Богдан ловив миті, коли від кресала освітлювалося обличчя сусіда, але козак, – у цьому вже не могло бути сумніву, – був обережний і, відвернувшись до стіни, затулився ще й відлогою, з-під якої лише й вирізнялися у спалахах іскор кінчики настовбурчених вусів.
– А на кого? На якого звіра?
– На євреїв, – сопів і пихкав, розкурюючи люльку, сусід, – на панів та економів, особливо на перевертнів... а трапиться і його милість ксьондз – за добру дичину зійде.
"Ех, не витримав, – подумав Богдан і вдарив себе кулаком по коліну, – і ось через такого паливоду стрепенуться пани й накриють нас передчасно!" Але, щоб приховати своє внутрішнє роздратування й розвідати побільше, він весело вигукнув:
– Славно, добре полювання! Тільки це все забавки! А чогось важливішого не замишляє?
– Про те йому знати! – озвався той, що сидів біля вікна, запалюючи свій трут від люльки сусіда.
– Само собою, – затягнувся Богдан, – його справа... Мені тільки прикро було б, якби без мене сталося щось важливе, а так – дай Боже!
– Ну, а ти сам хто будеш? – глузливо запитав дальній.
– Та я теж... з одного степу! – завагався Богдан.
Співрозмовники багатозначно замовкли й лише пихкали люльками та час від часу плювали собі під ноги.
Олекса вийшов до коней.
– Ну, а що тут узагалі чути? Лютують пани? – знову почав Богдан.
– А ось піди, козаче, куди-небудь у містечко чи на ярмарок, то й побачиш, – відповів після тривалої паузи козак, що сидів біля вікна.
– А що?
– А те, що скрізь ходять на милицях або повзають каліки, – зауважив найближчий. – У всіх у них відрубані права рука й ліва нога; це пани так майструють непокірних... Хіба не знаєш?
– Дияволи! – прошипів Богдан.
– Отож-бо! І вони, і їхні поплічники! – буркнув дальній.
– А там, біля Жуків, – додав найближчий козак, – усі церкви на костели перебудували, а благочестивим людям відводять для служби Божої хліви.
– Господи! Та що ж це таке? – Богдан навіть сплеснув руками. – І люди їм, катюгам, шиї не скрутять?
– Чекають батька... бачиш!
Богдан цієї миті, забувши про свій намір, готовий був, здавалося, кинутися разом із цими відчайдухами на мучителів; але, згадавши мету своєї поїздки, стривожився ще дужче, усвідомлюючи, що за таких обставин Кривоніс не обмежиться легким полюванням, а кинеться в самісіньке пекло й накоїть лиха.
– Ех, не сидиться мені! – підвівся він і розім'яв затерплі кінцівки. – Так би й полетів до побратима! Що ж, проведете мене, друзі?
– Чом не провести, – похмуро озвався дальній, – провести можна, мені й самому туди дорога; тільки ще глуха ніч, темно, – можна потрапити й до дідька в гості... Тут же треба пробиратися не верхи, а пішки, а подекуди й на животі; тож спритніше буде при місяці.
– Тоді я прилягу біля коней, – зі зітханням погодився Богдан. – А коли розвидниться, то розбуджу тебе, товаришу, не сердься.
Було вже далеко за північ, коли Богдана розбудив голос його дивного знайомого:
– А що, козаче, пора вже й у дорогу рушати!
Богдан швидко схопився на ноги й зі здивуванням оглянув свого провідника: одягнений той був більш ніж легко, на ньому були лише закасані до колін штани, сорочка та легкі постоли. Провідник наказав Богданові також зняти зайвий одяг і зброю та йти за ним. Цей наказ не сподобався сотникові, тим більше що провідник усе-таки намагався не повертатися до нього обличчям; але, помітивши, що й той не має при собі жодної зброї, Богдан вирішив виконати його вимогу. Отже, скинувши все зайве й передавши його Олексі, Богдан вирушив за своїм провідником. Надворі панувало якесь сіре напівсвітло; хоча місяць уже зійшов, суцільні хмари затягували все небо; при цьому непевному освітленні важко було розрізнити навколишні предмети, але провідник, очевидно, чудово знав дорогу. Богдан намагався не відставати від нього, хоча це виявлялося надзвичайно важким.
Дорога пролягала, здавалося, навмисне найнепрохіднішими місцями. Увесь ґрунт являв собою багнисте болото; щохвилини з-під ніг Богдана з тихим шипінням виступала вода; подекуди ж болото настільки розріджувалося, що йти ним не було жодної змоги; тоді провідник починав стрибати з купини на купину, погукуючи на Богдана:
– Гей, не відставай, не зупиняйся, а то підеш до дідька!
Такий спосіб пересування страшенно виснажив Богдана, проте зупинитися справді не було жодної змоги; болото загрожувало щомиті засмоктати у свою твань кожного, хто надумав би відпочити на ньому хоча б хвилинку. У найнепрохідніших місцях, коли Богдан уже думав, що їм доведеться попрощатися з життям, провідник раптом несподівано пірнав в очерет, Богдан ішов за ним і там, на свій подив, знаходив грубо вимощену з очерету й лози гатку. Подорож тривала вже понад годину; Богдан відчував, що знесилюється. Іноді йому здавалося, що провідник навмисне кружляє й знову повертається на старе місце; нарешті після двох годин такого жахливого шляху їм удалося дістатися невеличкого острівця.
– Ну, ти почекай тут трохи, – звернувся до Богдана провідник, – за тобою прийдуть, – і, не обертаючись до Богдана, він зник у густому лозняку, що вкривав увесь острів.
Богдан нічого не заперечив; діставшись сухого місця, він знесилено повалився на землю. Утома взяла гору над усіма його почуттями; з пів години лежав він так без думок, без руху, без волі... так минула ще година, – ніхто не з'являвся. Богдан підвівся й озирнувся: навколо не було ні душі. Острів оточувало рідке, багнисте болото, що губилося в морі очерету, який обступав його з усіх боків. Серце в Богдана занило. Що це? Куди завів його провідник? Чи не обдурив він його, чи не покинув тут на поживу мошкарі й комарам?
Ось до чого дожився він, Богдан, що й козаки цураються його та вважають зрадником!
Богдан сів, підпер голову руками й тяжко замислився. Він не помічав, що розірвані хмари вже давно були зметені з блакитного неба, що сонце вже стояло в зеніті, обсипаючи і його, і золотавий очерет, і соковиту зелень трави яскравим, ласкавим промінням; він не звертав уваги, що життя навколо нього прокинулося й заграло сюрчанням, цвіріньканням, криками, що над його головою зі свистом пролітали зграї чирків, куликів і бекасів, що високо пливли ключем журавлі, а ще вище ширяв широкими колами орел, – усе це проходило повз нього, не залишаючи жодного враження в його похмурій душі. Усвідомлення того, що товариші йому не довіряють, що ховаються від нього, вважають його, можливо, зрадником, запроданцем, навалилося таким тягарем на Богдана, що він зігнувся під ним і, приголомшений образою, лежав заціпеніло, без жодної думки: усі його задуми, усі тривоги, усі інтереси зім'ялися в безладне сміття, і він відчував лише невідступний біль від незаслуженої образи.
Час уже наближався до полудня, коли за спиною Богдана почулися сплески води й якась метушня в багнюці, супроводжувана гомоном людських голосів; Богдан інстинктивно обернувся й побачив свого друга Чарноту, який наближався до нього. За ним ішли ще двоє якихось козаків. Побачивши Чарноту, Богдан відчув, як у грудях вогнем спалахнула радість і змусила його схопитися з місця; першим його поривом було кинутися до свого друга й гаряче обійняти його, але цей рух зупинила їдка думка, що, можливо, друг відштовхне його, як зрадника Юду... і Богдан завмер у болісній нерішучості.
– Не впізнаєш, чи що, мене, друже мій? – радісно озвався Чарнота, широко розкриваючи обійми.
– Упізнати-то впізнав, – відповів Богдан із тремтінням у голосі, – серце підказало, забилося, та вороги наплели на мене таких підлих наклепів, що я боявся до тебе підійти. Слухай, у Богуна...
– Стій, друже! – перебив його Чарнота. – І твоєму серцю, і твоєму слову я вірю, як самому собі: скажи прямо – ти все той самий, яким був?
– Усе той самий і здохну таким! – вигукнув Богдан.
– То й начхай на всю брехню та кривду, – обійняв його Чарнота, – а хто писне – голову тому розтрощу. Ти наш – то й нехай пропаде все вороже на світі! А ось я тобі, друже, і горілку, і сухий одяг із собою захопив. Гей, Вернигоро! Вовгуро! – обернувся він. – Чи взяли все, що потрібно, із собою?
– Усе є, батьку, – відповів один із них, підходячи й подаючи Чарноті сорочку, штани та жупан.
Почувши його голос, Богдан здригнувся й озирнувся: це був голос його таємничого провідника.
– Чого це ти так дивишся, не впізнаєш чи зовсім не знаєш? Ось це Лисенко, Вовгуря, а той он Вернигора.
– Та якби я й знав їх, друже, то важко було б упізнати; усі ховалися від мене, – відповів із саркастичною усмішкою Богдан, – я вже думав, чи не шпигуни це Яремині? А коли вже залишили мене на цьому острові, то й зовсім у цьому переконався.
– Прости, батьку, – зніяковіло відповів Вовгуря, – це задля обережності: у нас кожного, хто до батька Максима йде, спочатку тут залишають, щоб не втік і не повідомив гончакам про стежку до нас, а потім уже, придивившись та розпитавши його й інших, одне слово, переконавшись у його надійності, пускають до отаманського куреня.
– Ви ж мене, панове, від самого початку, видно, впізнали, – озвався з гірким докором Богдан. – А все-таки, виходить, і я – кожен, і я міг би втекти до псів?
– Що ти, батьку отамане, та хіба світ може перевернутися догори дриґом, чортзна-як? – якось схвильовано виправдовувався Вовгуря. – Правда, про тебе плели всяку гидоту, – водяться ж і такі погані язики, як у баб, прости Господи... Але головне, тобі не можна було пройти двох переходів без матів, тож я й забарився, поки сплели їх чотири штуки, їй-богу!
– Що ж, правда! – зітхнувши, придушив у собі почуття болю Богдан. – У військовій справі – ні заради друга, ні заради брата, ні заради батька не можна відступати від правила.
– Ну, що там старе, друже, згадувати, – ударив Богдана по плечу Чарнота, – пересторог у нас, правда, багато, та інакше й не можна, така вже наша тут доля: навколо шукають, нишпорять усюди Яремині слуги, тільки це болото й захищає нас, а дізнайся вони тут нашу потаємну стежку – миттю б накрили! Перестаралися, щоправда, брати занадто: бачиш, вони в нас, – указав він на Лисенка й Вовгурю, – там на сторожовому посту стоять. Ну, а у військовій справі, сам знаєш, краще пересолити, ніж недосолити.
– Так, так, – мимоволі погодився Богдан.
– Ну, а тепер одягайся швидше, друже, та випий для підкріплення сил трохи ось цієї цілющої водиці, та й гайда в дорогу.