Вилетіла до мене Орися, мов ластівка сизокрила, та з плачем і припала до грудей. "Що таке? Що сталося?" – "Тато помирає!" – залилася вона дрібними сльозами. Я з нею до світлиці, до батька. Дивлюся, він лежить на лаві жовтий-жовтий, мов віск, борода біла, наче молоко, і тільки очі блищать. Зрадів він мені страшенно, одну руку простягає, а другою хреститься, що Господь почув його молитву. Наступного дня нас і повінчали. Батюшка, спасибі йому, навіть церковне правило порушив, щоб догодити вмираючому, а й справді, хоч як тішився наш покійний батько, що скріпив наше щастя навіки, а через три дні й помер. Оплакали ми його з любою дружиною та поховали біля церкви.
Кривоніс тяжко дихав і судомно тер рукою свої могутні оголені груди; щось пекло й душило його зсередини, клекотливі звуки виривалися дедалі важче, мова ставала уривчастішою.
– Ось ми й зажили, мов голубки, тихо, та любо, та радісно, та щасливо! Уже такий рай Господь мені послав, якого немає там, на небі, немає й не було споконвіку! У хаті в мене, немов у віночку, – воркування, та ласка, та щира розмова. Чи до церкви підемо – душа тремтить від радості, сама до Бога проситься, не знає, як і дякувати Милосердному. Ні, хоч увесь рай обшукай, а такого щастя там не знайдеш! – якось болісно вигукнув Кривоніс і схопився руками за горло, а потім уже продовжив пошепки: – Так думалося... а Бог послав мені ще більше щастя: народилася в нас донечка Олеся, а потім, через два роки, і синочок Стась... Яка ж це втіха! Господи! Поглянеш на дружину – сонце красне, глянеш на діток – зірочки ясні... Ох, не могла витримати земля такого щастя, не могла! – захлинувся Кривоніс і замовк.
Богдан увесь цей час сидів, схиливши голову й опустивши очі на солому. Розповідь Кривоноса справляла на нього нездоланне враження, тремтінням відгукувалася в серці й туманила очі, кожне його слово падало йому каменем на груди. Згадалося Богданові і власне молоде щастя, що промайнуло далекою зірницею, і в грудях закипіла жага скуштувати радощів життя...
Коли Кривоніс замовк, Богдан поглянув на нього й жахнувся: блідий, із блискучими очима, спрямованими в темну далечінь, із відкинутим назад чубом, із судомно стиснутими на колінах руками, він сидів нерухомо, наче кам'яний, немов уражений якимось видінням; по його смаглявих щоках повільно котилися сльози й звисали великими краплями з пониклих вусів...
Богдан навіть відсахнувся, побачивши це страшне горе, що змогло й із такого могутнього чоловіка витиснути сльози, і зрозумів, що за кожну цю сльозу вороги заплатять страшними муками.
– Годі, годі! – стиснув він руку Кривоноса. – Надміру тяжко!
– Ох! – глибоко зітхнув Кривоніс і, обвівши землянку затуманеним поглядом, поривчасто промовив: – Ні, стій, не йди... дослухай, дослухай усе до кінця й тоді засуди... Жили ми, мов у Христа за пазухою: дітки, як огірочки, росли, господарство чудово велося... дружина за всім наглядала: мені доводилося часто відлучатися до сотні. А тим часом усіма землями понад Сулою заволодів князь Ярема... Спочатку люди цього й не помічали: козаки володіли своїми ґрунтами безперешкодно, продавали їх, купували, міняли; підсусідки жили при них мирно, прислуговували за свої ділянки, а потім князівські дозорці почали брати до двору невеликий чинш. Погомонів, погомонів народ та й вирішив, що через такі дрібниці нічого сперечатися, що й князь їм зі своєю дружиною стане в пригоді, захистить принаймні від татар. Знав же народ, що Вишневецькі були грецького закону, отже, свої люди; але відступник Ярема незабаром показав їм своє справжнє обличчя!..
Кривоніс продовжував, тяжко дихаючи й захлинаючись словами:
– З'явився в Жовнах лях, його економ із надвірною командою, і почав запроваджувати нові порядки: озера, ставки, переправи, ліси й садки – усе віддав в оренду жидам, чинш збільшив удесятеро, почав сіяти на людських полях, нашими руками жати й косити... Люд було збунтувався, повісив одного жида, відібрав цей панський хліб і побив економа... Але налетів тоді зрадник Ярема й учинив страшне спустошення: пограбував худобу, пасіки, душ із п'ятдесят канчуками засік, душ двадцять посадив на палі й прогулювався з економом цією страшною... вулицею. Я тоді був у Переяславі, а як повернувся та почув по хатах цей плач і стогін, та побачив нещасних мучеників, то й не знаю, як доскакав до своєї садиби; але, слава Богу, у нас усе було гаразд: Господь іще беріг. Та навіть ця Божа ласка й рідне гніздечко, яке пощадив нелюд, уже не давали моїй душі спокою. Хіба він був можливий серед пекла? Хіба можна було тішитися щастям серед загального стогону й сліз? Так, тоді вперше в серці закипіла злоба, і я поклявся стати борцем за нещасний народ і помститися його кровопивцям! Прожив я вдома недовго: як на гріх, мене покликала військова потреба. А економ, лютий пес, після князівського погрому пустився на всілякі звірства й безчинства. Ні сестра, ні дружина, ні малолітня донька не були захищені від цієї звірюки. І побачив він якось того року мою квіточку Орисю; вразила його в серце її врода, і спалахнув він звіриною пристрастю: почав лізти зі своїм коханням, ображати... Що було робити їй, горличці, проти шуліки? Кинулася вона до ксьондза, щоб присоромив аспида, а той запропонував їй прийняти унію або католицтво, тоді, мовляв, тільки вона може сподіватися на захист. "Нехай мене хоч замучать до смерті, а вірі своїх батьків не зраджу!" – вигукнула дружина й почала замикатися в хаті на замок; але це не допомогло: крім економа, і ксьондз почав до неї вдиратися та з вовчими пестощами чіплятися ще й до дитини Олесі! Аспид, бузувір! Служитель вівтаря! – смикнув себе за чуба Максим і кинув убік жмути сивого волосся. – А! – заскреготав він зубами. – Проклята земля тримає на собі таких потвор! Дружина хотіла втекти до лісу, та злягла від мук і образ. Мені дали знати, я прискакав і хотів був одразу прикінчити ксьондза й економа, але Орися почала мене благати, щоб себе пожалів, щоб заради її щастя простив їх... Я кинувся до Лубен, до князя Яреми, благав його, заклинав захистити невинних. А він, виплодок пекла, тільки сміявся з моїх кривавих сліз і крижаним голосом оголосив, що схизматики для нього гірші за псів і що кожен шляхтич може знущатися з них, як із бидла. Пересмикнуло мене від цієї зневаги, і сказав я, що добрий господар і бидло жаліє. "Ось я тебе й пожалію, – відповів мені на це Ярема, – замість голови тільки шкуру здеру! Взяти його, пса!" Усипали мені сотню гарячих і відпустили... А вдома вже пан економ розпорядився забрати мою хвору дружину до себе на потіху, а дитинку Олесю віддати на виховання ксьондзові... Застогнав я від болю, серце стиснулося в грудях... червоні кола замиготіли перед очима... Задушив я ось цими руками економа, так стиснув йому горлянку, що очі вилізли назовні й язик вивалився...
Кривоніс схопився, очі його люто оберталися й виблискували білками, на скривлених губах біліла піна...
– Слухай, слухай до кінця, – стиснув він Богданові плече аж до болю, – мене таки схопили... десятки їх падали, мов груші, але сила здолала... Повалили, зв'язали... а через два дні налетів сюди сам кат – Ярема – чинити суд і розправу... Привели мене, зв'язаного, на майдан, дивлюся, а там і дружина моя, і дітки... а навколо сторожа... а тут-таки й багаття, і палі... Кинувся я князеві в ноги, щоб стратив мене, як хотів, а їх би відпустив невинних... Але князь тупнув ногою й крикнув: "Усіх вас – вогнем і мечем!" І, вихопивши шаблю, вдарив мене по обличчю й розсік його навпіл... кров залила мені очі, але диявол наказав засипати мені порохом рану й прив'язати мене до стовпа, щоб я помилувався тортурами моєї зіроньки й дітей... О! – застогнав Кривоніс жахливим стогоном і вдарив себе кулаками в груди з такою силою, що похитнувся й упав би, якби його не підтримав Богдан, який підскочив до нього.
– Не витримає жоден звір такої муки, збереться все пекло – і воно не вигадало б її! – задихався він, захлинаючись сльозами, що підступили до горла. – Дружину спалили живцем... Я бачив, як вогонь побіг хвилями її світлого волосся... як воно чорніло й збивалося в грудки... як луснули її дивовижні очі... Ой, слухай, слухай до кінця! – майже божевільно шепотів він. – Сина, дитя мале, роздягли й посадили на палю... Як же він пронизливо кричав і корчився від мук!.. Ось тут зараз... стоїть цей крик... дзвенить у вухах... а її, Божого янгола... мою Олесю... віддали на звірячу наругу до смерті, – вигукнув із нелюдським зусиллям Кривоніс, кинувся з риданням на землю й довго бився на ній у судомах.
Богдан хотів був утішити свого друга, але слова застигли в нього в горлі, він лише мовчки притиснув до своїх грудей нещасну козацьку голову.
Кривоніс нарешті здолав свої муки й підвівся з хрипким, диким гарчанням:
– Мене збирався особливо замучити Юда, але я втік... урятував своє життя для того, щоб мститися за народ... поклявся страшною клятвою віддати все це непотрібне, нікчемне життя одній лише помсті й винищенню ворогів... І віддам... і впіймаю, дасть Бог, Ярему з родиною! – зареготав він божевільно і, вийнявши шаблю, подав її Богданові: – Ось, на! Якщо твоє прохання потрібне для України-неньки, якщо воно необхідне для блага рідного люду... то візьми цей клинок і встроми його мені в груди... інакше мені не вистачить сили виконати його!..
Богдан відхилив шаблю рухом руки й промовив тремтячим голосом:
– Твоє горе таке велике, що перед ним опускаються руки!
Після довгого трудового дня спустився над Суботовом тихий, мирний вечір. Уже закінчено всі денні роботи на панському подвір'ї. Журавель біля криниці не рипить, а, піднявшись високо в повітря, завмер, наче задрімав перед нічним сном. Із димарів пекарні здіймається рівними струменями блакитнуватий димок, готується вечеря. На господарському подвір'ї, біля повіток, юрмиться щойно пригнаний із поля й напоєний біля криниці табун, у сусідній кошарі мукають корови й бекають вівці. На призьбі біля пекарні мовчки сидять стомлені селяни, неквапливо посмоктуючи люльки й погладжуючи оселедці та чуприни. Вулицею повертаються з поля запізнілі косарі й гребці; чути жарти й вибухи завзятого сміху. Пил, який вони здіймають, стоїть у повітрі золотими стовпами. Молодий пастух, спершись ліктями на кілок у перелазі, зупинив якимось ласкавим жартом струнку дівчину, що проходила повз нього з відрами на коромислі; дівчина кокетливо усміхається, виблискуючи своїми білими зубами й притримуючи коромисло рукою. Сонце щойно сховалося за темним лісом, золотий ореол іще сяє над ним, а протилежний бік неба вже повільно вкривається несміливим рожевим сяйвом.