Брат Максим уже давно на нас чекає.
Богдан одягнувся, зігрівся кількома ковтками горілки, і подорожні нарешті вирушили в дорогу; переправилися по матах, немов по понтонах, на другий бік, пішли заростями, переповзли через чагарі, ще раз переправилися по матах і вибралися нарешті на той таємничий, загублений серед неприступних плавнів жаб'ячий острів, де розташувався своїм вільним кошем Кривоніс.
Увесь острів був укритий кучерявою зеленню прирічкових дерев, серед яких переважала верба; сивуваті, м'які хвилі її листя відливали сріблом і надавали краєвидові особливої чарівності.
Дорогою до землянки Чарнота кудись відійшов убік і тепер вийшов разом із Кривоносом назустріч Богданові.
– Чули про тебе, а тепер і бачимо! – простягнув Кривоніс ще здалеку руки. – Яким це вітром тебе занесло в ці жаб'ячі нетрі?
– Вітром добрим, хорошим, – схвильовано відповів Богдан, – давно очікуваним і лише тепер посланим нам Господом Богом.
– О?! – обійняв його Кривоніс. – То це що ж? Виходить, і я дожив до такої радості? Тільки стривай, стривай, друже, яка звістка? Чи така, щоб, засукавши рукави, викупатися по горло у ворожій крові й упитися нею доп'яну, чи, може, знову "обіцянки-цяцянки, а дурневі радість"?..
– Ні, уже не обіцянками пахне, – збуджено заперечив Богдан, – а незабаром почнеться й бенкет, та такий, що вороги наші танцюватимуть на ньому до упаду!
– Е, та з такої радості треба й душу в горілці викупати, – вигукнув Кривоніс. – Гайда ж до мого куреня! Милості прошу: вшануй і мій куток, і мою чарку!
Землянку було викопано, очевидно, нашвидкуруч і не пристосовано для житла; вона являла собою досить велику й неглибоку яму, прикриту зверху лозою та дерном, а внизу вистелену соломою. Крізь солому подекуди просочувалася брудна вода, а тому поверх неї було накидано волові та овечі шкури, а вже на них лежали плащі й кожушки. По кутках валялася коштовна зброя та різне начиння, серед якого виблискував і срібний посуд. Господар і Богдан вмостилися на шкурах, а Чарнота заметушився, і за хвилину перед ними з'явилися величезний окіст, половина барана, хліб і сулія доброї горілки. Випили по ковшу, по другому й узялися до їжі. Угамувавши голод, Богдан докладно розповів друзям про промови короля, про розмови з Оссолінським і Радзієвським, про плани цієї купки людей, щиро відданих його величності та благу вітчизни, про їхнє бажання приборкати магнатів, зміцнивши королівську владу, про прагнення залучити на свій бік козаків, єдиних і найвірніших помічників у цій справі, заради чого вони й замислюють війну. Кривоніс слухав ці розповіді з похмурою увагою, спорожняючи ківш за ковшем і зрідка примовляючи собі під вуса:
– Чули, чули!..
Коли ж Богдан перервав свою розповідь, потягнувшись до сулії та кухля, Кривоніс глибоко зітхнув і розчарованим голосом промовив:
– Стара байка!
– Так, нічого нового, – зітхнув і Чарнота.
– Стривайте, панове, – усміхнувся Богдан, – дайте промочити горло!
– А коли так, друже, то промочи, – підсунули сулію товариші.
– Бачите, братове, – крекнув Богдан і мимохідь зауважив Чарноті: – Добра в тебе горілка, рівно кипить... Так ось, бачите, про все це мені натякали ще в листі на Масловому Ставу, та особисто я переконався в правдивості цих повідомлень лише після зустрічі з королем, після морського походу, коли він відрядив мене за кордон із дорученнями наймати військо й укладати союзи.
– Усе це, друже, журавель у небі, – нетерпляче промовив Чарнота, закашлявшись від сильного затягування димом.
– Є й синиця в руці, – підвищив голос Богдан. – Ось щойно отримав я через полковника Радзієвського вже прямі розпорядження готувати чайки до походу, отримано на це й гроші; крім того, прислано нам бунчук, булаву й наше старе, овіяне славою знамено, збільшено кількість реєстровців, обіцяно повернути права.
– Наше знамено, – вигукнув Чарнота, уже не слухаючи решти слів Богдана, – повернулося з полону? Знову почуємо його шелест!? І булава засяє перед військом? А з нею й бойові забави... і бурі... і грози... і стогони ворогів, і козацький покрик! Ех, друзі мої, брати рідні! – поривчасто обійняв він Богдана. – Та це ж такий бенкет, таке свято, що серце не витримає сидіти в цій клітці, – ударив він себе кулаком у груди, – а вискочить від радості! Наливай, наливай повні, Максиме, ковші, щоб через край лилося, як у мене на душі!
– Це так, це справді, – потирав собі руки й Кривоніс, – тепер уже тримайтеся... Настав слушний час, уже й улаштую ж я моїм благодійникам бенкет, таку гулянку, якої не було навіть у пеклі на весіллі сатани з відьмою!
Усі цокнулися й осушили переповнені ковші.
– Ви там пускайте на дно голомозого турка, а я тут позаймаюся з мосцьовими ляшками... потішу душу свою!
– Ні, друже мій, лицарю мій любий, – перебив Богдан, поклавши йому руку на плече, – так не виходить; уже коли король на нас спирається, то треба його волю виконувати й коритися їй у військовій справі.
– Як же це? Залишити ляшків-панів у спокої, щоб жиріли тут від людської крові? – витріщив налиті кров'ю очі вже захмелілий Кривоніс.
– До пори до часу... – заспокоїв його Богдан. – Спочатку королю потрібно, щоб ми нападом на невірних спровокували їх на війну з Польщею, а потім уже він, для захисту вітчизни, підніме посполите рушення, отже, і всіх козаків, стане на чолі війська, візьме у свої руки всю повноту влади, приборкає магнатів, запровадить інші закони, відновить наші права...
– Стій, стій! Я щось ніяк не втямлю, – вигукнув Кривоніс, – наче все в голові плутається... Як же це? Дасть права й усе таке... а коли ж гнати з рідних земель лютих ляхів?
– Та чи погодяться ще пани з королем? Вони такий ґвалт здіймуть на сеймі, що й сюди долетить їхнє veto! – додав Чарнота.
– Ось тоді-то ми їм і пельки заткнемо, – закурив люльку Богдан, – саме для цього король і триматиме нас у повному складі; війна йому тільки й потрібна як привід, щоб підняти нас, а там уже нашою збройною рукою він стригтиме своїх королят, немов баранів.
– А якщо прокляті ляхи не здіймуть ґвалту? – підвівся на лікті Кривоніс, спалахуючи пекельним вогнем.
Тоді, виходить, ми спокійно повернемо свої предківські права й запануємо на рідній Україні... – урочисто підняв люльку Богдан.
– І не будемо гнати й рубати ляхів?
– Та навіщо ж, коли віддадуть нам усе без бою?
– Ні! Не бувати цьому! – заревів Кривоніс і з такою силою вдарив кулаком по дерев'яному обрубку, що той підскочив, перекинувся, розбивши вщент сулію й порозкидавши ковші.
Розбитий каганець покотився на землю. У наметі запанувала темрява... Чарнота мовчки підвівся, навпомацки вибрався із землянки й повернувся з новим каганцем; він поставив перекинутий обрубок, установив на ньому нову сулію, каганець і запалив його. Усередині землянка знову освітилася тьмяним червонуватим світлом.
Кривоніс сидів, підперши голову руками; з його кулака, розбитого об сучок, текла кров, лягала темними плямами на лоб, на щоку, застигала краплями на вусах... але він цього не помічав... Богдан і Чарнота похмуро мовчали. Усіх гнітило зловісне відчуття.
– Слухай, Максиме! – порушив нарешті мовчанку Богдан. – Не було й не буде довіку, до Страшного суду, щоб ляхи-пани спокійно поступилися нам правами! Кинуться вони на нас, як вовки!
– Це правда! – кивнув головою й Чарнота. – Не поступляться вони нам нашими землями, не віддадуть награбованого добра; зубами триматимуться, поки ми їх не виб'ємо до останнього...
Кривоніс полегшено зітхнув, провів рукою по лобі, вкритому великими краплями поту, розмазав по обличчю кров, підняв ківш і, наповнивши його оковитою, мовчки вихилив.
– Не тривожся, брате! – по-дружньому вдарив його по коліну Богдан. – Буде бенкет кривавий і п'яний, тільки треба нам запастися пивом, а до того часу трохи втихомирити гостей: ось я й приїхав просити тебе від імені братів залишити тут на деякий час лицарські забави, а вирушити з нами на бусурманів.
– Так і знав! – ударив себе в груди Кривоніс. – Передчувало прокляте серце!
– Друже мій! Угамуй його! – промовив із глибоким почуттям Богдан. – Ти своє серце потішиш, а Україні, матері нашій нещасній, завдаси жахливого удару...
Кривоніс заревів і заскреготав зубами, немов лев, що потрапив у пастку.
– Адже зрозумій, – продовжував Богдан, – що зараз, поки ні в короля, ні в нас нічого ще не готове; поки ми беззбройні, безсилі, то своїм полюванням ти лише роздражниш панів, розбудиш їх, озброєних до зубів, приспаних нашою удаваною покірністю, передчасно й назавжди зіпсуєш усю справу...
– Прокляття! – схопився Кривоніс і, випроставшись, ударився головою об стелю землянки; земля посипалася градом, полум'я в каганці заколивалося від руху повітря видовженими язиками. Закривавлений, освітлений червонуватими плямами тьмяного світла, із блискучим поглядом, насунутими кошлатими бровами, посинілим шрамом і оголеними до пояса грудьми – Кривоніс був справді жахливий і нагадував пораненого, розлюченого звіра.
Тягнулася німа хвилина.
– Що ж робити, мій любий, – порушив її нарешті вражений Богдан, – більше чекали, менше залишилося чекати... та й не чекати, а лише в іншому місці розпочати лицарський герць.
– Ех, брате Богдане, – гаряче озвався Чарнота, – та хіба нас тільки лицарські герці ваблять? Адже не діти ми, не безвусі хлоп'ята!
– У тому-то й горе, – продовжував він, – що треба кинути все напризволяще цим нелюдам-панам! Що татари? З татарами можна жити по-приятельськи, їй-богу! Та ось поміркуй: ні вони земель у нас не відбирають, ні до своєї віри не примушують, ні наших прав не зачіпають... ось що! Дозволяють навіть по-сусідськи пасти табуни в їхніх степах, так само як і ми їм... Правда ж? Так?
Богдан мовчки кивнув головою, а Кривоніс зупинив свій дикий, блукаючий погляд на Чарноті.
– Тільки от що... – заперечував сам собі Чарнота, роблячи паузи, – іноді наскоками грабують, та й ми їм не даруємо, а також тішимо свою відвагу. Та я ще й так скажу, що й добре, що грабують, їй-богу, добре! Від їхніх набігів нам навіть користь... По-перше, – вони не дають нам спати, а будять... так, будять козацьку силу, загартовують лицарську відвагу, а по-друге, – що шарпають, і навіть частіше, наших лютих ворогів, змушують їх шукати в нас допомоги, а отже, й нам додають більшої ваги!
– Провалитися мені на цьому місці, – прохрипів нарешті Кривоніс, – якщо Чарнота неправду сказав! А що станеться, пане брате, коли ми татар зовсім повоюємо? Адже тоді вони Польщі не будуть страшні, а без них ми не потрібні.