Біля дверей до королівського кабінету стояли двоє парадних гайдуків; по залі снували й квапливо перебігали до інших покоїв королівські джури (пажі).
Відчинилися бічні двері, і до зали ввійшов огрядний і поважний коронний надвірний маршалок Адам Казановський, один із найвищих сановників та фаворитів короля. Маршалка особливо старили напівсива, жмуткувата борода й майже біле волосся, не підголене, а зачесане пасмами назад; тільки бігаючі очі виказували в ньому ще життєву силу й спритність. Його мосць увійшов гамірно, у накинутій на плечі оксамитовій мантії, облямованій соболями, із таким самим коміром, і окинув присутніх зневажливим поглядом. Усі миттю притихли й завмерли в шанобливо схилених позах.
Зробивши загальний, ледь помітний уклін, Казановський велично попрямував до дверей кабінету, постукуючи своїм маршалківським жезлом; але, помітивши осторонь московського посла, відразу змінив пихатий вираз свого обличчя на надзвичайно привітний і, підійшовши до нього, ласкаво простягнув руку:
– Яка приємна несподіванка, – заговорив він запобігливим тоном, – ясновельможні бояри його царської величності – найбажаніші й найпочесніші гості в нас.
– Спасибі на доброму слові, ясний пане, – просто й щиро відповів Львов, погладжуючи рукою свою русяву бороду, – ласкаво просимо й до нас: Москва для ворогів страшна, а для друзів щедра.
– Радий, радий, – якось двозначно всміхнувся Казановський, – із добрими, сподіваюся, звістками?
– Та як панові сказати? Всякі є... і добрі, і лихі, – підозріло озирнувся Львов на відвідувачів, які з цікавістю зупиняли на ньому погляди.
– О? – збентежено здивувався Казановський. – Це прикро: кожна неприємність для його царської величності завдає ще більшого смутку нашому найяснішому королю. Адже він плекає братню прихильність до пресвітлого московського государя... А як, до речі, його здоров'я?
– Наш пресвітлий цар і великий князь усієї Русі вельми немічний, – глибоко зітхнув Львов, – і дні цареві, і серце його в руці Божій, але недуга ще обтяжується журбою, що дружня держава, з якою скріплено міцний мир, виховує й приховує для заколотів у своїх надрах...
– тут Львов понизив голос і почав пошепки розмовляти з паном маршалком; останній, стривожений повідомленою звісткою, очевидно, намагався і жестами, і тоном заспокоїти обуреного московського посла.
Із внутрішніх покоїв із вереском вибіг королівський дурник; на ньому був особливий блазенський костюм, що являв собою суміш католицького, протестантського, уніатського та грецького церковного вбрання, а на голові була єзуїтська шапочка з прикріпленою до неї змією, що теліпалася; в одній руці він тримав ніж, а в другій смолоскип і, дзеленчачи бубонцями, кричав: "Угода, угода! Тарновське примирення!" Усі всміхалися, з ввічливості відвертаючись убік. А дурник, зареготавши й показавши язика, гукнув до всіх: "Чекайте, чекайте, і вам буде така угода!" – та й попрямував, накульгуючи й підстрибуючи, до кабінету...
Казановський, шанобливо вклонившись Львову, поспішив до блазня й зупинив його біля дверей кабінету.
– Ти вже занадто, вацпане, дивись, щоб не перепало... адже король у жалобі (траурі).
– Ми вже не в жалобі, пане маршалку, – скривився блазень, – ми вже вигнали її із серця... ха... ха... ха! Навіщо там довго трупові стояти? Ми вже думаємо... е-ге-ге!
– Але ти вже надміру, пане дурню.
– Не ми надміру, пане маршалку, ми нічого не можемо, – згорбився він, – ми боїмося... І кусалися б, та зубів немає, а ось навколо такі зубаті звірі, а над ними ще зубатіші. Позичте, пане маршалку, у підскарбія хоча б два злотих, а він нам позичить, – простягнув блазень руку.
– Досить! Годі! – грізно промовив Казановський, розлючений образливою витівкою блазня. – А то я тебе відлупцюю!.. Що, його королівська мосць спочиває?
– Потягується й тре собі руками найясніший живіт, – опустив блазень очі. – Ми вчора каталися у Віляново, куштували каплунів, а потім трохи полювали й куштували копчені полядвиці, а потім слухали італійських співачок і куштували винце. Лакрима Крісті, ну, так ось начебто й роздуло.
– Ех, не береже він себе! – зітхнув Казановський.
– Так, усім треба берегтися, – наголосив блазень, пильно глянувши в очі панові маршалку. – Ой, угода, угода!
– Не дурій, дурню, – суворо зауважив маршалок, – а йди зараз до його королівської милості й доповідай, що багато людей чекають аудієнції та що прибули надзвичайні посли із сусідніх держав.
Дурник, вигукнувши ще раз: "Угода, угода!" – зник за невеликими дверима, захованими за портьєрами.
Казановський провів його злісним поглядом і почав перебирати папери, що лежали у великому безладі на круглому, розкішно інкрустованому столі.
Королівський кабінет впадав в око хвалькуватою розкішшю та багатством; його було оздоблено й умебльовано надзвичайно строкато; усе в ньому сповнювалося непримиренними суперечностями й не відповідало жодному стилю. На плафоні, в обрамленні ліпних мереживних арабесок, пензлем італійських художників були зображені німфи, що купалися й пустували із сатирами, а там-таки з медальйонів у кутах похмурі католицькі святі дивилися на пустотливих красунь. Стіни кабінету були вкриті найвитонченішими гобеленами, які на той час становили небачену рідкість, а поміж цими найтоншими витворами мистецтва грубо й різко височіли цілі композиції з найрізноманітнішої зброї. З високих різнокольорових вікон і дубових дверей спадали м'якими широкими складками оксамитові портьєри, і ці самі розкішні тканини підтримувалися простими сталевими підковами та стременами. У кутках і простінках, поміж мармуровими й бронзовими статуями спокусливо прекрасних богинь, стирчали незграбні опудала ведмедів і вепрів, трофеї його королівської мосці. Серед безлічі позолочених та інкрустованих меблів, обтягнутих штофом і тисненим сап'яном, неприємно різали око грубі табурети зі спаяних гарматних ядер.
Поміж срібних і золотих канделябрів та консолей тонкої роботи грубо височіли триніжки з рушниць і пищалей, на яких були встановлені потворні світильники. На столах серед груп коштовних золотих посудин, порцелянових фігурок і витончених дрібничок валялися ікла, оздоблені копита, турові роги. На довершення всього посеред кабінету стояла якась нововинайдена невелика гармата, а біля неї тулилися різні музичні інструменти: цитри, торбани, флейти. Узагалі в цьому королівському покої не було видно ні затишку, ні краси, а в усьому проглядали і марнотратство куртизанки, і суворість солдата.
Двоє джур розчинили двері, і до кабінету ввійшов Rex Poloniae Владислав IV. Королю було вже під п'ятдесят років, але на вигляд йому можна було дати ще більше. Його обличчя, надзвичайно приємне й симпатичне в молодості, тепер виглядало обрезклим, жовтувато-сірим і рясніло зморшками; довге, напівсиве волосся, підстрижене спереду, було закинуте назад і безладними пасмами спадало на плечі та спину; борідка за шведською модою була підстрижена трикутником, а вуса зачесані догори. Обважніла постать за середнього зросту здавалася незграбною й товстою. У подагричній ході та рухах короля помічалася хвороблива млявість, а задишка, що з'явилася в нього останніми роками, змушувала часто зітхати. Лише його темні й жваві очі, обрамлені віями та бровами, досі палали вогнем і виказували незгаслу енергію; але вираз їх здебільшого був сумний; під час хвилювання або якоїсь радості обличчя короля відразу змінювалося, щоки вкривалися рум'янцем, очі спалахували, у рухах з'являлися бадьорість і жвавість; але цей приплив сил згасав так само швидко, як і спалахував. Одягнений був король із нагоди жалоби в чорний кунтуш зі срібними аграфами й підперезаний таким самим чорним шовковим поясом із білою бахромою.
Не встиг король увійти, як з-за нього вискочив дурник і, брязкаючи бубонцями, почав кружляти по кабінету й кричати, розмахуючи смолоскипом і ножем: "Угода, угода – ось що для народу!"
– Тихіше, дурню! – тупнув ногою король, удавано сердячись. – Ти мені ще все попсуєш, поламаєш!
– Не бійся, Владю, друзі ось ці, – замахав він єзуїтською шапочкою, – усе тобі тут полагодять, усе склеять.
– Та ти, ясний крулю, батогом стьобни цього дурня, – зауважив маршалок, – щоб язика припнув, а то він уже занадто... або мені дозволь почастувати його цим жезликом.
– Варто було б, – усміхнувся король, – та підкупив він мене своєю шапочкою, а особливо її китицею: емблема ж вийшла влучна... Ну, однак, гайда з покою! – легенько штовхнув він ногою дурника, і той, заверещавши по-собачому, виповз навкарачки з кабінету.
– Ну, що там, пане Адаме? – король тепер недбало простягнув маршалкові руку. – Якщо твої співрозмовники цікаві, то я готовий приділити їм частину свого часу, а якщо нудні, то позбав мене цього: я сьогодні почуваюся кепсько, male...
– Твоя королівська мосць, – зауважив дещо фамільярним тоном Адам, – не зовсім уважна до своєї священної особи, що засмучує до сліз твоїх щирих друзів... А щодо тих, хто просить аудієнції, то є серед них важливі посли, наприклад, від герцога Мазаріні...
– Від герцога... ах, здогадуюся, – перебив його зі стомленою усмішкою король, – він пропонує мені те, що радив іще Рішельє{204}...
– О, це було б чудово, мій ясний крулю!.. Марія де Невер{205} має і вроду, і чесноти, і величезні багатства.
– Останнє найважливіше... – зітхнув король, – і для мене, і для тебе, пане...
– Так, моє щастя, королю, пов'язане з твоїм, це правда, – відповів піднесеним тоном маршалок, – за твоєї ласки я не буду вбогим, а без неї не хочу бути багатим.
– Спасибі, друже, – простягнув йому руку король, – але без пенензів це саме щастя неможливе... Я ось, – раптом заговорив він латиною, бо цією мовою володів краще за польську, – прошу грошей і в тебе, і в підскарбія та чую одну й ту саму відповідь: "Занадто багато витратили на похорон..." Але ж я король? Не можу ж я стати нижчим за Радзивіллів, Сапег, Вишневецьких? На мене дивиться весь світ... та й любив я мою бідну Цецилію, яка подарувала мені Сигізмунда... – перервав він свою мову кількома тяжкими зітханнями, – так! А ось через це, кажуть, грошей немає... А вони потрібні, Боже, як потрібні! – важко опустився він у крісло. – І на мої починання, і на... озброєння... і на... Треба ж хоч якось розважитися, а то марнію й підпускаю до себе невідступного свого ворога – хворобу...