Богдан наче помолодшав і переродився: до кожного звертався з ласкавим словом або веселим жартом.
– Ну, панове господарі! Що ж це ви нас усе словами частуєте? – весело заявив нарешті Богдан. – Час би вже й вечеряти дати, адже ми з Морозенком добре схудли, мов собаки в зерновій ямі... Ганнусю, а Ганно! – обернувся він, але Ганни вже не було на ґанку.
– По господарству пішла, – прошамкала баба, – вечерю зараз подамо; а там пані чекає, теж хотіла побачитися.
– Зараз, зараз, – погодився Богдан і пішов за старенькою до сіней.
Розчинивши дубові двері, що вели до великої кімнати, він зупинився на порозі й, осінивши себе широким хрестом, помолився перед образами. Стіл у світлиці вже був накритий до вечері, і свічки у високих шандалах, урочисто запалені до приїзду господаря, освітлювали стіл, заставлений олов'яними мисками. Богдан оглянув кімнату, але Ганни не було й тут. Він пройшов у відчинені двері й увійшов до покоїв своєї хворої дружини. Тонкий аромат засушених трав одразу повіяв на нього й навіяв якийсь тихий смуток. Тут на простому ложі, серед висохлих трав і квітів, лежала така сама висохла й пожовкла, бідна передчасно постаріла жінка.
– Ох, приїхав ти, соколе мій... слава Богу! Ще раз дав Господь побачити тебе! – заговорила, задихаючись, хвора, підводячись назустріч чоловікові.
– Ого! Ще й не раз побачимося! – постарався підбадьорити хвору Богдан, вітаючись із нею.
– Ні, ні, тепер уже не те... ось тут вона в мене, – показала хвора рукою на серце, – відчуваю я її день у день... Скоро вже розв'яжу тобі назавжди руки...
– Що ти, що ти? – спробував був зупинити хвору Богдан, але вона провадила ще наполегливіше, із силою, навіть незрозумілою за такої слабкості:
– Скоро, скоро... та й дякую за те Богові... повисла я тобі, мов камінь на шию... ти молодий та дужий... тобі б жити треба... а тут... тільки... Стій, стій!.. Я не нарікаю, – зупинила вона Богдана, – і тобі, і Господу дякую... інший би, може, й бив, а ти...
Тут вона замовкла й, із зусиллям узявши руку Богдана, піднесла її до губ. Богдан хотів був вирвати свою руку, але хвора тихо прошепотіла:
– Ні, не забирай... так добре.
Богдан відвернувся вбік і почав розглядати носки своїх чобіт. Здавалося, хвора помітила тяжке враження, яке справляли її слова. Вона сумно всміхнулася й заговорила веселіше, намагаючись змінити розмову.
– А як їздилося, чи все благополучно?
– Слава Богу милосердному, знову простягнув над нами свою правицю!
– Слава тобі, Господи! – перехрестилася й пані.
– Тільки мені-то не вдасться й відпочити, – провадив Богдан, не підводячи очей, – із сідла в сідло! Сьогодні ось приїхав, а завтра знову до Варшави скачи!
– Завтра? До Варшави? – гірко вихопилося у хворої. – Господи, Господи, а я ж то думала хоч померти при тобі.
– Та що ти? Бог із тобою! – повернувся до неї Богдан. – Відслужимо завтра молебень, ворожку покличемо, і легше стане.
– Пізно!.. – безнадійно махнула рукою пані, і в цьому слабкому, надривному голосі Богдан почув справжню правду її слів. – Не допоможе вже мені ні молебень, ні ворожка... Немає в мене сили жити... Покидає вона мене з кожним днем, та й на краще, – зітхнула вона, витираючи сльозу, – і вам легше буде, і мені спокій... Не застанеш ти мене... – продовжувала вона після хвилинної паузи, знову притискаючи Богданову руку до своїх губ, – шкода тільки... з тобою жила... при тобі хотілося б і померти... легше було б... та що ж, коли справа... – хвора замовкла.
– Ти даремно себе тривожиш... – постарався заспокоїти її Богдан.
– Я не плачу, ні, – витерла вона очі, – спасибі тобі за все, за все... Знаю я, що тобі не можна без жінки, без господині жити, тільки як будеш вибирати, – голос її затремтів, і на очах виступили сльози, – вибирай таку, щоб діток моїх бідних... – хвора зупинилася, намагаючись стримати сльози, що підступали, – жаліла й любила, а я вже буду для вас там, у Господа, долі просити...
До вечері в кімнату ввійшла й Ганна. Вона була блідіша й стриманіша, ніж звичайно; по стулених губах, по суворо насуплених бровах було видно, що вона щойно здолала в собі якесь сильне душевне хвилювання.
Людей навколо столу зібралося небагато. За відсутності господаря гості майже всі роз'їхалися, залишилися тільки постійні мешканці хутора. Прийшов Ганджа з Тимком, прийшли дід, Морозенко й ще кілька козаків, які майже постійно мешкали в Суботові. Оксана й Катря ввійшли до кімнати, коли всі вже гамірно розмістилися навколо столу... Статечно поцілувавши Богданові руку, вони вклонилися всім і мовчки зайняли свої місця; спіймавши на собі погляд Морозенка, Оксана зашарілася аж до коренів волосся й поспішила нахилитися, щоб приховати своє палаюче обличчя.
За столом запанував найвеселіший настрій. Богдан був таким щиро веселим і жвавим, яким бував багато років тому; цей душевний стан господаря немов електричним струмом передавався всім присутнім. Страви, від яких здіймалася пара, зникали з дивовижною швидкістю, келихи раз у раз наповнювалися знову.
– А що, батьку, мабуть, добрі звістки отримав? – широко вишкірився Ганджа.
– Добрі, добрі, діти!
– Та й пора вже, – зауважив Ганджа, перехиляючи келих.
– Ох, пора, пора! – погодилися й інші.
– До Варшави кличуть... завтра їхати треба, – загадково заявив Богдан, обводячи всіх таким орлиним поглядом, що всі одразу зрозуміли: не просто кличуть, а запрошують. – Отож-бо, Олексо, – весело продовжував він, відсуваючи від себе порожню миску, – немає нам із тобою відпочинку: із сідла в сідло. Сьогодні приїхали, а завтра знову. Тобі, синку, завтра ж на Запорожжя скакати... листи важливі дам.
– На Запорожжя то й на Запорожжя, – хвацько підкинув голову Олекса, – аби справа, батьку, то й на край світу можна летіти! Ех, зрадіють братчики! – радісно провадив він, пожвавлюючись із кожним словом. – Давай листи, батьку, татарською стрілою полечу.
Здавалося, захоплене пожвавлення козака ні на кого не справило особливого враження; проте від перших його слів Оксана раптом уся спалахнула, а потім так само швидко зблідла, мов полотно.
"На Запорожжя завтра їде... і радіє... і тільки й чекає, щоб швидше, а я, дурна, думала, що він, що він... – Оксана раптом із жахом відчула, як її верхня губа затремтіла, повіки затріпотіли й до горла підступило щось задушливе, нездоланне. – Господи, Господи! – поспіхом зашепотіла вона. – Тільки б не при всіх: який сором, яка ганьба!"
Але горло стискало ще дужче, губи неслухняно тремтіли, а вийти з-за столу не було жодної змоги. Катря кинула погляд на засмучене обличчя своєї подруги й уся завмерла.
Тим часом розмова за столом тривала ще веселіше.
– Батьку, пусти мене з Морозенком на Запорожжя, – несміливо зауважив Тимко, – зовсім я тут обабився.
– Обабився? – покотився зі сміху Богдан, а за ним і решта. – Рано, синку, рано! А може, і ти, Морозенку, обабився в нас на хуторі?
– Е, ні, батьку! На хуторі добре, а якщо на Запорожжя – хоч зараз помчу!
Оксана з розпачу закусила губу.
– Молодець ти в мене, знаю; тому-то й вибираю тебе. Та й без того пора вже до коша. А ти, синку, ще почекай, – звернувся він до Тимоша, – тобі ще на Запорожжя рано, а дасть Бог, побуваємо там із тобою разом.
– Ех, аби Господь дав! – вихопилося в Ганджі й кількох козаків.
– У Бога милості багато! – кивнув дід сивою головою. – А що, пане господарю, чи не чув де чого? Тут до нас один безрукий приходив, каже, що це його так Ярема покарав: таке розповідав, чого й мої старі вуха зроду не чули.
– Правда, діду, чув і я... ну, та не довіку ж королятам сваволити: урветься колись і їм нитка.
Усі ці недомовлені натяки ще більше інтригували слухачів.
– Та що ж це в нас порожні келихи? Гей, Ганно, накажи-но меду принести!
Ганна вже хотіла підвестися з місця, але Оксана схопилася раніше за неї.
– Я сходжу, панно Ганно, – прошепотіла вона і, навіть не дочекавшись згоди, стрімголов кинулася за двері.
І саме вчасно, бо сльози вже висіли в неї на віях. Опинившись у прохідних сінях, вона кинулася просто до саду, навіть не подумавши розпорядитися щодо меду. Одне бажання – сховатися від усіх, утекти в такі хащі, де б ніхто не знайшов, – гнало її, і вона бігла садом так квапливо, наче хтось наздоганяв її.
Ніч стояла тепла, місячна, чарівна... Струнка тінь дівчини швидко миготіла повз кущі й дерева й нарешті зупинилася на самому краю левади, там, де вона вже прилягала до відкритого степу... І яка ж прекрасна була степова далечінь цієї літньої місячної ночі!
Повний місяць із самої вершини неба обсипав її всю дрібним, ажурним сріблом. Сюрчання цикад і коників наповнювало повітря якоюсь ніжною, заколисливою мелодією. Пахощі свіжих трав і диких квітів розливалися над усім простором теплою хвилею. Але нічого цього не помічала Оксана. Мов підстрелена пташка, впала вона долілиць на землю й залилася слізьми. Вони вже давно котилися по її щоках, а тепер ринули нестримно, із гучними схлипуваннями. Оксана плакала, припавши головою до колін; іноді вона розгойдувалася, немов бажаючи скинути із себе бодай частину тягаря, що душив її.
– Не любить, не любить, не любить! – повторювала вона сама собі. – А я-то, я-то, дурна, повірила, що він любить мене! На Запорожжя збирається, з радістю полетить... Якби хоч трішечки любив, зажурився б, а то... Ох, Боже ж мій! Боже ж мій! – знову загойдалася Оксана, притискаючи руки до обличчя. – Та й за що йому любити мене? Що я таке? Він козак, а я... так собі, бідна дівчина... ні батька, ні матері... сирота, приймачка... Він, певно, якусь шляхтянку візьме, а я... Ох, яка ж я нещасна, яка я нещасна! Немає в мене жодної рідної душі на всьому світі! – і сльози з очей Оксани полилися ще дужче, і що більше вона плакала, то дужче жаліла саму себе, то гіркіше лилися її сльози. Раптом неподалік від неї пролунали чиїсь квапливі кроки.
– Оксано, де ти? – почувся неголосний поклик, але Оксана не чула його.
– Боже мій, Боже! – шепотіла вона, погойдуючись усім тілом. – Та краще ж мені померти, ніж так жити.
Темна постать козака визначила напрямок, звідки долинали гучні схлипування, розсунула кущі й виринула на освітлену місяцем галявину. Дівчина сиділа на траві й так жалібно схлипувала, що в молодого козака стиснулося серце.
– Оксанко! – неголосно промовив він, підходячи до неї й торкаючись її плеча.
– Ой! – скрикнула не своїм голосом Оксана, підводячи голову, і, помітивши Морозенка, за одну мить знову закрила обличчя і фартушком, і руками.
Олекса помітив лише великі, чорні, повні сліз очі й опухле від ридань личко дівчини.
– Оксано, голубонько! – опустився він поруч із нею на траву.