Якби ти, Зосю, могла побалакати з Йосеком біля брами, поки пан лицар виходитиме з палацу?
– Я з Йосеком, – примхливо надула губки Зося, – посварилася, про що мені з ним говорити?.. Він такий нудний, ревнивий.
– А ти помирися, то він і розтане, тоді тобі зручно буде побачити пана й шепнути йому про все.
– Та вже хіба тільки заради панни, – лукаво всміхнулася Зося.
– Ой, Зосю! То влаштуєш, улаштуєш, лялечко моя? І якщо мені тільки вдасться вирватися, ось тобі моє слово гонору... я візьму із собою й тебе!
Ще кілька митей лукаве личко служниці виражало нерішучість і збентеження; очевидно, ризикованість задуму бентежила її, та нарешті спокуслива перспектива вигоди взяла гору, і, струснувши голівкою, Зося рішуче прошепотіла:
– Ну, постараюся, і якщо Пресвята Діва допоможе, козацький пан сьогодні буде біля ваших ніг.
День тягнувся для Марильки невимовно довго. Здавалося, збиранню та причепурюванню панни Урсули не буде кінця. Сьогодні в неї все не ладналося. І коси не вкладалися навколо голови, і сукня висіла на худій та пласкій постаті, немов ганчірка на палиці, і, головне, бачачи поруч із собою в дзеркалі чарівне личко Марильки, бліда, безбарвна Урсула дратувалася ще дужче. Нарешті все було готове, і вельможне панство вирушило на пишний королівський бенкет.
Замкнувшись у своїй світличці, Марилька нарешті взялася й за власне вбрання.
Розпустивши пишне золоте волосся, вона надушила його дорогими східними парфумами й, згорнувши в недбалий вузол, злегка заколола золотою шпилькою. Потім квапливо накинула прозору турецьку тканину, поглянула в дзеркало й залишилася задоволеною собою.
Хвилювання додало їй іще якоїсь особливої чарівності: щоки зблідли, а розширені зіниці робили очі глибокими й блискучими, майже чорними.
Годинник глухо пробив на вежі королівського замку. Марилька поспішно прикрила обличчя прозорою фанзою й безшумно вислизнула з кімнати до коридору.
У темному закруті коридору чиясь маленька ручка сунула їй великий ключ, і голос Зосі прошепотів на вухо: "Ідіть сміливо, ні Йосека, ні варти не буде біля входу... Тільки не дуже довго, а то ж мені й набридне балакати з ними у вартівні до півнів... Панові я влаштувала прохід. Тільки ж, заради Бога, повертайтеся швидше... Бо якщо панство дізнається..."
Але Марилька вже не чула останніх слів; стиснувши в похололій руці великий ключ, вона поспішно рушила далі, затамувавши подих, немов беззвучна тінь.
Біля входу варти не виявилося, і вона безперешкодно прослизнула до королівського саду.
Та його частина, що прилягала до будинку, який займав пан канцлер, була зовсім дикою й занедбаною.
Марилька йшла легко й швидко, просуваючись до самого його кінця, де внизу, біля замкової огорожі, у заростях бузкових кущів стояла маленька забута каплиця.
Ніч стояла тиха, зоряна, тепла.
Усе було спокійно в напоєному пахощами повітрі, місто спало в темряві. Лише із замкових мурів протяжно й глухо долинало: "Вартуй!.. вартуй!.." – та здалеку, з боку королівського замку, час від часу долинали хвилі веселої музики. Стоячи на деякому підвищенні, він здавався тепер Марильці якимось чарівним замком. Він увесь палав вогнями, і від цього його гостроверхі вежі та шпилі здавалися ще темнішими.
Марилька кинула в його бік погляд, сповнений ненависті й заздрості, міцно стиснула свої гарненькі губки й швидко рушила вперед.
У глибині саду, біля самого замкового муру, вона помітила маленьку капличку. Серце її забилося дужче, коли вона вставила великий ключ у замкову щілину; насилу повернула його й, із силою штовхнувши двері, опинилася в невеликій каплиці.
Дві великі ікони заввишки з людину височіли просто навпроти дверей. Біля розп'яття горіла велика червона лампада й освітлювала всю середину каплиці таємничими й ніжними сутінками. У глибині стояв чорний оксамитовий аналой. Велику підйомну плиту із залізним кільцем було вмонтовано в підлогу.
У будинку про цю каплицю ходила якась таємнича, романтична оповідь. Але Марилька тепер не думала про неї.
"Прийде чи не прийде? – ось що хвилювало її й змушувало тривожно битися її несміливе лише тепер серце. – Зося казала, що влаштувала йому прохід крізь потайну хвіртку, а що, як помітили вартові, а що, як його щось затримає, а що, як він не захоче прийти?" Це останнє припущення обурювало всю душу Марильки.
– Ні, ні, – шепотіла вона, – він не забув своєї Марильки, він прийде до мене, як і примчав на мій лист.
Так минуло пів години в тиші й мовчанні, які лише іноді порушував веселий сплеск скрипкових звуків, що долинав слабким відлунням із королівського замку до цієї самотньої місцини.
Богдана не було.
У високі стрілчасті вікна каплиці зазирало зоряне небо, а крізь напіввідчинені двері вливався запашний літній вітерець. Чарівний замок сяяв удалині всіма своїми блискучими вогнями...
Слух Марильки так загострився, що їй здавалося, ніби вона чує тріск навіть найдальшої гілки, яка падала в саду.
– О Боже, Боже... невже не прийде? Невже забув? – шепотіла вона, опускаючись навколішки перед темним розп'яттям. – У ньому весь мій порятунок; він один тільки може вирвати мене звідси!
Але потемніле розп'яття, здавалося, дивилося з холодною суворістю на молоду красуню, яка марнувала суєтні молитви біля його ніг.
Раптом до слуху Марильки виразно долинув шелест розсунутих гілок... так, так... ще й ще... кроки! Кроки!
Марилька мало не скрикнула, відчуваючи, як її серце завмерло на мить, а потім знову забилося гаряче й квапливо, із нестримною швидкістю.
Одним рухом руки вона скинула з плечей своє біле покривало, заломила руки, склала їх на аналої й опустила на них свою золотоволосу голівку.
Кроки наближалися. Тепер вона вже могла виразно їх розрізнити. Ось хтось зупинився у дверях.
"Милується, милується..." – промайнуло в голові Марильки, і вона завмерла ще нерухоміше в позі янгола, що молиться.
А у дверях уже справді стояла висока й ставна постать Богдана.
Заступивши собою все світло, що проникало крізь двері, він здавався якимось могутнім, темним силуетом, і лише коштовна зброя, парча й каміння тьмяно виблискували на ньому при слабкому світлі лампади.
Перед ним, у глибині каплиці, стояла навколішки Марилька, схиливши на аналой свою стомлену голівку. У всій її позі було стільки зворушливої простоти й смутку, що Богдан знову відчув приплив незвичайної ніжності до цього слабкого, самотнього створіння.
"Голубонька моя! Дочекалася мене!.. Забулася... чи заснула під час молитви... не чує, що я вже тут", – промайнуло в нього в голові. Раптом він почув тихий стогін Марильки, що вирвався з глибоким болем із її грудей.
– Марилько! – вигукнув Богдан і кинувся вперед. За одну мить Марилька підвелася з місця.
Спочатку її обличчя виразило жах, а потім усе спалахнуло щирою дитячою радістю, і зі стримуваним вигуком: "Тату!" – кинулася вона до Богдана.
Не встиг Богдан отямитися, як дві гнучкі, напівоголені руки міцно обвилися навколо його шиї і щось ніжне, молоде, запашне притиснулося до його грудей.
– Дитино моя, зірочко моя, рибонько моя, – поривчасто шепотів він, лагідно проводячи рукою по її плечах і спині. – Та поглянь же на мене, чи ти не хочеш навіть бачити свого татуся?
Але Марилька нічого не відповідала, а тільки ще палкіше притискалася до Богдана, і раптом він відчув, як усе її струнке тіло почало нервово здригатися в нього на грудях.
– Марилько, Марисю, ти плачеш? – вигукнув він, відсторонюючи її від себе й намагаючись зазирнути їй в обличчя; але Марилька поспішно прикрила його вуаллю і, опустившись на лаву, тихо прошепотіла:
– Ні, я не плачу, не плачу, я така дурна, нерозумна, я так зраділа татусеві, – додала вона зовсім тихо, винувато всміхаючись з-під легкої фанзи.
– Рада, рада? То ти не забула свого тата? Сумувала?
– Ах, навіщо питати, – сумно опустила голівку Марилька, – адже татусеві це байдуже: чотири роки я не отримувала від нього жодної звісточки, чотири роки зустрічала Божий день сльозою, а ніч – обманутою гіркою надією.
– Дитятко моє! – стиснув її тонку й ніжну руку Богдан. – Невже я міг тебе засмутити? Адже я ж тобі писав не раз і окремо, і в листах до Оссолінського.
Марилька злегка почервоніла.
– Нічого, нічого не отримувала, – квапливо заговорила вона, закриваючи обличчя руками, і замотала голівкою, – лише раз князь передав мені від пана сухий уклін.
– Не розумію, чому це так і як воно сталося, – розвів руками Богдан, – а я сам був ображений твоєю байдужістю, твоїм мовчанням. Думав, що послана мені Богом донька, потрапивши до магнатської родини, сп'яніла від розкоші та втіх та й одразу викинула з голівки якогось козака.
– Ах, тату, тату! Як тобі не гріх так про мене думати? – сплеснула руками Марилька. – Мені тільки й радості було, щоб бути з татом, звикнути до нього, ділити разом і радощі, і горе. Адже мою родину Господь змів із лиця землі, адже сирота я на білому світі, а мене тато вирвав у смерті й покинув на чужі, холодні руки.
– Покинув? Я думав, що тобі тут буде краще, ніж зі мною... що пан канцлер виклопоче в Чарнецького твої маєтки...
– Може, для пана тата маєтки – найвище щастя у світі, а для Марильки... – Марилька замовкла, губи її затремтіли, і вона закінчила зі сльозами: – Якби її любив хоч хтось на землі...
– Бідна, бідна моя, – із почуттям промовив Богдан, – то тобі недобре живеться в пана канцлера?
– О тату, тату! – із гіркотою вигукнула Марилька. – Краще б мені було в турецькій неволі, ніж тут!
Марилька почала розповідати Богданові про те, як вона мучилася, скільки вистраждала за ці чотири роки, як молила Бога, щоб Господь забрав її, самотню, забуту, до себе. Її голос звучав то сумно й тихо, коли вона говорила про свої довгі страждання, то сповнювався незвичайної ніжності, коли вона згадувала, як довгими, безсонними ночами думала про свого любого тата Богдана й про ті недовгі, щасливі дні, які провела разом із ним. Її очі то спалахували вогнем, то знову дивилися на нього сумно й печально. Вона присунулася до нього так близько, що її гаряче, поривчасте дихання обвівало все його обличчя... І від цієї близькості чарівного, молодого створіння, і від цих ніжних сутінків, що наповнювали каплицю, і від співучих відлунь музики, які долинали тихою хвилею, і від чарівного аромату, яким було просякнуте все єство Марильки, – Богдан відчував, як кров приливала до його серця, до скронь, як туманилася свідомість, як усе вислизало з його пам'яті, крім цього дивовижного створіння, що так довірливо горнулося до нього.