Сьогоднішній прийом у короля додав йому ще більше сили й відваги; гордість і впевненість переповнювали його серце... Жага життя змушувала його битися енергійніше й сильніше. А до всього – Марилька... Марилька, яка являлася йому лише уві сні, лише в мріях, немов швидкоплинне видіння... тут... близько, поруч із ним... шепоче йому ніжні слова... схиляє свою запашну голівку йому на плече. Усе це п'янило Богдана й викликало гарячий рум'янець на його вродливому, гордому обличчі. Від погляду Марильки не вислизало хвилювання козака.
– Ах, тату мій, тату мій! – провадила вона ще м'якше, ще ніжніше. – Усі вони проти мене... і все через панну Урсулу... кажуть, що мене не можна випускати разом із нею, бо все панство задивляється на мою вроду... Ах, навіщо мені, навіщо мені ця врода, коли й милуватися нею нікому, і тільки горе мені від неї! Ой тату, тату, як набридло мені все це пихате панство, усі вельможі, усі бенкети! Нічого б я більше й не хотіла, як жити в маленькій хатинці у вишневому садочку, на далекому хутірці... Замучилася я тут, затужилася... Ні, тату, у цього вельможного панства немає ні серця, ні душі.
– Радосте моя, горличко! А я думав про тебе зовсім інше! – палко вигукнув Богдан.
– Що ж? Тато мене не знає, а тут, ох, як тяжко, невимовно, – зітхнула Марилька й опустила руки на коліна. – Я хотіла просити тата вирвати мене звідси, взяти до себе, якщо... ні, не дочекатися вже мені щастя, краще померти!
– Зірочко моя! Бог із тобою, які думки! – пригорнув її голівку Богдан до своїх широких грудей і поцілував золотаві пасма. – Та якщо моїй дитиночці не нудно буде їхати до нас на тихі хутори, то це ж щастя для мене, велике щастя!..
А Марилька провадила ще тихіше й лагідніше, притискаючись голівкою до його грудей, немов шукала в нього опори й захисту.
– Кожна пташка має свого захисника, кожна квіточка росте на рідному стебельці, одна я не маю ні волі, ні долі, сохну й в'яну в цих мурах. Ох, навіщо рятував мене тато на турецькій галері? Краще б мені тоді одразу померти з думкою про нього... Та все одно мені довго не жити, якщо залишуся тут іще – накладу на себе руки!
– Не залишишся ти більше, – перебив її Богдан, – я візьму тебе із собою, я попрошу пана канцлера, короля попрошу, вони мені тепер не відмовлять, – у голосі Богдана почулися впевненість і гордість. – Не знатимеш ти більше ні сліз, ні горя, як рідну дитину прийму я тебе. Тільки яким здасться тобі після вельможних панських покоїв мій простий козацький дім?
– Раєм! – захоплено вигукнула Марилька, а потім раптом сумно додала: – Тільки що ж це я, а як іще вельможна пані прийме мене, може, й не захоче? Я, дурненька, тільки про себе й думала, а ж у родині головна пані господиня...
– Ти про дружину, Марилько? Квіточко, – почав збентежено й якось незграбно Богдан, – вона б рада була, вона б полюбила тебе, якби була жива...
– Пані померла? – вигукнула Марилька, ледве стримуючи захват, від якого перехоплювало подих, і, схаменувшись, притихла, постаралася надати й обличчю, і голосу виразу страшного горя.
– Ще не померла, – сумно похилив голову Богдан, – але вже зовсім як мертва. Вона десять років не вставала з ліжка, а тепер уже й не знаю, чи застану її? Страждалиця, вона, втім, тільки й молила Бога, щоб швидше прийняв її до себе. Ми всі вже звикли до цього горя й не сміємо на Бога нарікати.
– Ах, бідний, бідний тато! – заломила руки Марилька. – Мені тепер іще більше... Утім, що ж можу я, бідна?.. Ох, як би я хотіла втішити пана, допомогти нещасній пані! – вигукнула вона, і в її голосі прозвучали щирі, теплі нотки, зігріті такою несподіваною для неї радістю.
– Ангеле небесний! – пригорнув її до серця Богдан. – То й лети ж до нас на втіху, а ми захистимо тебе щирим серцем.
Запала мовчанка. Марилька, немов приголомшена горем, сиділа сумно, схиливши голівку. Богдан мовчки милувався нею.
– Ну, розплющ же свої ясні оченьки, дай мені подивитися на тебе, – звернувся він нарешті до неї лагідно.
Марилька мовчала, опустивши очі. Довгі загострені вії кидали навколо них темну тінь; здавалося, кілька митей вона ще не наважувалася підвести на Богдана погляд. Але раптом її довгі вії тихо затремтіли, повільно піднялися, і Богдана огорнуло ціле море синіх теплих променів.
– Ах, якою ти стала, Марилько! – мимоволі відхилився він, не відриваючи від неї захоплених очей.
– Якою ж? – усміхнулася Марилька по-дитячому, кладучи свої руки поверх Богданових.
– Пишна, гарна краля, королева! – вихопилося в Богдана надто палко.
Марилька відчула, як її серце забилося гарячіше й сильніше, а на душі стало ясно й спокійно.
– Татові до вподоби, і Марилька рада, – промовила вона грайливим дитячим голосом; в очах її спалахнув лукавий, кокетливий вогник, кутики рота затремтіли, і все обличчя раптом осяяла сяйлива, чарівна усмішка. Марилька змінилася на очах. За одну мить смуток і задума злетіли з її дивовижного личка: перед Богданом сиділа молода чарівна кокетка, яка відчувала й усвідомлювала силу своєї вроди...
– Зіронько ясна! – прошепотів Богдан, стискаючи її руки у своїх. – Ну, скажи ж мені ще раз, чи сумувала ти за татом, чи згадувала його хоч разочок?
Марилька схилила голову й, кинувши на Богдана лукавий погляд з-під соболиних брів, повільно промовила:
– А тато як думає?
І від цього лукавого погляду, і від її дзвінкого дитячого голосочка Богданові раптом стало так легко й весело, наче з його плечей спало двадцять років.
– Не знаю, – усміхнувся він їй так само молодецьки, – хто може поручитися за дівочу голівку?
– А я ж татові вже раз сказала.
– Мало, мало, моя ластівочко!
– Ну, то ось же, – вигукнула Марилька, обвиваючи його шию руками, – сумувала, сумувала, сумувала, таточку мій, любий, коханий, про тебе одного тільки й думала, на тебе тільки й чекала!..
29
Уже добру годину сидить Богдан у кабінеті великого коронного канцлера й веде з ним розмову. Оссолінський багатослівно, хоч і обережно, змальовує Хмельницькому майбутні плани війни, розпитує про можливі шляхи пересування татар, радиться щодо укріплення деяких пунктів, а головне – майстерно випитує, то навмисне затемнюючи зміст своїх слів, то несподівано змінюючи тему, то вправно зіставляючи різні обставини, про настрої козацьких умів, а найбільше шляхетських: Оссолінському, очевидно, хочеться, між іншим, непомітно вивідати й про себе, чи не підозрює його шляхта в підступах і чи не замишляє чимось зашкодити?
Богдан слухає плавну мову Оссолінського, відповідає йому машинально, а думки його не тут: вони розлетілися невідомими йому покоями вельможі, шукають дорогого образу й горнуться до нього, мов метелики до сонячного променя. Прислухається Богдан, чи не долине сюди знайомий мелодійний голос, чи не рипнуть двері, чи не зашелестить глазетовий{216} кунтуш, але скрізь тихо, лише розмірено звучить рівна мова, немов струмок переливається по камінню.
Богдан відчуває, як гаряча хвиля то підступає до скронь і запалює його щоки рум'янцем, то приливає до грудей і розливається по них травневим теплом, то солодко лоскоче серце; він відчуває, як кожна фібра в ньому тремтить і бринить від подиху радості, немов Еолова арфа від подиху вітру, і не може змусити себе відірватися від цих солодких вражень: вони сп'янили його від учорашнього побачення з Марилькою, прогнали сон із його очей, затуманили високе почуття, навіяне йому королем, і тепер не дають зібрати розпорошені думки.
А Оссолінський веде мову про запобіжні заходи, якими треба оточити цю велику справу; він радить навіть не оголошувати козакам привілеїв до рішення майбутнього сейму, бо чутка про них може збурити шляхту й зашкодити у справах озброєння, збирання військ та війни.
– А згодом, коли ці питання будуть затверджені, – забарабанив він пальцями по столу, – тоді не тільки оголошуйте козакам ці привілеї, а й сміливо кажіть, що за вірну службу своєму королю вони здобудуть ще набагато більші...
– О ясний княже, – зауважив Богдан, – та з нами ви всіх здолаєте й створите єдину владу, а тільки вона й зможе піднести і правду, і силу, і славу... Але ось щодо привілеїв, то тяжко приховувати від скривджених таку ласку й радість, проте якщо це необхідно pro bono publico (для суспільного блага), – зупинився він, пригнічений настирливою думкою. "Треба неодмінно поговорити з ним про Марильку, вона так просила... Я присягав її батькові... їй... Треба сказати прямо, тільки б вибрати хвилину... а час іде..." – Так, отже, якщо це необхідно, – схаменувся він, – то все-таки слід повідомити бодай найвірніших зі старшини: вони не виказуватимуть таємниці, зате самі підбадьоряться й підбадьорять інших...
– Так, мабуть, – невпевнено протягнув Оссолінський. – Але в кожному разі... Сейм буде за три-чотири місяці... до того ж тут взаємні інтереси... Хоч усе-таки прихована справа – половина перемоги... Доведеться багато чого підняти... потрібні зусилля й твердість, пильне око, – уривчасто промовляв він, немов сам до себе, примружуючи очі.
А Богдан тим часом розв'язував болісне, невідступне питання: чи відпустить до нього в родину Оссолінський Марильку, чи утримає її як corpus delicti (доказ злочину) Чарнецького для нових спроб повернути відібрану ним спадщину? Марилька ж казала, що він облишив цю думку, що виявилося йому не під силу тягатися з Чарнецьким... "Ну, і слава Богу, – це моє щастя... У мене схована записочка її батька про скарб, можливо, колись і знайдемо... Е, та що все це проти Марильки? Вона сама дорожча за всі скарби на світі: як розквітла, яка небачена врода!.. Просилася, каже, що тужила за мною. Господи! Та невже ж? Ні, не те, не те!.. Вона любить мене, як батька, як захисника, а я її?.. Ох, визволи нас від лукавого й окропи мою душу ісопом...{217} і я її, як батько... та й як не любити цього ангела? Покійному ж присягався і любити, і плекати, і захищати її від напастей... А якщо не відпустить і знову доведеться розлучитися, і розлучитися, можливо, навіки?.. То що ж?" – спробував був заперечити собі Богдан, але серце його стиснулося від млосної туги;
– Так, – рішуче промовив Оссолінський, ударивши рукою по столу, – треба буде самому з'їздити й до імператорів, переговорити і з Мазаріні, та й Швецію якось заспокоїти.