Справжні ж мої герої тільки вчора побачили світ Божий. То що ж, питаю вас, можна сьогодні про них сказати цікавого? Саме тому, добре обміркувавши, я й вирішив описати і хутір, і його мирних мешканців лише для того, щоб терплячий мій читач або читачка могли ясно уявити, чим і ким було оточене дитинство і юність моїх майбутніх героїв. Прислів’я справедливо каже: «Який з колиски, такий і в могилку». От ми й побачимо, наскільки це прислів’я правдиве. Ще кажуть, що живі дитячі враження настільки живучі, що помирають лише разом із нами, і що вихованням нічого не вдієш із юнака, якщо його дитинство було оточене грубими декораціями і такими ж акторами, і що дитинство, проведене на лоні Божої природи і в обіймах люблячої, прекрасної матері та християнина-батька — такі благословенні враження стануть навколо людини непереборною стіною і захистять її на життєвій дорозі від усіляких мерзот світового коловороту.
Поглянемо, наскільки можна вірити цій непорушній істині.
Щоб уникнути оригінальності, якою так полюбляють хизуватися юні оповідачі наших днів і які, закохавшись усім серцем і всіма думками у французькі потворні повісті, навперебій наслідують їм і в простоті юного, вже частково розтривоженого серця вірять, що вони оригінальніші за самого напівбога А. Дюма9 (блаженні віруючі!), я ж, невіруючий Фома, почну старими словами своє оповідання так:
Спершу опишу з ретельністю місце, тобто пейзаж; потім опишу дійових осіб, їхній побут, характери, звички, вади і чесноти, а вже потім, по мірі сил, візьмусь до драми, тобто до самого дійства. Метод або манера ця не нова, зате добра, а добре, як кажуть, не старіє — за винятком гарненької кокетки, що, на жаль, в’яне передчасно.
Почнемо ж так. На правому березі хоч і бідної, але славетної річки Альти розташований хутір старого сотника Сокири, верстах у чотирьох від міста Переяслава, словом, навпроти того самого місця, де шалений честолюбець, проклятий Святополк, зарізав рідного праведного брата свого Гліба. І на цьому ж місці, за свідченням Коніського, відбулася кривава або Тарасова ніч10 у 1547 році. Тож навпроти цього святого місця розміщено хутір сотника Сокири, сам по собі не надто мальовничий через охайність, доведену до педантизму, зате околиці окуповувались чистим пейзажем у дусі Рейсдаля. Береги Альти устелені високим зеленим очеретом, так що саму річку й не видно, хіба тільки навпроти Сокириного хутора. Густий зелений очерет перетинається на широких просторах групами широкогіллястих верб і старих осокорів. На лівому березі Альти визирає з-за зелених верб невеличка біленька церква, збудована коштом христолюбних громадян м. Переяслава над тим самим кам’яним стовпом, що знаменував місце убивства невинного Гліба. За огорожею церкви, аж до самого міста, простягається рівнина, засіяна житом і пшеницею і густо всіяна історичними могилами. І чим ближче до міста, тим могили вищі й густіші, так що міського валу здалеку зовсім не видно, і все місто здається збудованим на могилах. Сам же Переяслав, як і взагалі міста, здалеку видається в тумані, але над містом з туману піднімалася біла восьмикутна башта, увінчана готичним зеленим куполом із золотою главою. Це соборний храм прекрасної, граційної, напіврококо, напіввізантійської архітектури, зведений знаменитим анафемованим Іваном Мазепою у 1690 році. Інша ж темна дерев’яна башта з плоским восьмикутним дахом ледь відділяється від сірого тла. Це Успенська церква, прославлена у 1654 році прийняттям присяги на вірність московському царю Олексію Михайловичу гетьманом Зиновієм Богданом Хмельницьким зі старшиною та депутатами всіх станів українського народу. Далеко за містом синіють високі дніпровські гори.
Геральдичний дуб11 дому Сокири не сягає казкової висоти і був посаджений у темній шляхетській діброві дідом Никифора Федоровича Карпом Сокирою, голштинцем, який повернувся з Петербурга після смерті імператора Петра III12 — не так, як інші голштинці, голим і босим, — а з порядним мішком голландських червінців, із чином гвардійського ротмістра і правом спадкового дворянства. Повернувшись до рідного Переяслава, він, на свою велику радість, безперешкодно одружився з дочкою тодішнього переяславського полковника, цигана Іваненка, і отримав за нею у посаг хутір з усіма угіддями та кількома сотнями орної й лугової землі на берегах річки Альти.
Через рік чи два він залишив молоду дружину і річного сина, записався портупей-майором13 у себулдинці й вирушив із полком за межі Малоросії. Незабаром себулдинців почали перетворювати на регулярні війська, чому чимало противився і майор Сокира, за що разом з іншими бунтівниками був страчений у чотирьох містах, на чотирьох площах в один день; право ж на дворянство залишили його малолітньому сину. Так трагічно завершив свою кар’єру насадник родового дуба дому Сокири — Карпо Сокира, голштинець.
Юний Федір Сокира, залишившись єдиним спадкоємцем прав і маєтку батька та єдиним сином чадолюбної матері, виявився доброчесним хлопцем, попри всю опіку ніжної матері. Він добре навчився читати церковною та цивільною печаткою, писати й милозвучно співати церковні пісні — і всьому цьому навчив його добронравний соборний дяк Степан Перепелиця, попри всі вмовляння найніжнішої матері.
У ті щасливі часи, хоч шляхта й не відчувала потреби у просвіті, чи, краще, їй не веліли просвічуватись, однак юний Федір несвідомо відчував користь освіти й наполегливо просив мамусю, щоб вона відвезла його до Києва й віддала в бурсу.
Після довгих наполегливих прохань сина матуся нарешті зважилася відвезти його до київської бурси. Визначивши його до бурси, віддала під нагляд тодішньому інспектору бурси, або академії, отцю Діонісію Кушці, старцеві суворому й богобоязливому; а віддала вона його під нагляд для того, щоб дитина часом не навчилася крадіжкам і розбоям.
На бурсацькій лаві або на подільському базарі він заприятелював із майбутніми знаменитостями — Іваном Левандою14, Григорієм Гречкою та тоді вже філософом Григорієм Сковородою, — а більше нічим не відзначилося його бурсацьке життя. Вчився він добре, а закінчилося все тим, що, коли одного разу славні запорожці, прибувши на своє подвір’я в Києві проводжати товариша свого Єрмолу Кічку до Межигірського монастиря, влаштували брату гідне прощання зі світом — тобто закупили на Подолі горілку, розлили її у балії й з цеховою музикою рушили урочисто в Межигір’я, пригощаючи кожного зустрічного й перехожого братньою горілкою з михайлика, а прощаючись зі світом, брат знай собі танцював попереду музикантів — захопився цією прекрасною картиною вже не зовсім юний Федір Сокира і, недовго думаючи, зіскочив із високої стіни Братського монастиря (бо ворота на такий випадок були замкнені) й приєднався до запорозького товариства. Після цієї пригоди його слід виявився на Великому Запорозькому Лузі15, і серед запорозьких депутатів, разом із Головатим, він з’являється перед Катериною Великою; потім з’являється на неформальному обіді в генерала Текелія16 і, після знищення Низового Запорозького війська, благополучно повертається до міста Переяслава з чином капітана та правами спадкового дворянина.
Відслуживши панахиду за матір’ю, він зажив добрим селянином на своєму родовому хуторі і невдовзі одружився.
У цей щасливий час він поновив своє шкільне знайомство з соборним протоієреєм Григорієм Гречкою, а через нього — вже з відомим тоді промовцем Іваном Левандою і вже справжнім філософом Григорієм Сковородою. А тим часом його первісток, Никифор, підростав, а батько, заговорившись із містиком-філософом, думав-думав, як би просвітити сина, та, не додумавши, взяв — та й помер, а юний син, як то кажуть, і залишився в дурнях.
Але благому провидінню було до вподоби заступити прекрасного й безрідного юнака від мороку невігластва, а, може, й вирвати з прірви розпусти, і [воно] послало йому благочестивого й премудрого просвітителя і заступника в особі отця Григорія Гречки, протоієрея переяславського.
Якщо не можеш сказати про ближнього доброго, то й поганого не говори — євангельське правило, але, на жаль! не завжди зручне для вжитку в нашому житті, повному гріха й наклепу. Мені ж, як ревному прихильникові святої правди, необхідно сказати кілька слів про матір юного Сокири — таких, що й краще було б не казати. Добра слава для нас — святиня, але для жінки — тим більше; а вона, на жаль, не користувалася доброю славою на всю Переяславську околицю, а, може, й тому, що була викрадена з батьківського дому Федором Сокирою і таємно повінчалася за межею, тобто за Дніпром, у Трахтемирові. Отже, вони поєдналися з пристрасті, а шлюб із пристрасті, всім відомо, рідко буває щасливим. То, може, кумоньки-голубоньки подекуди й не зовсім обмовляли. Як би там не було, але отець Григорій вирішив, що краще взяти дитину до себе під опіку. І, на мою думку, вчинив він розумно й великодушно, бо я слабко вірю у виховання навіть найдобродійніших матерів — тим більше, якщо в них єдине дитя.
Оскільки юному Сокирі наближалося до семи років, отець Григорій одного похмурого ранку продиктував хлопчику молитву перед початком навчання й розгорнув перед ним буквар. Яке ж було його здивування, коли хлопчик, не запинаючись, прочитав йому всю абетку. — Добра ознака, — подумав отець Григорій і показав йому буки-аз-ба тощо. Побачивши скоро кмітливість і добру вдачу в хлопчику, він почав його навчати, крім слов’янської, ще й трьом мовам: єврейській, грецькій та римській. Він, певно, передбачав зробити з нього доктора — принаймні любомудра, себто філософа. Але юнак, не підозрюючи великих задумів свого великого вчителя, навчався собі нишком, і в десятирічному віці вільно читав Давида, Гомера й Горація17, а на одинадцятому році життя привітав свого наставника з Новим роком усіма чотирма мовами, прочитавши йому вірші, написані в Київській духовній академії на честь київського митрополита Серапіона чотирма мовами.