І, милуючись палітуркою, він розгорнув книгу й побачив між сторінками червоний папір. То були 10 карбованців від вдячного Ваті.
— Ви забули в книзі гроші. Ось вони.
— Ні, це вам Іван Петрович передає через мене, щоб ви потрудилися передати їх вашим бідним батькам (а насправді це були решта з 25 рублів, надісланих йому в Полтаву).
На радощах Степан Мартинович відпустив учнів гуляти, а сам з Ватею рушив на хутір, тримаючи в руках розгорнуту книжку й декламуючи вірші знаменитого поета. І якби Ватя слухав так само уважно, як Степан Мартинович читав, то обидва опинилися б по коліна в калюжі, а так — лише педагог.
Погостивши два-три дні на хуторі, Ватя почав збиратися в дорогу, а товариші були так задоволені гостинністю Прасковії Тарасівни, що й не думали рушати далі. Тож вони неабияк здивувалися, коли він став прощатися зі своїми так званими батьками. Робити нічого, попрощалися. А через кілька днів, гуляючи по Шулявщині, готувалися здавати вступні іспити до університету.
Під час перебування в університеті Саватій приїздив на хутір на кожні канікули й перетворювався на справжнього пасічника. Тоді вже почали з’являтися статті Прокоповича в журналах про бджільництво; він уважно їх читав і з успіхом застосовував на практиці, що приносило величезну радість Никифору Федоровичу. Іноді разом із Карлом Осиповичем проводили хімічні й фізичні досліди та навіть ставили експеримент із жабою за методом Мажанді. А вечорами всі збиралися на ґанку, і він читав уголос «Енеїду» Котляревського або справжню Вергілієву «Енеїду». А оскільки він пристрасно любив музику, особливо рідні тужливі наспіви, то з великим захопленням брав у Никифора Федоровича уроки гри на гуслях, і вже після десятка уроків співав, акомпануючи собі:
Стала хмара наступати,
Став дощик іти.
До Києва він завжди повертався з добре наповненим портфелем місцевої флори та кількома ящиками метеликів і різних жучків.
Протягом перебування в дворянському полку Зося щомісяця справно писав листи майже однотипного змісту. У більшості з них змінювалася лише одна фраза: «Я скоро, з Божої ласки, буду прапорщиком, а в мене жодної копійки нема», на що Никифор Федорович зазвичай казав: — А будеш офіцером, то й гроші будуть.
Якось Ватя написав йому, щоб той надіслав йому літографований естамп із картини «Останній день Помпеї» й для цієї потреби вислав йому три рублі. Але Зося розсудив, що три рублі — це гроші, а естамп — що воно таке? — листок замурзаної бумаги й годі. І без церемоній написав братові, що про таку картину в Петербурзі він і не чув, а гроші йому потім вишле; а якщо хоче, то на Невському проспекті багато різних картинок продається — можна буде одну купити та переслати. Ватя відповів йому, щоб він купив якийсь естамп, якщо вже «Останній день Помпеї» недоступний. І Зося купив йому московську літографовану дешевку під назвою «Тінь Наполеона на острові св. Єлени». Ватя, отримавши це творіння, не міг надивуватись естетичному чуттю рідного брата — і славетний куншт полетів у вогняну піч.
Невдовзі після всеспалення «Тіні Наполеона» з великим шумом з’явилися у світ «Мертві душі». «Бібліотека для читання», а також солідні благомислячі люди розкритикували книгу та її автора, назвавши твір брудним і аморальним, а автора — просто сіячем плевел на ниві виховання благородної молоді. Попри це, «Мертві душі» розлетілися по всьому широкому російському царству швидше за небесних птахів. Кілька примірників дісталися й до древнього Києва й, звісно ж, дебютували в університеті. Інспектор із невдоволенням, а потім і з острахом зауважив, що студенти збираються в гуртки й щось читають, голосно сміючись. Спершу він подумав: — Напевно, якась мерзотна душа склала на мене пасквіль (що цілком можливо). — Але, зауваживши, що студенти читають друковану книжку, полегшено зітхнув. І як людина, що мало цікавилася вітчизняною літературною течією, і не належала до гурту охоронців моралі, дізнавшись, що книжка має назву «Мертві душі», мовив: — Напевно, страшна. — І махнувши рукою, додав: — Та нехай собі читають, аби не пиячили та на Крестах вікна не били. — Видно, на інспектора-дворянина поема «Мертві душі» не справила жодного враження.
Саватій спершу уважно прослухав «Мертві душі», потім із великим зацікавленням прочитав сам, а прочитавши — загорівся пристрастю за будь-що придбати цю книжку й читати її вголос на хуторі під час канікул. Зібравши останні копійки та ще й позичивши рублів із півтора, подався він у контору страхування життя, що слугувала і як книжкова крамниця. Питає: «Мертві душі», а книгопродавець витріщив очі. Йому здалося, що відвідувач шукає саме мертві душі, які застрахували своє життя у його конторі, і, звернувшись до Саватія, сказав, що таких є тільки дві.
— Дайте мені один примірник.
Книгопродавець знову розгубився.
— Ви мене неправильно зрозуміли. Чи є у вас книга під назвою «Мертві душі», твір М. Гоголя?
— Ніяк ні-с, ще навіть оголошення про неї не читали.
— Значить, і надії нема колись її у вас мати, — сказав Саватій і вийшов на вулицю. Хотів був зайти до Глюзберга, та згадав, що там російських книжок не продають. Зайшов на хвилинку додому, написав братові листа, вклав у нього гроші й поніс на пошту. Бідолаха! Йому й на думку не спала «Тінь великого Наполеона».
Через місяць він отримав повідомлення з поштової контори, що на його ім’я прийшла посилка вартістю 5 рублів сріблом. В захваті біжить до інспектора, а звідти — прямо до поштової контори, питає посилку. Йому подають. Обмацав — м’яка. — Вона! — промовив він і вийшов із контори. На вулиці розрізав мотузочку перочинним ножем, розірвав клейонку, розгорнув обгортку і з жахом прочитав: «Ніклас — Ведмежа Лапа». Потемніло в очах у бідолахи, і напіврозгорнута посилка випала з рук. Постоявши хвилину, пішов, сумний, сам не знаючи куди, а посилка так і лишилася лежати на вулиці, поки її не підібрав якийсь жебрак і, уважно роздивившись, пішов просто до шинку. Целовальник мав щастя за чарку горілки придбати безсмертний твір і, як грамотна й допитлива людина, й досі коротав із ним вечори, а інколи читав уголос запізнілим відвідувачам. При посилці листа не було, тільки вклали лаконічну записку пренайївного змісту: «“Мертві душі” заборонені. І цензор, і автор сидять у фортеці. А надсилаю тобі дивовижну книгу “Ведмежа Лапа”. Твій брат такий-то».
Попри те, що і цензор, і автор сиділи в фортеці, «Мертві душі» невдовзі з’явилися в конторі страхування життя і продавалися відкрито. І Ватя, проходячи якось повз контору, побачив примірник, виставлений у вітрині. Добре, що він не читав братової записки, а то, мабуть, назвав би брата безсовісним брехуном. Перечитавши кілька разів обкладинку й намилувавшись нею, він вирішив за будь-яку ціну придбати цю велику книгу, тим паче, що канікули наближались. Того ж дня після акту він відніс свій мундир, як річ тепер уже зовсім непотрібну, до лихваря, що позичав під помірний процент, і, виручивши за нього гроші, придбав примірник великої книги. І мав він невимовну насолоду читати її вголос на хуторі: увечері — на ґанку, а вдень — під липою на пасіці.
Вже в сотий раз перечитував він майже напам’ять уважній слухачці Прасковії Тарасівні «Повість про капітана Копєйкіна», коли на двір в’їхав у своїй беді Карл Осипович і здалеку показав листа. Читання про Копєйкіна, звісно, було перерване, а листа почав читати сам Никифор Федорович — і, звичайно, про себе. Прочитавши листа, Никифор Федорович жбурнув його на підлогу і в досаді мовив: — Тільки й знає, що грошей просити. Смішно сказати — триста рублів! — І він пішов до своїх покоїв, а за ним і Карл Осипович. Прасковія Тарасівна, обережно піднявши листа, подала його Ваті й попросила прочитати (сама вона скоропису не знала, а тільки друк), тільки не так голосно, як про того капітана. І він прочитав пошепки наступне:
«Дорогі мої батьки!
З Божої ласки я тепер прапор лейб-гвардії гренадерського полку, а ви повинні самі розуміти, як має поводитися гвардійський офіцер. Тут не Полтава і не слабенький Переяслав, а, як кажуть добрі люди, столиця. А тому мені й потрібно на перше облаштування щонайменше 300 рублів сріблом.
З повагою залишаюсь ваш син З. Сокирин».
Ватя, прочитавши листа, склав його і подав Прасковії Тарасівні.
— Та ти прочитай усе, а тоді вже мені віддай, — я його сховаю.
— Та я все й прочитав.
Вона, бідна, не повірила, розгорнула листа, перерахувала рядки і, переконавшись у гіркій правді, кинула листа під стіл і, закривши обличчя руками, гірко-гірко заридала.
Бідна ти, бідна! Це тільки квіти, а отруйний плід іще й не зав’язався.
Через кілька днів вона зі сльозами випросила 300 рублів у Никифора Федоровича, і, оскільки той відмовився писати листа, а Ватя поїхав, то вона сама церковною в’яззю написала такого листа:
«Зосю мій, орле мій! Виплакала, вимолила я й посилаю тобі гроші, а Никифор Федорович на тебе гнівається».
Загорнула в лист гроші й сама повезла його на пошту.
Поштовий наглядач дуже здивувався, отримавши листа з грішми й без адреси на конверті. Вона поїхала до Карла Осиповича, той написав адресу, і листа було надіслано.
Отримавши гроші, гвардійський прапорщик не звернув уваги на листа або, точніше, на обгортку, а інший, теж гвардійський прапорщик, підняв ту обгортку і, прочитавши, заховав до кишені, а наступного дня в екзерцис-гаузі показав її полковому товариству — і почалися жарти. Спочатку Зося не розумів, у чім річ, а коли зрозумів, то одного чудового ранку після занять запросив шановну компанію до Сен-Жоржа, влаштував розкішний сніданок і, напівп’яний, розповів братії ось що щодо того лаконічного листа: що в нього в Полтаві залишилась аміка, тобто коханка, — багата й безграмотна купчиха, яка краде у чоловіка гроші й постачає ними вашого покірного слугу. — Ура! — заревла компанія. — За здоров’я всіх безграмотних коханок! — Тости повторювалися аж до вечора.