А спочатку, коли її взяли до себе й думали повернути від Чарнецького всі її маєтки, з нею поводилися зовсім інакше. Нею всі тішилися й милувалися, слухали її розповіді й показували її знатним панам, а коли справа з Чарнецьким не вдалася й особливо коли вона стала дорослою панною, а Урсула – нареченою, о, як спритно, по-магнатському відтіснили вони її на задвірки й показали, що її місце, як бідної приймачки, тут, біля цих п'ялець, або в покоях Урсули, наглядати за пишним убранням панни чи розважати її, коли на панну нападає примхлива туга. О, ця Урсула!
Марилька закусила губу й насупила свої соболині брови; її тонкі, наче виточені ніздрі гнівно затремтіли, а в синіх очах знову блиснув холодний і злий вогник. Усі її муки, усі приниження через неї! "Бліда, худа, зі своїми опуклими, безбарвними очима, з волоссям рівним і жовтим, як і довге обличчя, – із озлобленням перелічувала вона всі чесноти доньки коронного канцлера, – зі своєю маленькою голівкою й постійними думками про те, що можна, а чого не можна, та про що говорив пан пробощ. І ця мертва, бездушна лялька зневажає її, заступає їй дорогу до життя, до світла, до краси!
Марилька з озлобленням відштовхнула від себе п'яльці й випросталася на весь зріст.
Так, саме вона! Відтоді як ця краля стала нареченою й узялася полювати на женихів, затворництво приймачки стало ще суворішим: їм страшно випускати її у світ поруч з Урсулою... В Урсули посагу небагато, і вона мусить упіймати собі чоловіка своєю вродою, – Марилька навіть пирхнула, – та канцлерською печаткою... Ось і ловлять дурня!
Уже, звісно, не що інше, як ця печатка, приваблює до себе довгоногу чаплю, цього Самуїла Калиновського...{215} Його батько мріє за допомогою тестя стати коронним гетьманом... Ну, то й нехай собі! Чапля чаплі пара! А мені-то за що ці вічні будні?"
Марилька пройшлася світлицею.
О, це сіре, нудне життя! Їй... їй, Марильці, яка народжена для розкоші, для краси! Та краще б відпустили її на волю! Вона зуміла б сама знайти собі дорогу, зі своєю вродою не побоялася б вирушити в путь навіть із порожніми руками! Так ні ж, ні! Вони оберігають її, вони не випускають її нікуди далі цих нудних покоїв. Шкода їм, мабуть, розлучатися з думкою про її спадщину, тримають її про всяк випадок.
І навіщо її врятував Богдан на турецькій галері? Потрапила б вона до гарему султана, потопала б у ніжності, у розкоші, у діамантах, у парчі! Тисячі рабів були б до її послуг... Одного руху її білої руки було б досить, щоб ощасливити покірних і покарати ворогів! "Ах, – задихнулася вона від гарячого припливу крові. – Голова паморочиться від думки про ту розкіш, славу й поклоніння, що розливалися б біля моїх ніг!.."
Марилька глибоко зітхнула. Її груди високо здіймалися, на щоках палав гарячковий рум'янець, а маленькі прозорі вушка палахкотіли, немов у вогні. Вона знову пройшлася кімнатою й зупинилася біля великого венеційського дзеркала, що висіло на темній, оббитій килимами стіні.
У глибокому дзеркалі відбилася перед нею струнка молода красуня.
Пухнасте золоте волосся оточувало її чоло, немов якесь царствене сяйво; сині очі дивилися сміливо й упевнено; з-за напіврозтуленого рожевого ротика визирали зуби, рівні й білі, мов перлини. Шовковий кунтуш лягав уздовж її стрункої постаті красивими складками, щільно облягаючи тонкий стан і високі, пишні груди.
Кілька митей Марилька стояла перед дзеркалом мовчки, не відриваючи від свого відображення гордого, самовдоволеного погляду. Але раптом зморшка між її бровами розгладилася, погляд синіх очей став м'якшим і ніжнішим, і чарівна, палка усмішка осяяла все обличчя молодої красуні. "Ні, – тихо прошепотіла вона, – куди їм усім до мене!" Останні сліди невдоволення зникли з її білого чола, в очах заграв кокетливий вогник, і все її личко стало цієї миті нездоланно звабливим.
"Чи знайдеться в усьому королівстві хоч один лицар, який устояв би перед цією усмішкою? – Марилька лукаво повела бровою й усміхнулася своєму відображенню. – О ні! Ніхто! Однак, – вона зупинилася й насупила свої соболині брови, з-під яких злим вогником блиснули її потемнілі, мов сапфіри, очі, – і для цієї краси потрібна оправа. А без оправи, – усміхнулася вона отруйною усмішкою, – це мішурне, зношене лицарство й уваги не зверне. О бездушні створіння, – тупнула вона ногою, – я зазнала на собі вашого образливого ставлення, вашого пихатого чванства, вашої нікчемності! Як я зневажаю вас! Як би я хотіла тепер мати силу й владу, принизити вас і наступити на вас своїм черевичком! Так, усі вони продажні, усі нікчемні, усі!
А Богдан?"
Марилька відкинула голівку й, заплющивши очі, постаралася викликати у своїй уяві ставний і величний образ козака.
Високий, дужий, із гордою панською поставою й палкою душею!.. На нього б спертися не страшно! Правда, він із козаків. Але що з того? Гетьман, справжній гетьман! Орлиний ніс, вуса чорні, а очі?.. О, вона пам'ятає, яким темним вогнем загорялися вони, коли він із захватом дивився на неї! Серце завмирало, розум туманився від того гарячого погляду, який гострою стрілою пронизував її серце наскрізь. А як підіймав він її на своїх дужих руках, немов легеньку пір'їнку...
Думки Марильки обірвалися, і вона вся завмерла в якомусь солодкому, невиразному спогаді.
Але раптом її голівка різко сіпнулася, наче вона хотіла струсити із себе солодкий туман, що огорнув її.
Тільки ж це було раніше, а як він погляне на неї тепер?
Сині очі Марильки знову розплющилися й з усмішкою поглянули в дзеркало.
Припустімо, що справи покликали його до Варшави... але чому вони збіглися саме з її листом? А навіщо він так спалахнув, так змінився на обличчі, коли почув її голос за дверима? Вона ж тоді скрикнула навмисне й не відривала очей від замкової щілини. А чому він зовсім розгубився, він, такий упевнений і сильний, коли вона кинулася йому на шию? Чому він пригорнув її так палко, надто палко як для батька, – лукаво всміхнулася Марилька, – так, що вона ледве вислизнула з його рук? По обличчю Марильки знову ковзнула самовпевнена усмішка.
"Так, він міг би й умів би кохати. Але й тут... Ох, яка ж моя гірка доля! Між нами – нездоланна стіна! У нього дружина... родина. Е, та що тут міркувати!" Треба довіритися Пресвятій Діві, яка посилає його їй на допомогу, і скористатися нагодою, щоб вирватися з цієї темряви!
Усе-таки вона йому дорога... У нього чуйне серце, та й майбутнє ще нікому не відоме, а під широким і могутнім козацьким крилом їй житиметься вільніше й веселіше! Не раз чула вона серед магнатів його прізвище. Сам канцлер кілька разів згадував про нього – казав, що на нього чекає висока доля... сам король цікавиться ним. "А! Та що там роздумувати! Гірше, ніж тут, не буде! Аби тільки побачитися з ним, ублагати, щоб вирвав мене звідси. О! – поглянула вона з гордою усмішкою в дзеркало, – татко Богдан не відмовиться бути моїм опікуном!"
Двері тихенько рипнули, і до кімнати ввійшла молоденька служниця з гарненькою мордочкою пустотливого кошеняти.
Зробивши кілька кроків, вона зупинилася перед Марилькою й наче завмерла в німому захопленні.
– Ой панно, яка пишна, горда краля! – вигукнула вона, сплеснувши руками. – Якби мені хоч половину вашої вроди, я б не служницею, а пишною панною була!
– А ось бачиш, Зосю, – зітхнула Марилька, – ніхто й не бачить моєї вроди, так і зів'яну я в цих нудних мурах...
– Ні, дехто її помітив, – лукаво всміхнулася Зося й наблизилася до Марильки.
– Хто? Хто?..
– Той вродливий козацький пан, що був у ясного князя пана канцлера.
– Ну, і що ж? – нетерпляче перебила її Марилька.
– Зустрів мене біля воріт і розпитував про панну.
– Ой, Зосю, ластівочко моя! – жваво вигукнула Марилька, обвиваючи руками її шию. – Та якби тільки вдалося те, про що моя думка, я б узяла тебе із собою, зажили б ми не як приймачки, а як вельможні панни!.. Ну, і що ж?.. Що ти йому сказала?
– Казала, що панна сумує, нудиться, ні з ким не хоче бачитися.
– Зосю! Розумнице ти моя! – Марилька знову обвила руками її шию. – Ну, і що ж?.. Що він на це?..
– Червінець мені дав... і звелів передати панні уклін.
– Ой! Радосте моя! Щастя моє! – уся спалахнула Марилька й заговорила гарячим шепотом, щохвилини озираючись на двері: – Якби мені тільки побачитися з ним хоч на годинку... тільки щоб ніхто про це не знав, крім тебе! Ти не знаєш, Зосю, який він важливий пан! Я вірю, Зосю, що в нього висока доля!.. А якби мені тільки побачитися з ним, він узяв би мене із собою, а я б ублагала пані канцлерову відпустити зі мною й тебе... Там у нього заживемо, як вельможні панни, – золото в нього сиплеться з рук, мов дощ із неба... Аби тільки мені вдалося побачитися з ним!
Пустотлива мордочка служниці набула серйозного виразу. Їй самій уже набридло жити в суворому й скупому домі пана коронного канцлера, де ніхто й веселощів не бачив, де й бенкети рідко бували.
А тут, у щедрої й не пихатої Марильки та в такого вельможного пана, який за два слова дарує червінець, їй ввижалося і привільне життя, і чималий зиск, тому вона й відповіла, замислившись:
– Воно б добре й побачитися... пан не встоїть перед вродою панянки... тільки де ж і як?
– А, люба моя, подумай... ти все можеш улаштувати, – Марилька знову обійняла її й, знявши зі своєї шиї намисто, поспішно обвила ним шию Зосі.
– Це намисто тобі... Ні, ні, не відмовляйся... тобі, тобі! А яка ти в ньому лялечка, подивися в дзеркало, Йосек із глузду з'їде, коли побачить тебе! Та що я, бідна, не можу тепер нічого більшого дати тобі, а якщо ти мені це влаштуєш, вельможний пан озолотить тебе!
– Ось що, – заговорила боязким шепотом Зося, озираючись на двері, – сьогодні ввечері вельможне панство гулятиме на бенкеті в короля. Якби пан прийшов увечері сюди, на замчище, через браму, нібито на вимогу князя, я б сунула йому в руки ключ від потайної хвіртки, що веде до старої каплиці.
– Чудово, чудово, Зосю, – Марилька ледь не заплескала в долоні, – тільки як же переказати йому?
– Так, як? – повторила своєю чергою й Зося.
З хвилину обидві дівчини напружено мовчали, але раптом Марилька радісно вигукнула:
– Згадала, згадала, Зосю, – сьогодні він буде на прийомі в короля, пан канцлер теж вирушає туди з ним.