моя золота! Коли ти, де ти навчився грати на скрипці цю божественну пісню?
Саватій розповів йому, що він випадково зустрів у Києві, чесно кажучи — на Хрещатику, старого жебрака-скрипаля, який так грав, що в мене волосся дибки ставало. Я познайомився з ним, просив заходити до мене, і він навчив мене не лише грати на скрипці, а й відчувати та розуміти музику!
— Напиши до Києва, нехай приїде до мене цей Божий чоловік.