Та ж німецька чистота й порядок у всьому. Правда, що нашого брата-художника хутір Сокири своєю зовнішністю не вражав, зате нехудожника вражав ладом.
Серед усіх слов’янок мої чорноброві землячки цілком заслужено мають славу охайних господинь. Але в пані Сокири ця справа була доведена до краю. Їй, бувало, й уві сні ввижалося, що в хаті підлога не вимита або в кухні не вичищено; тож, аби ця дрібниця не бентежила її невинного сну, вона змушувала Марину щодня мити підлогу — та ще й вишкребти. І, здавалось би, цього досить — ан ні, ще й київським піском посипати, таким піском, якого не знайдеш у кожного губернатора й у канцелярії. Вона сама його щороку привозила з Києва, коли їздила туди на 16 серпня.
Карл Осипович завжди й усім казав, що коли й бачив він рай на землі, то це був саме в домі Парасковії Тарасівни, а більше ніде.
У пасіці панував той самий лад і чистота, що й у хаті. І як доречні тут були «Георгіки» Віргілія24, які любив перечитувати Никифор Федорович, лежачи під солом’яним навісом. Ніхто в усьому Переяславі не знав, що старий пасічник (так його прозвали за його тиху вдачу й повільну ходу) читав у оригіналі Віргілія, Гомера й Давида. Зразкова, вражаюча скромність! Я сам, бувши його добрим приятелем, часто гостював у нього по кілька днів, і, крім літопису Кониського, не бачив у домі навіть бердичівського календаря. Бачив лише дубову шафу в кімнаті — і нічого більше. Літопис Кониського, у розкішній оправі, завжди лежав на столі, й завжди я застав його відкритим. Никифор Федорович перечитував його не раз, але до самого кінця — жодного разу. Усе, все: мерзоти, польські нелюдства, шведську війну, брата Бірона25, що в стародубських матерів забирав немовлят і давав їм щенят смоктати, — усе те читав, але як дійде до голштинського полковника Крижановського, то плюне, закриє книгу — й ще раз плюне.
Раз якось я приїжджаю до нього з книжкою «Українського Вісника»26, у якій були надруковані Гулаком-Артемовським27 дві оди Горація (геніальна пародія!), і, прочитавши оду «До Пархома», ми від щирого серця сміялися з Парасковією Тарасівною; а він відчинив дубову шафу, дістав звідти книжку в собачій оправі й, розгортаючи її, промовив: — Ану, глянемо, чи справді воно так у оригіналі. — І тоді я вперше побачив перед собою латиніста, еллініста й гебраїста28, а також повну шафу книжок, що вміщали в собі словесність усього давнього світу.
А він, прочитавши уголос оригінал, закрив книжку, поставив її на місце й, ходячи тихо по кімнаті, промовляв подумки:
Пархоме, в щасті не конай...
— Превосходно! І точно вірно! — сказав він уголос.
Я й до того глибоко шанував його за його у всіх відношеннях піднесений характер, а тепер я, з благоговінням, зникав перед його справжньо-лицарською скромністю.
— А що ж це ми всі, як води в рот набрали? — обізвалася Парасковія Тарасівна. — Хоч би повечеряли, поки ще світло.
— А що ж, коли вечеряти, то вечеряти — я й на те згоден.
Вечерю подали на ганку, і під її кінець з-за темного Переяслава з’явився повний красень-місяць. Ми всі троє замовкли й тільки переглянулися між собою. Картина була така гарна, що тільки в німому благоговінні й можна було її споглядати.
Никифор Федорович запросив мене з собою в пасіку на ночівлю, на що я, звичайно, охоче погодився.
Не було іншої такої ночі в моєму житті, та, мабуть, і не буде. Довго ми з ним розмовляли про різні речі й випадково торкнулися моєї слабкої струни — наших народних пісень. Жоден професор словесності в світі не читав своєї лекції про значення, вплив і гідність народних пісень так, як він. І з якою глибокою любов’ю вивчив він слова й мотиви наших чудових задушевних пісень!
— Так, — казав він, — після цієї зворушливої простоти наших пісень, що варті всі оті потворні творіння сучасних романсів? Окрім безнравственності — нічого. — І з великою делікатністю згадав пісні покійного свого вчителя музики Сковороди. Сказав: — Це був Діоген наших днів29, і якби не складав своїх «вінегретних» пісень, то було б краще. А то, бачите, знайшлися й наслідувачі — хоч би й князь Шаховський30, чи Котляревський у своїй оді на честь князя Куракіна — це ж відбиток Сковороди. Тільки різниця та, що мій учитель, як істинний філософ, нікому не лестив. — «Енеїда» Котляревського тоді ще не була надрукована.
Я, як збирач народних пісень, записав у нього багато варіантів і самих пісень, яких до того ніде не чув.
До всіх його прекрасних якостей належала ще одна найкраща: він був у високій мірі релігійним. Улюбленим його читанням було Святе Письмо. Він усім серцем своїм і всіма думками своїми усвідомлював і глибоко відчував святі євангельські істини. Щонеділі та на кожне свято він їздив на обідню з дружиною до соборного храму Благовіщення. Його надихала не тільки гармонійна архітектура храму, а й спів семінаристів. Але коли в храмі встановили новий іконостас, гармонія архітектури зникла — і він почав їздити до Успенської церкви, тієї самої, в якій у 1654 році, 8 січня, Зиновій Богдан Хмельницький із народом різних станів присягнув на вірність московському цареві Олексію Михайловичу. Але коли, відновлюючи цей історичний пам’ятник, із шести бань зекономили п’ять, то він став їздити до Покровської церкви. Церква на честь Покрови — незграбної й безхарактерної архітектури — зведена, на знак узяття Азова31 Петром Першим, переяславським полковником Мировичем, другом і соратником проклятого Івана Мазепи. У цій церкві зберігається знаменита історична картина, написана, ймовірно, пензлем Матвєєва32, а може, й якогось іноземця. Картина поділена на дві частини: вгорі — Покрова Пресвятої Богородиці, а внизу — Петро Перший з імператрицею Катериною І, а навколо них — усі славетні його сподвижники, серед них і гетьман Мазепа, і ктитор храму у всіх своїх регаліях.
Вислухавши літургію, Никифор Федорович підходив до ікони Покрови й довго милувався нею, розповідаючи своїй допитливій Парасковії, хто були ті люди, зображені під покровом Божої Матері.
Інколи він з такими подробицями розповідав про Даниловича та зруйнований ним Батурин33, що Парасковія Тарасівна наївно запитувала чоловіка: — А за що ж вона його покриває?
Як не сповнена чаша щастя, а завжди знайдеться місце для краплі отрути. Для повного щастя Сокирі чого бракувало б? А йому бракувало найвищого земного блаженства — дітей.
Минуло вже років зо шість, коли на хуторі старого сотника Сокири, незважаючи на отця протоієрея й увесь чин духовний, Никифор Федорович узяв свою скрипку (бо гуслі не відповідали пісні) і заграв, підспівуючи:
Ой хто до кого, а я до Параски...
На що Парасковія Тарасівна сплюнула й вийшла з покою, а Карл Осипович і Куліна Єфремівна, не кажучи ні слова й також не зважаючи на духовний чин, ухопилися за руки — та й пустилися в танок:
O mein lieber Augustin...
І того ж вечора інша пара — кум із кумою, їдучи до міста від Сокири, тихенько вдвох на два голоси співали:
Одна гора висока,
А другая близька...
А отця протоієрея з братією на ту ніч поклали спати в новій коморі, бо ніч була буряна, щоб, борони Боже, чого не трапилося. Карл Осипович із Куліною Єфремівною, натанцювавшись на свою втіху й сказавши господарям «gute Nacht», сіли в свою біду й поїхали до міста, перемовляючись собі тихо й усе по-німецьки.
То був великий і радісний день для бездітних Никифора Федоровича й Парасковії Тарасівни. Вони того дня похрестили й усиновили двох близнюків-підкидьків і так бучно справили хрестини, що баба-повитуха довго після того казала: — Народилась, охрестилась і помру — не побачу таких добрих хрестин, як були у старого сотника.
Минуло шість років по тім великім святі в домі Сокири, коли надвечір сиділи вони, тобто господарі, на ганку зі своїм вірним другом Карлом Осиповичем. Перед ними, на темно-зеленій галявині, що прилягала до самої Альти, бавилися двоє дітей у червоних сорочках — мов два червоні метелики майнули по темній зелені. З ґанку всі троє мовчки милувалися ними, й здавалося, що разом із поглядом і думки всіх трьох були звернені до дітей. Після довгого споглядання першою порушила мовчанку Парасковія Тарасівна.
— Розсудіть нас, голубчику Карле Осиповичу, що нам чинити? Я кажу, що діти ще малі, а Никифор Федорович каже: — Це нічого, що малі, а вчити треба. — Де ж тут, скажіть Христа ради, правда? Ну, ще хоч би рік почекати, а то він уже після Покрови думає починати.
— Так, так, починати, давно вже пора, — мовив Карл Осипович. — Я давно про це думаю.
— Свята Варваро великомученице! Та боїтесь ви Бога, Карле Осиповичу!
— Боюся, дуже боюся, Парасковіє Тарасівно, і скажу вам, що коли мені було тільки п’ять років, я вже читав напам’ять дещо з Шіллера34. Покойний Коцебу35 якось сказав, коли я йому вірші його на пам’ять прочитав, що з мене буде великий поет, а вийшов дід — маленький фармацевт. Отак, Парасковіє Тарасівно: і великі люди часом помиляються.
— Та то нічого, нехай собі помиляються, тільки розсудіть самі: після Покрови!
— Так, так, чим скоріше, тим краще.
— Еге ж, добре я здогадалась, у кого захисту просити, — подумала Парасковія Тарасівна, але не сказала, а Карл Осипович, нюхаючи тютюн, приказував:
— Так, так, учити треба. Ваша приказка каже: за вченого двох невчених дають — та не беруть.
— То от що: ми вас, Карле Осиповичу, слухаємо як самого Бога. Підождіть, мої голубчики, хоч до Филипівки; тоді, дасть Бог, піст — час такий тихий, їм, моїм рибонькам, усе-таки буде легше.
— До Филипівки... як ви гадаєте, Карле Осиповичу, можна почекати? — озвався Никифор Федорович.
— Не можна. «Життя коротке, а наука вічна»36, — каже великий Ґете.
— Господи, що ж я наробила? — подумала Парасковія Тарасівна. — Навіщо я йому про дітей заговорила? Тепер уже, знаю, добра не буде. — Ну, вже ви собі там як хочете, — промовила вона вголос, — а я вам до Филипівки дітей мучити не дам.
— Хоч кіл на голові теши — а вона своє, — пробурмотів Никифор Федорович.