Знаєш що, пане генеральний писарю, чи не поїхати нам разом у чужі краї? Ти ж там бував і можеш бути мені в пригоді.
Богдан здригнувся з голови до ніг і не відразу знайшовся, що відповісти: наче грім уразив його цими словами; вони безжально, в одну мить перекреслювали всі його надії вирвати звідси Марильку, забрати до своєї родини, бачити її щодня, чути її сріблястий сміх і чарівно-лагідний голос, ловити її усмішку. Так, від учорашнього дня він уже звик до цієї мрії, пригрів її біля самого серця – і раптом у далекі краї, за моря, за гори, та ще й на який час? А що станеться без нього тут? "Ні, це обурлива пропозиція, непомірна жертва, і заради чого? Заради вельможної примхи, щоб його біс на роги підняв!" – розпеченими голками пронизували ці думки його голову.
– Пробачте, ясний княже, – нарешті опанував себе Богдан, – я так схвильований цією почесною для мене пропозицією, що не знаходжу слів подяки... їхати з княжою милістю... бути корисним... та від такої честі голова паморочиться...
– Дякую, пане писарю, – пожвавішав і повеселішав Оссолінський, – отже, матиму в дорозі чудового товариша... Ми, значить, так і розпорядимося.
– Тільки ось кому б доручити наглядати за козаками в Україні, – задумливо зауважив Богдан, – час же небезпечний... щоб перед сеймом не викинули якогось коника?
– Невже їх не напоумить Барабаш?
– Е, княже, куди йому! Він у загальних військових справах чудово дасть раду й пороху нюхав не раз... але з паливодами він не знається... а вони-то від нудьги й стають першими призвідцями жартів...
– Прикро, – пробурмотів Оссолінський, заходивши по кабінету, – а може, пан знає когось, хто мав би там вплив?
– Знаю я чимало і розумних голів, і відважних лицарів, – усміхнувся Богдан, – та всі вони до біса завзяті, саме ті паливоди, що в саме пекло полізуть і біса за хвіст витягнуть... А щоб вони сумирно сіли, мов баби за прядку, то навряд чи!.. Мене-то до певного часу ще сяк-так слухали... а ось тільки-но виїхав – і вже наздогнала мене в дорозі чутка, буцімто хтось затіває новий бунт.
– Ой, ой! – канцлер навіть затулив вуха. – Та це ж здіймається ціла буря!
– Знаю, ясний княже, – тому-то мене все це так і тривожить... Припустімо, не без того, що й прибрехали, – трохи заспокоїв його Хмельницький, – а все-таки якась капость та є...
– То тобі, пане, аж ніяк не можна їхати зі мною... тобі треба бути там і докласти всіх зусиль, щоб утримати їх від безчинств; це особливо важливо перед сеймом... Боже, як важливо! – захвилювався пан канцлер. – Якщо з їхнього боку буде хоч якийсь привід до обурення, підозра впаде на нас, що ми їм потураємо, і проваляться всі наші починання... Та й чи буде через витівки цих нетерплячих безумців бажаний результат? Адже тільки кінець діло вінчає!
– О, які справедливі слова вашої княжої милості, – співчутливо озвався Богдан, – хоч як жорстока до мене доля щодо почестей, хоч як обдаровує вона мене замість більшої радості тривогами, небезпеками, боротьбою, але перед обов'язком я не смію нарікати, – глибоко зітхнув Богдан, боячись, щоб його не виказала радість, яка тремтіла всередині...
– Ні, ні... що вдієш, – дедалі дужче тривожився канцлер, – треба повертатися додому, і якнайшвидше... необхідно докласти всіх зусиль, щоб козаки притихли, причаїлися, завмерли, щоб можна було приписати їхню цілковиту покірність нашій невеликій ласці... А якщо й трапилася якась капость, то віднести її до колишніх порядків... Так! Треба поспішити повідомити мене про все, а то я й сам приїду, відбувши сейм, неодмінно приїду.
– Ощасливить ясний князь усіх, а мене особливо, а якщо його княжа мосць завітає ще й до моєї скромної хати, то ця честь буде для мене найвищою нагородою...
– Неодмінно, неодмінно, – привітно всміхнувся канцлер, – я просто до пана, у твій знаменитий, як чув, Суботів.
– Німію від захвату, – притиснув до грудей руку Богдан, – ось і нагорода за прикрість, а я ще нарікав на долю! Отже, залишається тільки молитися Господу сил, щоб послав нам святу ласку.
– Його панська воля! – побожно звів очі Оссолінський.
"Фу, гора з плечей! – полегшено зітхнув Богдан. – А то мало не все пропало, – думав він, – тепер, здається, стріла пролетіла повз мене. Можна й про Марильку запитати".
– А що, ясний княже, – невпевнено почав Хмельницький, – як поживає врятована мною панна? – Богдан силкувався надати своєму голосові байдужого, недбалого тону, але це не виходило. – Я ось за всілякими клопотами забув поцікавитися... а років п'ять, мабуть, уже не бачив...
– Пан про Марильку запитує? – наче отямився канцлер. – Що ж, нічого... поживає... виросла, погарнішала, усіх полонить... Але її врода, здається, суперечить душевним якостям, затуманює їй розум... усім чимось незадоволена панна... працювати зовсім не бажає... хочеться їй із Варшави... Гадаю, що її гризе заздрість до становища інших... жага пишного малжонства (заміжжя), щоб splendere et imperare (блищати й повелівати), а такого-то бідній дівчині не знайти – ось і роздратування та невдоволення...
– Невже цю юну голівку опанував змій честолюбства? – засумнівався Богдан у прикрих припущеннях князя. – Можливо, сирітське серце просто шукає щирої любові?
– Можливо... Тільки в нашому домі вона була як рівна, як шляхтянка... Правда, їй, бідоласі, в усьому не щастить... Так, до відома пана, і спадщина її цілковито вислизнула – і внаслідок позбавлення баніта всіх прав та захисту законів, і внаслідок права першого захоплення, і, нарешті, через те, що цього вовка Чарнецького можна змусити повернути награбоване лише силою... озброєною рукою... Такі-то порядки в цій горезвісній Речі Посполитій!
– Я так і думав, – сумно зауважив Богдан.
– Ну, отож і ця обставина її гнітить, – провадив канцлер, з гідністю голосно висякавшись і наповнивши повітря пахощами своєї хусточки, – одне слово, вона кудись поривається... згадує пана...
– Бідолашна, – спалахнув Богдан, – я дав присягу її вмираючому батькові, що прийму й виховаю його доньку, як рідну дитину, зроблю співспадкоємицею мого скромного статку... Тому, можливо, вона...
– Це з панського боку високий, шляхетний учинок... і якщо ця сирітка не обтяжить його родини...
– Ніколи у світі!
– Так? – протягнув канцлер, пильно глянувши на Богдана. – Це, отже, може владнати деяке... – канцлер добирав слово, – деяке непорозуміння... Бачиш, пане, Урсула, моя донька, нещодавно заручилася із сином гетьмана Калиновського Самуїлом...
– Вітаю вашу княжу милість, – Богдан поспішив підвестися й низько вклонитися, – із цією родинною радістю. Дай Боже, щоб їм сяяло вічне сонце без хмар і без бур.
– Дякую, пане писарю, – простягнув руку канцлер, – так ось, коли Господь благословить і здійсниться цей союз, то Марилька справді залишиться тут сама, на ще більшу тугу й зневіру...
Кожне слово Оссолінського лягало запашним єлеєм на душу Богдана; у поривах сердечного захвату він подумки шепотів якісь уривчасті слова молитов, немов у давні юнацькі роки, стоячи на іспиті перед суворими патерами. "Господи, допоможи!.. Навій йому цю думку... не відбирай у мене цього щастя!"
– Чи не відпустить князь Марильку до мене? – тремтливим голосом запитав Богдан. – Присягаюся, що вона посяде в моєму серці місце нарівні з моїми дітьми, що вся моя родина вважатиме це за Божу волю...
– Я цілком вірю панові, – перебив його канцлер, очевидно задоволений цією пропозицією, хоча й постарався надати своїм словам недбалішого тону. Панна тепер була йому тягарем і часто ставала причиною докорів із боку пані канцлерової. – І батько її, доручивши свою доньку панові, так би мовити, вказав, що тільки ти можеш бути її покровителем, та й веселіше їй там буде... Але ми так звикли, так прив'язалися до цього милого дитятка, особливо дружина й Урсула... просто душі в ній не чують... нам тяжко буде з нею розлучитися; але якщо вона сама забажає до пана, то ми, звичайно, ео ipso{218}... мусимо пожертвувати своїми втіхами заради її щастя... У кожному разі вирішення цього питання належить виключно їй.
– Хотілося б знати, – нерішуче мовив Богдан, відчуваючи, що серце ладне вискочити йому з грудей від радості, яка охопила його, – оскільки його княжа мосць квапить мене з від'їздом...
– Так, так, – заметушився Оссолінський, – то це можна й зараз, – він підвівся й зупинився навпроти Богдана. – Пан ще не бачив своєї прийомної доньки?
– Ні, – відповів був Богдан, але, згадавши, що хтось міг бачити його тут або в саду разом із Марилькою, а то й вона сама могла зізнатися, збентежився й почав незграбно виправлятися, – тобто бачив випадково, мигцем, коли виходив із палацу.
– То ось що краще, – потер руки канцлер, – пан не відмовиться поснідати разом із моєю родиною, випити келих бургундського, надісланого мені в подарунок від його еміненції Мазаріні. Моя родина буде сама. Пан там побачиться зі своєю названою донькою, – там і домовимося.
– Забагато честі, – уклонився Богдан, – не знаю, як і дякувати.
– Ходімо, ходімо, любий пане, – Оссолінський легенько взяв Богдана під руку й відчинив бічні двері.
Пройшовши анфіладою розкішних покоїв, Оссолінський увів Богдана до їдальні, оздобленої горіховим і дубовим деревом та увішаної головами кабанів, турів і оленів; праворуч від вхідних дверей аж до самої стелі громадився величезний кахляний камін, прикрашений угорі рядом синіх порцелянових фігурок, а ліворуч, навпроти, стояв велетенський буфет із червоного дерева, оздоблений різьбленими барельєфами й наповнений золотим та срібним посудом.
У їдальні за столом уже сиділи ясноосвічена дружина канцлера, княгиня Кароліна, її донька, безбарвна білявка Урсула, і Марилька; остання, помітивши Хмельницького, який увійшов, зашарілася аж до коренів волосся й швидко підійшла до буфета, немов бажаючи щось відшукати, та й прикрилася його дверцятами, наче щитом...
Оссолінський представив Богдана своїй дружині; та зверхньо вклонилася й крізь зуби промовила:
– Вітаю пана.
– Падаю до ніг ясноосвіченої княгині, – відважив Богдан глибокий, шанобливий уклін.
Урсула окинула козака пихатим поглядом, схилила завиту, претензійно зачесану голову й процідила:
– Нехай пан сідає.
– Ваша милостива увага, ясна княжно, викликає в моєму козацькому серці пориви вдячності: у прекрасному тілі душа завжди прекрасна.
Марилька швидко озирнулася на Богдана й знову сховалася за дверцятами буфета.
– Пан надто щедрий на похвали, – відповіла з кислою усмішкою Урсула, – але я не можу прийняти їх на свій рахунок.
– Однак я й не знала, що козацькі лицарі так само добре володіють словом, як і мечем, – поблажливо здивувалася княгиня.
– Краса, ваша княжа мосць, – вишукано відповів Богдан, – творить дива: і Марс складав гімни Кіпріді.
І мати, і донька перезирнулися, обдарувавши козака схвальною теплою усмішкою.
– Та він усіх тутешніх лицарів за пояс заткне...