– Багато пишного панства одружується. А чого їм? Ой вей, вей! Їдять, п'ють, звиняйте, та й одружуються. Якби мені стільки добра, ясний графе, то і я раз у раз одружувався б!
У цей час із сусідньої комірчини долинув лемент єврейського хлопчиська, супроводжуваний енергійною лайкою балабусти (дружини) та дзвінкими звуками ударів.
– Як же ти, шельмо, одружувався б, коли в тебе є балабуста? – засміявся Богдан. – Та вона б тобі всі пейси повиривала!
– Ой, ой, пане! – закрутив головою єврейчик. – Дайте тільки мені дукати... Ну, то як, ясний граф не скривдить бідного єврейчика, дасть заробити?
– Та біс уже з тобою, коли іншого виходу немає, удавися ти тією десяткою злотих! Тільки ось цей міхур геть, – проткнув він вікно кулаком, – бо дихати нічим.
– Що ясній мосці завгодно, усе до панських послуг, – радісно потирав руки єврей і змітав полою свого лапсердака зі столу та жалюгідних меблів пил, який укривав усе товстим шаром.
Розпорядившись щодо розміщення коней та їхнього корму, Богдан замовив собі в єврея фаршировану щуку, додав до неї добрий окіст шинки. Повечерявши й випивши домашньої горілки та меду, він розстелив на підлозі дві попони, поклав під голову сідло й, незважаючи на напади всілякої погані, незважаючи на крики єврейських дітлахів, на стукіт молота, на брязкіт міді, заснув богатирським сном.
Уже сонце яскраво вигравало на черепиці високого даху сусіднього будинку, коли наступного дня прокинувся Богдан. Потягнувшись у солодкій знемозі, він хотів був перевернутися на другий бік і доспати те, чого не доспав у дорозі, але тут тільки й згадав, що він у Варшаві й що приїхав сюди в надзвичайно важливих справах. Це усвідомлення гострою тривогою пробігло по його мозку, який уже встиг заспокоїтися, і змусило Богдана схопитися на ноги. Було вже доволі пізно, і його яйцеподібні нюрнберзькі дзигарі{197} показували дев'яту годину.
– Фу ти, стонадцять чортів, як по-панському заспав! – вигукнув Богдан і почав квапливо одягатися.
Попри зневагу до пишного вбрання, що панувала серед козаків у тому столітті, Богдан цього разу відступив від загального принципу й поставився до свого туалету уважно: умившись і обливши з відра водою голову та шию, Богдан ретельно підголив свого чуба й щоки, дивлячись лише в миску з водою. Потім, змінивши білизну, вбрався в чепурний костюм, що мало чим відрізнявся від польського. Узув сап'янові чоботи зі срібними підборами й такими самими прикріпленими до них острогами (шпорами); одягнув найширші шаровари шарлатного (пунсового) кольору; надів жупан із білого фряжського сукна, облямований золотим галуном, оздоблений двома рядами золотих ґудзів із аграфами та прикрашений на правому плечі такою самою китицею на шнурку (знак сотницької гідності); накинув поверх жупана пишний кунтуш із вильотами (відкидними рукавами) з темно-зеленого венеційського оксамиту – аксамиту, щедро прикрашений коштовним гаптуванням (шитвом); підперезав його розкішним строкатим шовковим поясом, отриманим від перекопського хана Тугай-бея{198}; заткнув за пояс пару турецьких пістолетів, а до лівого боку пристебнув коштовну шаблю – почесний дарунок нинішнього короля Владислава IV – і насунув ще набік високу чорну баранячу шапку з випущеним червоним верхом, прикрашеним золотою китицею, та й перетворився на такого молодця-лицаря, що єврей тільки вклонявся, та прицмокував, та розводив від подиву руками.
І справді, хоча Богданові вже перевалило за сорок років, його ставна постать іще зберігала молоду, бадьору силу, мужнє обличчя приваблювало свіжістю, а очі палали пристрасним вогнем; у цьому блискучому вбранні він був справжнім красенем і виявляв таку нездоланну міць, перед якою кожна панна опускала очі, а пані спалахували яскравим полум'ям.
Богдан сів на коня й у супроводі козака зі своєї сотні вирушив до замчища, де в одній із будівель мешкав державний канцлер Александр Оссолінський.
Вузькі криві вулиці Варшави вже були переповнені людьми, через що Богданові доводилося пробиратися повільно, із зупинками. Сонце вже добряче припікало й вигравало яскравими плямами на строкатому натовпі. Час наближався до другого сніданку, і з кожним кроком коня нетерпіння нашого подорожнього якнайшвидше дістатися до покоїв його княжої мосці дедалі зростало; але прискорити ходу коня було неможливо. Схиливши голову, їхав Богдан, не звертаючи уваги ні на метушню ошатного натовпу, ні на красу будівель, ні на багатства, виставлені напоказ біля дверей крамниць, ні на схвальні зауваження перехожих на свою адресу; він увесь поринув у себе й відчував, як непокірна тривога охоплювала його дедалі сильніше...
І в його житті, і в суспільних справах мить була серйозна; вирішувалася доля гаряче любої йому батьківщини... Він напружував усі свої думки, щоб розв'язати майбутні завдання, обрати найпевніший шлях, передбачити майбутнє, але свавільні думки бунтівливо виривалися й відносили його з тернистої дороги до казкових притулків ніжності та райських утіх... Дивовижний образ, що на мить сяйнув у минулому, поставав перед ним, огортався чудовими барвами, пекучою хвилею наповнював його тремтливе серце: і надія, і мука, і жага зустрічі вирували в потаємних глибинах його душі та палали в очах неспокійним вогнем.
Хоча з листа Марильки й було видно, що несолодко їй живеться в Оссолінського, що вона сумує за своїм татом, хоча жодним словом вона не обмовилася про можливість майбутнього шлюбу, але хто знає? Дівоче серце мінливе, дівочі сльози – роса, а хіба в цьому Вавилоні мало спокус? Недосвідчена дитинка може і мішуру, і блискучу цяцьку прийняти за щире золото. Уже через саме бажання вирватися з в'язниці на широку волю вона може зважитися на ризикований крок, а то й Оссолінський може примусити, – інакше звідки могла взятися така чутка?.. Ні, це збрехав Ясінський. Два весілля? Ну, ось свою доньку видає, та ще цей Радзивілл Януш. Ні, бути не може! А якщо правда? І в спекотний липневий день, під палючими променями сонця, по спині Богдана пробіг холодний дрож, а серце стиснулося від болю...
Він стиснув коня шенкелями, але благородна тварина лише звелася дибки, а давити людей відмовилася. "Ех, швидше б, швидше, – стукало у скронях Богдана, – усе дізнатися, розвіяти цей болісний сумнів; але кривим вулицям, здається, немає кінця! Та що це я, немов закоханий юнак, тремчу від пекучого нетерпіння? – промайнуло в голові Богдана. – Чи личить це мені, та й навіщо? Адже хіба я їй, молоденькій, пишній панні, пара?.. Ех ти, пропасте! Наче відьма кочергою штрикає в серце, та пропади ти пропадом!"
І Богдан почав підганяти коня, роззиратися на всі боки, бажаючи розважитися й перестати думати про цю чортівню; навіть закурив для остраху козацьку люльку. Але, попри всі зусилля, чортівня все лізла в голову, і відьма солодкими чарами, немов пеленою, оповила його одурманений мозок.
"А мабуть, гарна, ох гарна, як світанок травневого ранку! І тоді ще, дитям, була чарівною та прекрасною, а яка ж тепер? І дивитися, певно, на неї страшно – блискавкою обпече! Що це, справді, розкис я, мов п'яна баба? – боляче смикнув Богдан себе за вуса. – Не хочу про дурниці думати! Що ж ось заспіває мені про наші справи пан канцлер? Чи підтвердить слова Радзієвського? Або ось сам король... Його-то найяснішу мосць мені треба побачити... А очі ж у неї сині-сині, немов хвиля в Чорному морі під прямим сонячним промінням, а кучері... Фу ти, мана!" – Богдан навіть сплюнув і вилаяв себе міцною лайкою.
Лише опівдні наш подорожній дістався замчища; доручивши свого Білаша козакові, він поспішно минув браму й увійшов до двоповерхового палацу ліворуч, що стояв просто навпроти королівського палацу. Оссолінський, бувши порівняно з іншими багатіями-сенаторами бідним, мешкав не у власному будинку, а в казенному.
І біля зовнішнього входу, і біля внутрішніх дверей стояли там гайдуки, ставні й рослі охоронці княжої мосці, у своєрідному пишному вбранні, що являло собою суміш французької моди (штиблети й черевики) зі шведською (кафтан); кімнатні козачки-джури юрмилися у внутрішніх покоях.
Богдан зупинився в якійсь круглій приймальні, поки побігли доповісти про нього княжій мосці. Кімната не мала звичайних вікон, а освітлювалася лише овальними отворами, розташованими на самій вершині купола; у простінках між п'ятьма чи шістьма дверима висіли великі портрети. Богдан, утім, не звернув уваги на незвичайний покій, а відчув, що його знову охопив непроханий гарячковий озноб...
"Тут, під цим дахом, можливо, за одними з дверей... а може, її й немає? Хто знає?"
Козачок у цей час відчинив двері праворуч і повів Богдана вузьким, напівтемним коридором до інших, розчинивши які, шанобливо зупинився й пропустив пана сотника вперед. Богдан переступив поріг і опинився у просторому, розкішному кабінеті; троє довгих, хоч і вузьких вікон пропускали в нього крізь численні круглі різнокольорові шибочки безліч калейдоскопічних світлових плям; вони то м'яко розчинялися на пухнастому килимі, що вкривав усю підлогу, то відбивалися веселками від блискучих кахляних стін, на яких були зображені цілі картини історичних подій; уздовж стін стояли величезні засклені шафи; посеред кімнати височів письмовий стіл із двома пірамідами.
Богдан лише ковзнув по всьому тривожним, розсіяним поглядом... З-за пірамід етажерок, повних книжок, підвелася йому назустріч знайома постать магната й змусила Богдана зосередити на ній усю свою увагу.
– Здрастуй, із миром прибулий, – радісно привітав Богдана вельможа.
– Дякую, дуже дякую, ясний княже, – збентежено прошепотів Богдан, низько схиляючи голову й обережно торкаючись простягнутої вельможної руки. – Будьте здорові на ще більшу Божу славу.
– Де вже нам, – усміхався схудлий і постарілий канцлер, – а ось я завжди радий бачити пана сотника в доброму здоров'ї та бадьорому дусі. Тепер-то панська енергія нам і буде потрібна: настав-бо час – advenit tempus{199}... Однак прошу, присядь, пане, – указав він на крісло з високою прямою спинкою. – Ну, як же там, чи все спокійно, благополучно?
– Бог милосердний береже, – відповів Богдан, – а ласка ясного князя захищає життя наші від напастей.
– Якби ж то моя була воля, хіба ласка була б такою мізерною? – канцлер смиренно опустив очі. – Тут більше орудують Казановські.
– Ми не розпещені, княже, доля нам мачухою була; але від усіх козаків і від себе я складаю подяку ясноосвіченому панові канцлеру й найяснішому королю, – Богдан підвівся й урочисто вклонився, притискаючи руки до грудей, – найглибшу подяку за повернуту нам хоругву: ця святиня, це дороге нам знамено зворушило нас до сліз і окрилило наші надії.
– Воно ваше і по праву, і по славі, якою ви його вкрили, – із почуттям промовив пан канцлер.