На ґанку сидить Ганна з двома хлопчиками й Оленкою. Андрійко вмостився на сходинці біля її ніг з одного боку, а Оленка – з другого; Юрась, усе ще блідий і кволий, лежить білявою голівкою в неї на колінах. Осторонь, на моріжку, сидять Катря з Оксанкою й плетуть собі вінки із золотавих гвоздик та синіх волошок.
Ганна розповідає дітям про те, як поневіряються невільники на турецьких галерах, у татарському полоні, як визволяють їх звідти козаки, як вони самі рятуються втечею і скільки небезпек та несподіванок трапляється їм у дорозі. І Оленка, і Андрійко слухають розповідь, затамувавши подих і насупивши свої чорні брови, а Юрко вже задрімав, заколисаний рівним голосом Ганни. Але, попри свою безперервну розповідь, Ганна не перестає думати про одне: ось уже два дні, як чекає дядька тут, у Суботові, гонець із Варшави з листами від якоїсь поважної особи, а дядька все немає... Казав, що повернеться за тиждень, ось уже й десятий день добігає кінця, а їх усе немає. Щовечора чекають на них, та все марно... Чи не сталося чого?..
Погляд її ковзнув по господарському подвір'ю, повз косарів, які вже зібралися біля кремезного козака, і зупинився на молоденьких дівчатах. Сидячи на зеленій траві з повними фартушками квітів, вони самі здавалися двома великими квітками, що підняли свої голівки з трави. Дівчата про щось розмовляли; Ганна не чула їхніх слів, але, дивлячись на їхні молоденькі, пожвавлені обличчя, чомусь згадала своє безрадісне дитинство, оповите туманом, а потім спали на думку й палкі слова Богдана, його молоде, натхненне обличчя, і власні муки, і сльози, і Ганні раптом стало шкода чогось: чи то своєї молодості, що спливала, чи то своїх розвіяних мрій... Тиха туга охопила її, і рука Ганни нерухомо завмерла на білявій голівці Юрка.
На протилежному боці неба виразно вималювався й наче завис у бузково-рожевій імлі повний червоний місяць...
– О, уже повня! – зауважила Катря, підводячи очі до неба.
– А коли вони поїхали, закінчувалася тільки перша чверть! – зітхнула Оксана.
– Отже, скоро приїдуть, – тихо відповіла Катря, проймаючись незвичайною повагою до смутку подруги, якого сама ще не могла збагнути.
– Ох, коли ж то, – сумно опустила голову Оксана, – а може, й сталося щось... Хіба ти не чула, які жахіття розповідав той безрукий, що вчора прийшов на хутір?
– Ну, з батьком... – упевнено зауважила Катря, – з батьком нічого не може статися, та й Олекса ж не хто-небудь, а запорозький козак!
– А може, він не з паном дядьком, а просто поїхав на Запорожжя, – знову зітхнула Оксанка.
– А, що ти верзеш! – навіть сердито вигукнула Катря. – Ну, як таке можна казати?! І як би це він поїхав на Запорожжя, не попрощавшись із тобою?
– А чому ж йому неодмінно прощатися зі мною?
– Чому? – перепитала Катря, кинувши на Оксану лукавий, промовистий погляд.
– Ну так, чому? – повторила вже несміливо Оксана, червоніючи й опускаючи очі.
– Тому що він кохає тебе! – рішуче відрізала Катря, але Оксана не дала їй договорити.
– Катрусю, голубонько, серденько моє, якби ж то була правда! – обвивала вона руками шию подруги, ховаючи на її плечі своє спалахнуле обличчя.
– Правда, правда! – наполегливо повторювала Катря, намагаючись звільнитися від обіймів подруги й зазирнути їй просто в очі.
– Звідки ти знаєш, звідки ти знаєш? – шепотіла Оксана, ще міцніше припадаючи до плеча подруги.
– Тому що він завжди тільки на тебе й дивиться, з тобою завжди розмовляє, куди ти, туди й він іде, – квапливо говорила Катря. – Тому що він тобі подарунки завжди привозить, тому що, – рішуче додала вона, – він не хотів їхати із Суботова на Запорожжя, а яка ж йому була б утіха без тебе на хуторі сидіти?
– Серденько, рибонько моя, – горнулася до неї Оксана, – якби ти знала, як мені сумно без нього! А коли він поїде на Запорожжя, Катрусю, голубонько, я... я... помру без нього!
– Ну, ось уже й помру! – розвела руками Катруся.
– Так, так, помру, – гаряче провадила Оксана. – Я щохвилини думатиму, що з ним щось сталося, що він забув мене, покохав іншу, що він... Ох, Катрусю, ти не знаєш, як я люблю його!
Раптом несподіваний різкий дитячий крик урвав слова Оксани. Дівчата озирнулися.
До воріт наввипередки бігли Андрій та Оленка, відчайдушно розмахуючи руками.
– Тато, тато їде, й Олекса з ним! – кричали вони щосили.
І справді, за живою стіною зелені плавно опускалися й піднімалися, наближаючись до воріт, дві червоні козацькі шапки й два дула рушниць. Чувся частий тупіт коней, що наближалися.
– Вони, вони! – вигукнула Оксана чи то з радості, чи то з переляку. – Катрусю, голубонько, ходімо звідси: я не можу тут... при всіх... він побачить, що я плакала... Голубонько, ходімо швидше, швидше!
І дівчата, покинувши свої недоплетені вінки, поспішно кинулися до будинку.
Тупіт коней пролунав виразно, і в розчинені навстіж ворота влетів білий кінь Богдана, а за ним і гнідий Морозенка. Коні хвацько промчали подвір'ям галопом і зупинилися, мов укопані, перед ґанком.
– Добрий вечір! – уклонилася радісна Ганна, спускаючись із ґанку. – Чого так забарилися?
– Не з власної волі, – похмуро відповів Богдан, зіскакуючи з коня й передаючи повід Морозенкові.
Діти кинулися цілувати йому руку.
– Ну, ну, ви, дрібното, – лагідно відсторонював їх Богдан, – сідайте-но краще на коней та їдьте з Морозенком до стайні.
За одну мить Андрійко вже опинився в сідлі батька, а Олекса підсадив Оленку на свого коня й урочисто повів їх у напрямку стайні.
– Ну що ж, удома все гаразд? – запитав Богдан, піднімаючись сходами.
– Слава Богу, – відповіла Ганна й, помітивши похмурий вираз обличчя Богдана, поспішила додати: – За вашої відсутності, дядьку, приїхав гонець із Варшави й привіз від якогось магната листи, а від кого, не сказав.
– Гонець із Варшави? – вигукнув Богдан, одразу змінившись на обличчі. – Де ж ті пакети? Швидше, швидше давай!
Ганна кинулася до будинку й повернулася з двома пакетами в руках. Один із них був великий і солідний, запечатаний восковою печаткою, а другий невеличкий, без жодної печатки, туго перев'язаний червоною стрічкою. Богдан квапливо зламав печатку. У міру читання обличчя його прояснювалося дедалі більше, зведені брови розходилися, зморшки на лобі розгладжувалися...
Богдан ще раз переглянув папір і, склавши його, бадьоро звернувся до Ганни:
– Добрі звістки, Ганнусю, посилає нам Господь! – Потім він із подивом розв'язав маленький пакет, глянув на підпис та так і завмер увесь. "Марилька? – мало не вигукнув він. – Боже мій, що ж це означає? Чому?" І, не даючи собі відповіді на тисячу різних запитань, що вихором закружляли в його голові, Богдан жадібно взявся читати цього листа.
Спочатку від хвилювання й несподіванки він лише насилу міг розібрати нерівні, криві літери, прикрашені безліччю завитків, але далі читати стало вже легше.
"Коханому, любому татові, – починався лист, – ні, даремно я називаю свого названого батька любим, коханим: він недобрий, він не любить Марильки, він зовсім забув свою доню; покинув її й жодного разу не приїхав, навіть не поцікавився, як їй живеться і якою вона стала тепер!"
Мимовільна усмішка осяяла обличчя Богдана: з-за цих кривих, непевних рядків постало перед ним чарівне, кокетливе личко Марильки з примхливо надутими губками.
"А я ніколи не забуваю тата, тому що люблю... Я завжди думаю про те, що він обіцяв приїхати й забрати свою Марильку", – було написано в листі.
Далі йшли розповіді про її життя. Марилька скаржилася Богданові, що живеться їй дуже погано в Оссолінських, що її тримають не як рівну, а як приймачку. В Оссолінських, мовляв, доросла донька, і вони не хочуть, щоб вона, Марилька, показувалася разом із нею, бо за Марилькою шляхтичі більше упадають, ніж за канцлеровою донькою. А дуже їй потрібні ці шляхетські залицяння! Вони її ображають, і немає жодної щирої людини, яка могла б її захистити. Вона ховається від них, вона весь час згадує свого славного, коханого тата. Згадує, як він урятував її від загибелі на турецькій галері.
"Тато, звичайно, сміятиметься й не повірить Марильці, а вона з радістю погодилася б знову пережити всі ті самі жахіття, аби тільки ще раз зустрітися з татом і так провести решту подорожі, як тоді вони її провели. Тільки... ах! Що ж із цього вийшло б? Недобрий тато знову залишив би її в чужих людей. А якщо так, то нехай тато ніколи не шукає зустрічі з нею, бо тепер вона вже не витримала б цього..." Тут слова обривалися, а кілька слів розпливалися круглими плямками.
"Сльози! – блискавкою майнуло в голові Богдана. – Вона плакала, вона сумувала за мною! Бідолашна, бідолашна моя!" Далі Марилька бажала Богданові всього доброго й хорошого та просила згадати хоч разочок бідну маленьку Марильку, у якої на всьому білому світі залишився лише один "тато Богдан".
Закінчивши читання, пан сотник ще раз переглянув листа й наче завмер у якомусь зачаруванні. Цей маленький лист викликав перед ним якимись невідомими чарами тисячі забутих образів і картин. Вони несподівано ринули на нього нестримним потоком. То він бачив красуню Марильку на руках лютого запорожця під час пожежі на турецькій галері, то вона визирала, чарівна й легка, немов небесне видіння, з якоїсь туманної далечіні й наче вабила його до себе, то знову сиділа вона перед ним у розкішному вбранні на килимі в каюті на отаманській чайці, обдаровуючи його чарівним поглядом своїх синіх очей, то він тримав її на руках, бліду, мов водяна лілія, із заплющеними очима й розкішною золотавою косою, що спадала аж до землі.
Лист був просякнутий запашною трояндовою олією, і цей п'янкий аромат викликав у його уяві ще живіше, ще яскравіше її чарівний образ. Нерухомо стояв Богдан, стискаючи в руці маленький жовтий аркуш; кров припливала до його обличчя, до скронь гарячою, пекучою хвилею. Якесь невиразне, темне почуття перехоплювало йому подих, стискало груди. Серед усього його тяжкого, сповненого тривог і небезпек життя знову так несподівано постав перед ним цей дивовижний, п'янкий образ, немов світлий, принадний струмок перед виснаженим у пустелі подорожнім. О, припасти до його дзюркотливих струменів, угамувати свою пекучу спрагу й, забувши свій караван, свій довгий, виснажливий шлях, заснути під його ніжне дзюрчання навіки п'янким сном!
– Добрі звістки, дядьку? – порушила нарешті мовчанку Ганна.
– Щасливі, щасливі, Ганнусю! – поривчасто вигукнув Богдан і несподівано обійняв розгублену й зашарілу Ганну.
Звістка про повернення пана швидко облетіла все подвір'я: усі наввипередки поспішали привітати його.