Мене тільки й підтримує бурхлива діяльність. Ось би влаштувати турнір... Запросити лицарів, дам... Урочисті походи, змагання, нагороди, бенкети! – пожвавішав він і навіть спалахнув слабким рум'янцем. – Так, добре було б... А знаєш, – він жваво підвівся й поклав маршалкові руку на плече, – якого я вчора слухав італійського соловейка, які очі, га!.. Ні, видно, з державних міркувань доведеться мені прийняти наречену Мазаріні...
– Нехай благословить твою королівську мосць Всевишній, а нам пошле радість!.. Зневіра воістину гризе душу й тіло... та й сумувати за померлими... означає нарікати на волю Господню...
– Так, це гріх... – задумливо промовив Владислав. – А хто там іще?
– Надзвичайний посол від його царської величності московського государя.
– А що? Може, вже помер? – пожвавішав король.
– На смертному ложі...
– Ах, цей московський престол! – досадливо потер собі чоло Владислав і кілька разів пройшовся кімнатою. – Усе життя вабив мене й досі пече... хоч ми й відмовилися від нього за Поляновським миром{206}, але серце моє відмовитися не може! Ех, якби не батько! Я був би царем, гідним Москви: мене б там полюбили... Я б не навіз туди огидних єзуїтів, як той плутаник Дмитрій{207}; фанатиків я й сам терпіти не можу й шаную толерантність та свободу совісті. А який там славний, відданий своєму цареві народ! Ах, чого б я з тамтешніми військами та з козаками наробив! Єзус Марія! Та я б розгромив цю татарву, об'єднав би з Москвою Річ Посполиту, знищив би сваволю, безправ'я, запровадив би всюди законну, розумну свободу, науки, мистецтва, а потім із такою могутньою державою підкорив би весь світ... не для того, як Александр Македонський, не заради ярма, не заради рабства, а задля загального блага!
Мова короля звучала тепер бадьоро й пристрасно, очі палали вогнем; спершись однією рукою на гармату, а другу простягнувши вперед, він був цієї миті схожий на якогось могутнього генія, що ніс світові нову щасливу звістку.
– О мій найясніший витязю, непереможний герою, – захоплено промовив Адам, – скільки чеснот у твоїй великій душі! Але хіба ворони й шуліки, що оточують тебе, здатні піднятися до високого польоту орла?
– Так, вони мене не можуть і не бажають зрозуміти, – сумно схилив король голову, – вони знають тільки самих себе й лише про власні животи дбають. Що їм майбутнє, що їм вітчизна? Боровся я стільки років, щоб піднести її, і чужинці знали мій меч, але власні опікуни й радники постійно підрізали мені крила, і ось так минуло життя. Одну корону відхилив від мене мій батько, від другої, спадкової, шведської, я сам відмовився, третя, теперішня, виявилася блазенським ковпаком, а син мій, очевидно, залишиться вже з непокритою головою.
– Не впадай у відчай, королю, – із непідробним почуттям заперечив маршалок, – у Бога все готове, аби тільки тобі побільше здоров'я та сили, а справжніх друзів хоч поки й небагато, зате вони вірні. Пороху б тільки та пенензів. А коли озброїшся, то й про престоли можна буде поміркувати. У Москві цар помирає, готується нова смута, тож тобі треба бути напоготові.
– Це чудово, прекрасно, – король знову заходив швидко по кабінету, потираючи руки, – так, треба поспішати, життя минає, не можна втрачати ні хвилини, – говорив він немов сам до себе, – треба зважитися на шлюб, укласти його якнайшвидше. Відкинути всі вагання й кинутися на боротьбу зі сліпою фортуною... Хто там іще чекає? – швидко зупинився він перед Казановським, поривчасто дихаючи й не помічаючи своєї задишки.
– Там іще чекає Боплан, інженер, якийсь винахідник нової рушниці, професор іноземного університету, двоє італійських художників і венеційський співак...
– Усе це милі й дорогі мені гості, – поскубував себе за борідку король, – але попроси їх краще навідати мене ввечері... запроси на келих мальвазії... а зараз я візьмуся до серйозних державних справ... Може, ще хтось чекає?
– Мабуть, канцлер приведе ще своїх відвідувачів, але він же від мене приховує...
– Не сердься, друже, – вищі інтереси вимагають таємниці, а таємниця між трьома – уже не таємниця.
У цей час відчинилися двері з аванзали, і до кабінету без доповіді ввійшов великий коронний канцлер князь Оссолінський. Пан маршалок привітався з ним ввічливо, але сухо і, шанобливо вклонившись королю, поспішно вийшов іншими дверима до внутрішніх покоїв.
– Ну, з якими звістками? – простягнув Оссолінському обидві руки король. – З добрими ж, із добрими? Я сьогодні особливо бадьоро налаштований, я чекаю тільки хорошого.
– Нам тільки й потрібні бадьорість та здоров'я твоєї королівської милості, а з ними все інше буде біля найясніших стіп, – вишукано вклонився канцлер і, за звичкою озирнувшись довкола, повідомив приглушеним голосом: – Прибули з України від козацтва викликані мною сотник Хмельницький та осавул Барабаш; їх треба було б сьогодні прийняти.
– Вельми, вельми радий... Цей Хмельницький – розумна голова й чудовий воїн, – пожвавішав король, – але не знаю, як це зробити. Тут чекають на аудієнцію інші – посли іноземних дворів, московського, французького.
– Ще прибув із надзвичайними повноваженнями й посол із Венеції Тьєполо... привіз найрадісніші постанови Ради десяти.
– Ні, що не кажи, – вигукнув король, – а ти в мене найкращий друг, найприємніший!.. Я просто помолодшав від твоїх повідомлень! – І король у пориві радості несподівано обійняв Оссолінського.
– Дай тільки милосердний Бог, – поцілував короля в плече зворушений ласкою канцлер, – змилувався б над нашою нещасною вітчизною... О, приборкалися б усі твої вороги, а народ... не шляхта, що сама привласнила собі ім'я народу, а всі козаки й усе поспільство благословляли б ім'я свого батька Владислава... І не тільки в костелах молилися б за продовження твоїх днів, а й у церквах, і в кірхах, і в хатах при світлі скіпки... Але поки що попереду боротьба з ворогами порядку й закону, з ворогами величі нашої нещасливої держави, з ворогами народного щастя... і вони, ці вороги, без боротьби не поступляться ні своїм золотим розгулом, ні своєю хижацькою неправдою... Але якщо тільки ти, королю, не вагатимешся й підтримуватимеш своєю бадьорістю та відвагою своїх непохитних друзів, то все пихате й нікчемне впаде перед твоїм світочем правди. За правого й сміливого Бог!
– Присягаюся, – урочисто сказав король, – аби тільки мої друзі мене підтримали...
– Життя наше за короля й за благо вітчизни! – із гідністю вигукнув канцлер.
– Вірю! – приклав руку до серця король і додав: – Однак час починати прийом... Присилай першого московського посла Львова.
Оссолінський вийшов і за хвилину ввів до кабінету Львова.
– Всемилостивіший мій государ, цар і великий князь усієї Русі та самодержець, – уклонився до пояса Львов, – бажає твоїй королівській величності здоров'я й успіхів у державних турботах.
Львов говорив російською, оскільки Владислав IV ще в молодості, готуючись стати московським царем, вивчав російську мову.
– Дякую від душі вінценосному братові по престолу за його увагу, – відповів проте польською король. – Нехай пан посол передасть його царській милості, великому московському государеві, що ми молимо Всевишнього послати йому зцілення від недуг і дарувати всілякі блага, що ми будемо щасливі, якщо зможемо чимось довести наші дружні почуття до царственого сусіда.
– Пресвітлий мій цар-государ, зі свого боку, плекає до тебе, найясніший королю, у своїй душі почуття великої довіри й приязні та просить тебе, государю, спіймати якогось надзвичайно зухвалого шляхтича, що називає себе буцімто сином Дмитрія, колишнього злодія й викрадача престолу Гришки Отреп'єва{208}, який, цей злодійський виплодок, і підписується царським іменем.
І Львов докладно розповів, як київський піп роздобув такого заколотницького листа, переслав його до Москви і як він спричинив там смуту й спокусу, а наприкінці посол бив чолом від імені московського царя, щоб король видав його царській величності цього підлого злодійського виплодка для розшуку над ним і для урочистої страти.
– Я дозволю собі зауважити, – озвався канцлер, – що ця подія casus fatalis, або, краще сказати, жарт, була зовсім неправильно витлумачена його царській милості: такий шляхтич справді існує, із роду Лубів, і мешкає на Підляшші{209}, але він цілком невинний – жодних честолюбних задумів не мав і не має, просто довершений дурень.
– Але ж усе-таки лист і титулування? – перебив його спантеличений та обурений король.
– А ось що, – провадив канцлер, – ще під час воєн із Московією покійного, приснопам'ятного батька твоєї королівської милості Жигмонта великий литовський канцлер Сапега, щоб залякати воюючу сторону, надумав назвати одного молоденького хлопчика, ось цього Лубу, сином убитого Дмитрія, який якийсь час був у Москві царем, та не тільки назвав, а й наказав хлопчикові, ще зовсім дурненькому, підписуватися царем... Отож, мабуть, це один із тих дитячих листів; сам же хлопець знає тільки свій город і гадки не має про царства. Тож гріх, негоже свого невинного громадянина віддавати на муки.
– Я цілком переконаний, – підсумував після деякої паузи король, – що й царствений брат мій, дізнавшись про цей порожній, хоч, можливо, і грубий жарт осіб, які вже відійшли з цього світу, не наполягатиме на страті невинної жертви... Але для розвіювання сумнівів і заспокоєння його царської величності я можу погодитися на таке: відправити з моїми послами до Москви цього шляхтича як недоторканну особу, – нехай він там надасть свої виправдання.
Король злегка схилив голову, і посол із низьким поклоном вийшов; Оссолінський провів його до дверей, запросивши до себе для подальших розпоряджень і роз'яснень.
Слідом за Львовим королю представився посол кардинала Мазаріні. У витонченій, дещо пишномовній промові він привітав французькою мовою короля від імені його еміненції, передав усілякі добрі побажання й дружню пораду не продовжувати своєї скорботи тривалою жалобою, а взяти другий шлюб; що Марія де Невер, сповнена всілякої тілесної та душевної краси, уже десять років мріє стати дружиною першого лицаря й коронованого героя; що цей шлюб, принісши королю багато матеріальних вигод, зміцнив би союз двох держав, а дружба Франції буде щирішою й кориснішою за дружбу жадібних сусідів, оскільки вона буде безкорисливою.
Погано володіючи французькою мовою, король відповів йому латиною:
– Я зворушений до глибини душі прихильною увагою до мене його яснопревелебної мосці й дякую за добрі побажання та поради.