Який величний, елегантний... Гетьман, гетьман... король! – шепотіла Марилька, крадькома поглядаючи крізь щілину дверцят на Хмельницького.
– Віват! – вигукнув Оссолінський. – Його мосць, виходить, так само небезпечний у салоні, як і на полі битви... А де ж Марилька? – озирнувся він довкола. – А, он де!
Дівчина опустила голову ще нижче, і від збентеження на її довгих віях заблищали дві неслухняні сльозинки.
– Годі, ясочко, не бентежся, – узяв її за підборіддя канцлер, – підійди до його мосці, привітайся з ним по-родинному, як зі своїм покровителем, адже він і досі піклується про тебе, сирітку, мов про рідну доньку, – і, взявши її за руку, канцлер підвів до Хмельницького, який стояв немов на розпеченій підлозі.
Марилька зупинилася перед ним збентежена, з опущеними очима, затіненими стрілами вологих вій.
– Здрастуй, ясна панно, довірена мені Богом! – радісно й привітно промовив Богдан. – Як ся маєш, як поживаєш?
Марилька глянула на нього темною блакиттю своїх чарівних очей, а в них спалахнули і тепла вдячність, і безмежна ніжність; Богдан, щоб приховати захват, який іскрився в його очах, тепер теж опустив вії.
– Вітаю посланого мені Богом рятівника, – проспівала нарешті вкрадливим мелодійним голосом панночка, – я щаслива, що Господь дав мені знову побачити мого покровителя, якому покійний батько доручив свою сироту... – знову опустила вона очі, що заблищали сльозами.
– Та хіба так вітають рятівника й благодійника! – озвалася княгиня, хоч і м'яко, але з відтінком глузливої зверхності. – До батька підходять цілувати руку.
Марилька зробила рух, але Богдан випередив її:
– Ні, ні, дитя моє... я, за правом своїх родинних почуттів, краще привітаюся ось так... – і він, обхопивши своїми могутніми долонями її голівку, по-батьківському поцілував її в чоло.
Напружену сцену нібито першої зустрічі нарешті перервали прихід слуг і розставляння страв. За сніданком зав'язалася спільна розмова про майбутні урочистості й бенкети у Варшаві, про Радзивілла, який своєю царською розкішшю та пишнотою зводить із розуму столицю й розорить багатьох, про те, що на вбрання до майбутніх святкувань витрачають неймовірні суми, що панянки й пані не хочуть осоромитися перед волошками{219}, які славляться своїм багатством.
Богдан із цього приводу розповів багато цікавого й повчального про звичаї та побут молдаван, про їхнє родинне життя, що являє собою суміш таємничого Сходу з вільним Заходом, про розкіш бенкетів, про захопливу грайливість красунь-волошок, про їхнє спокусливе вбрання. Богданові не раз доводилося там бувати, і він чудово вивчив цю країну. Розповіді Богдана зацікавили й пожвавили всіх співрозмовників; навіть церемонна княгиня з донькою спустилися з висоти своєї величі й почали захоплюватися дотепністю та світською веселістю свого гостя. Марилька ж хоч і мовчала, але очі її так радісно, так переможно блищали, що не можна було й сумніватися в її захваті. Коли ж Богдан переніс свої розповіді з Болгарії до лицарських замків над Рейном і почав змальовувати пишні турніри, блиск зброї, сурми герольдів, розкішні виїзди, ложі чарівних дам, які нагороджували переможців і трояндами, і усмішками, і коханням, то в Марильки все закружляло в голові якимись райдужними барвами, немов у блискучому калейдоскопі, серце забилося і болісно, і солодко, а в грудях здійнялися хвилі, що напоїли її жагою пізнати цей світ блиску, радості та захватів і поклоніння, які линуть назустріч... У її схиленій голівці щось невиразно стукотіло: "Ах, який він цікавий, освічений, усе бачив, усе знає, з ним ніде не соромно!"
– Пан так захопливо розповідає, що можна заслухатися, – граційно зауважила нарешті княгиня.
– Так, дуже цікаво... – продзвеніла княжна, – пан так багато подорожував.
– Не в тому річ, – канцлер наповнив собі й Богданові келихи бургундським, – інший об'їздить увесь світ, а повернеться додому ще дурнішим... Тільки тому, кого Бог обдарував талантом, усе чуже йде на користь, і він зібраними скарбами знань поділиться з іншими та принесе їх на благо своєї вітчизни... отож... – долив він дружині й паннам мальвазії, – вип'ємо за те, щоб наш шановний гість поклав свої таланти до ніг Речі Посполитої, яка їх потребує...
Дами охоче підтримали запропонований тост. Богдан був зворушений такою почесною увагою й у вишуканих, щирих висловах дякував найяснішим вельможам. Княгиня, зігріта ще й мальвазією, так пожвавішала, що розповіла навіть кілька міських пліток та анекдот про княгиню Любомирську, нібито казкову наречену старого гетьмана.
– А його ясновельможна мосць у Варшаві? – поцікавився Хмельницький.
– Ні, пане, – із насмішкою відповіла княгиня, – поплентався з Любомирськими до Львова зустрічати молодих... Подагру має, а туди ж! Ліву ногу волочить, а правою притупує в полонезі – сміх та й годі!
– У кожного з нас є свої слабкості, – суворо зауважив князь, – а людські слабкості потребують поблажливості... тим паче коли їх із надлишком покривають чесноти розуму й серця та щедра любов до вітчизни...
– Але погодься, княже, що в його літа залицяння й наміри одружитися смішні, – заперечила княгиня.
– Адже все це перебільшено, – знизав плечима пан канцлер, – і зрештою, – звернувся він з усмішкою до Богдана, – краса всемогутня для будь-якого віку...
Останній чомусь збентежився й відповів не зовсім до ладу:
– Так, такого великого гетьмана, як його ясна мосць Конецпольський, із таким далекоглядним поглядом на державні завдання ще не було в нас, та й не буде, мабуть...
Княгиня закусила губу, а княжна відразу перевела розмову на іншу тему.
– А яка, кажуть, красуня ця господарівна Олена, донька Лупула, – заявила вона, – просто казка! Князь Януш, кажуть, мало не збожеволів, та й усе наше вельможне лицарство, мабуть, ошаліє.
– Ти вже зроби маленький, одиничний виняток хоча б для одного, – грайливо наголосив Оссолінський, звертаючись до Урсули.
Княжна вкрилася плямистим рум'янцем і затулилася серветкою.
– Та красуня в Лупула не ця Олена, а молодша, ще дівчинка, Розанда{220}, – промовила княгиня.
– Не Розанда, мамо, а Розоланда, – заперечила Урсула.
– Усе одно, люба, – вставив князь, – і Розанда, і Розоланда, і Роксанда: це їхні волоські пестливі форми від Александра, а що вона вирізняється незвичайною вродою, то це правда, усі говорять...
– Але ж їй лише дванадцять років, – зауважила княжна, – а від цього віку обличчя дуже змінюються, та й дивно, що про таку дитину стільки говорять.
– Нічого дивного немає, – поглянув на неї батько, – усе видатне, незвичайне вражає кожного з раннього віку... От якби в мене був син, якому тепер вісімнадцять років, то і я міг би помріяти про таку невістку...
"Тимко", – чомусь промайнуло в голові Богдана, але він сам у душі засміявся з цього порівняння.
А Марилька весь час сиділа трохи осторонь і не втручалася в розмови: чи то була схвильована присутністю тата, чи то за звичкою трималася відведеної їй ролі.
Коли всі страви прибрали, а на столі залишилися лише глечики, пузаті фляги та келихи, а потім і прислуга вийшла, Оссолінський нарешті завів розмову про пекуче для Богдана питання.
– Ось що, княгине, – звернувся він серйозним тоном до дружини, – пан писар його королівської мосці, наш дорогий гість, просить, щоб ми відпустили сирітку Марильку до нього, у його родину, оскільки він приймає її за доньку, та й передсмертна воля її покійного батька була такою самою, і пан Хмельницький дав присягу її виконати... То як ти гадаєш, кохана Карольцю?
– Так, я від щирого серця прошу про це вашу княжу мосць, – підвівся й уклонився Богдан.
Це несподіване прохання потішило і матір, і доньку, а найбільше, звісно, Марильку.
– Якщо так, то ми не маємо права утримувати панну, хоч би як боляче нам від цього було, – відповіла княгиня з погано прихованою радістю.
Марилька глянула на Богдана таким поглядом, від якого в нього все затремтіло: у ньому були і вдячність, і ніжність, і обіцянка невичерпного блаженства.
– Так, і я кажу, – додав канцлер, – що з Марилькою розлучатися нам боляче: ми так прив'язалися до неї... але заради її щастя мусимо забути про себе... Тут вирішальний голос належить їй... Ergo, чи згодна ти, Марилько, поїхати з паном Хмельницьким і ввійти, так би мовити, до його родини?
Усі звернули погляди на Марильку. Богдан хоч і знав, якою може бути її відповідь, проте сидів мов на жаринах.
Марилька нарешті підвела очі й схвильованим, але рішучим голосом заявила:
– Так, я згодна, бо вірю в щиру, безкорисливу прихильність до мене вельможного пана, запорука цього – його доблесне, благородне серце... та й, зрештою, мій батько, страдник, йому мене доручив. Великодушний лицар урятував мені життя, приголубив мене, він і його родина – єдині близькі мені люди на всьому білому світі. Мені тільки й залишається разом зі своїм покійним батьком молитися за них... і бла... – але голос її обірвався, і з її прекрасних очей раптом покотилися перлинні сльози.
Богдан був так зворушений, що ледь не кинувся осушувати поцілунками її сльози.
– Ось як! – невдоволено протягнула княгиня.
– Та їй, мамо, справді там буде зручніше, простіше й... більше до лиця, – уїдливо додала княжна.
– Ну, отже, дякувати Богові, усе владналося, – сухим тоном промовив і канцлер. – То збирайся ж якнайшвидше, моя панно: його мосць поспішає, йому й одного дня не можна більше залишатися у Варшаві. А як же вона, пане мій, поїде? – звернувся він до Хмельницького.
– Нехай ясне вельможество не турбується: я дістану зручний повіз, колимагу, усе, що потрібно, забезпечу зручностями й пошаною, – Богдан тремтів, немов у гарячці.
– Але чи годиться, щоб сама? – скоса поглянула на чоловіка княгиня.
– Я Зосю подарувала Марильці, – квапливо повідомила княжна, боячись, щоб мати спересердя не надумала зірвати цю поїздку. – Вона так їй віддана й чудово догляне в дорозі, справді, мамо! – кинула вона в її бік виразний погляд.
– А коли так, – ледь помітно кивнула головою княгиня, – то справа владнується, і ми можемо тільки сказати нашій колишній тимчасовій гості: з Богом!
Марилька на мить зблідла, очі її спалахнули гнівом, а на обличчі проступила зневага.
А Богдан стояв немов зачарований і не чув, і не розумів, що відбувалося навколо нього; у голові його стояв чад, у грудях звучала пісня життя, а в серці тріпотіло молоде, незвідане ним щастя.
30
На високому березі Сули грізним вінцем розташувався гордий і неприступний замок князя Єремії.