Але не втекти їм від швидких коней, від гострої сталі: ось покотився один із розрубаною головою, ось потрапив другий на спис, мов галушка на спицю, ось схопився третій, розпоров коневі черево, повалив його й поляка, але вп'ялася йому в груди стріла, і він упав долілиць під копита коней, що мчали.
З переможними криками розсипалися віялом по полю герої, поодинці переслідуючи козаків, які тікали. Даремно кричав ротмістр: "До лави!", бажаючи відновити порядок і припинити переслідування розрізненими гуртами, – боротьба була такою легкою, переможне цькування таким захопливим, що йому піддався навіть юний і палкий герой, який уперше скуштував п'янку принадність перемоги. Раптом з улоговини, застеленої смугами порохового диму, пролунав оглушливий тріск; ціла лінія спалахів позначила густу, непохитну масу – могутнє каре козацької піхоти. Сахнулися коні, здибилися й різко відступили назад, скидаючи славних вершників, налітаючи один на одного й падаючи в передсмертних судомах. Знялося сум'яття.
– Заради Бога, панове! – волав зблідлий Потоцький. – Уперед! В атаку! За мною!
– Стій! Шикуйся! – кричав в іншому місці гучним голосом ротмістр. – Куди ви, боягузи? Вони відступають!..
І це була правда: реєстровики справді подалися назад. За ротмістром мчали й інші начальники хоругв, перехоплюючи коронних татар і козаків, які вже кинулися навтьоки.
LXI
Полякам сяк-так удалося зупинити розладнані й перемішані хоругви, але щойно вони почали під градом куль приводити їх до бодай якогось порядку, як праворуч пролунав страшний дикий крик: "Гайда!" – і в диму з'явилася ціла лавина коней, що мчали, мов буря, із пригнутими до грив вершниками, з виставленими вперед блискучими вістрями списів і клинками, що виблискували блискавками. Отетеріли хоругви, збиті в безладні лави, і зрозуміли, що від цього урагану неможливо ні втекти, ні встояти проти його стрімкого натиску.
– За мною! Пробила година слави! – вигукнув Потоцький і першим із шаленою відвагою кинувся вперед.
Його приклад захопив інших; назустріч одній хмарі помчала друга, й обидві злилися у страшному зіткненні. Жахливі крики оголосили повітря; вдарили шаблі об шаблі, схрестилися довгі списи, зав'язався дикий рукопашний бій.
– Уперед, братці! Рубайте їх, мов капусту на локшину! – ревів лютий, забризканий кров'ю Кривоніс, виблискуючи оголеною шаблею. – Додайте ляшкам-панкам, не шкодуйте рук, перемога наша!
– Не схибимо, батьку! – запально вигукнув Морозенко. – Поквитаємося з цими мучителями! – і нестримний, мов вихор, шалено кинувся він у самісінький вир битви.
Ось просто на нього помчало вістря піки, а з другого боку пронизливо засвистіла шабля, занесена могутньою рукою. На одну невловну мить розгубився козак: від кого захищатися? Але обидва удари не чекають... Ось голови коней, що скачуть, і спотворені обличчя ворогів. Мимоволі змахнув шаблею Морозенко, відбив клинок, що здійнявся над його головою, і влучив кінцем дамаської шаблі супротивникові в груди. Бризнув із них струмінь червоної крові. Здивований і нажаханий, схопився руками за рану пишний вершник і звалився із сідла, зависнувши однією ногою в стремені, і тієї ж миті під пахвою Морозенка пролетів спис, зачепивши лише одяг; не помітивши промаху, польський козак помчав уперед і потрапив просто під замах козацької шаблі. Із брязкотом опустилася вона на його шию, і відокремлена від неї голова повисла, захитався обезголовлений вершник і, звалившись на шию свого коня, промчав іще кілька митей, сидячи в сідлі та обхопивши руками кінську шию...
Сп'янілий від шалу різанини, Морозенко ще несамовитіше рвонувся вперед, люто вигукуючи й розмахуючи своєю закривавленою шаблею; обличчя його спотворилося від люті. Якесь божевільне задоволення охопило його серце серед цього реву битви, стогонів і зойків жертв, що падали. "А, украли, замучили мою нещасну голубку! Так ось же вам, нелюди, звірі!" – промайнуло в його розпаленому мозку й охопило душу дикою жагою помсти... Ось налетів він на молодого хорунжого, який упустив шаблю й із дитячим страхом дивився перед собою; в очах юнака, можливо, єдиного сина своєї матері, майнуло благання про пощаду, але невблаганний месник не здригнувся й одним жахливим ударом повалив беззахисного панича...
Не бачачи можливості відступити, поляки рубалися відчайдушно й платили смертю за смерть. Падали й польські, й козацькі тіла, і їх топтали кінськими копитами. Але стримати стрімкий козацький натиск поляки вже не мали сили; вони почали відступати в центрі, а козаки врізалися в нього неосяжним потоком дедалі глибше й глибше...
Потоцький, охоплений бойовим азартом і шаленою відвагою, рубався попереду всіх, завдаючи праворуч і ліворуч смертельних ударів. Даремно намагалися стримати його старі рубаки: з розпаленим обличчям, зі струмочком червоної крові на щоці, з очима, що блищали безмежною відвагою, він нестримно рвався вперед, перелітав від однієї хоругви до іншої, надихав бійців і сам кидався під мережу перехресних ударів, у самісінький вир різанини.
– Заради Бога, панове! Стійте сміливо! – кричав він дзвінким молодим голосом. – Їх жменька! Ми охопимо їх могутніми крилами! Уперед! Рубайте сміливо! За мною!
Підбадьорені хоругви, помітивши свою чисельну перевагу, ще дружніше й запекліше вдарили на жменьку завзятців і почали стискати їх у залізних обіймах.
Затиснуті з трьох боків, козаки, попри шалене, нелюдське напруження, мусили поступатися переважній силі й загинули б усі до одного під ударами ляських кривуль, якби цього вчасно не помітив гетьман.
– Гей, Дженджелею й Ганджо! – гучно вигукнув він. – Ударте двома кошами на ворожих ляхів: наших давлять! – указав він булавою.
– Гайда! На погибель! – гаркнув Ганджа й помчав із січовими завзятцями на польські хоругви, помчав і вдарив із таким нищівним натиском, що сполохані вороги сахнулися, розступилися й, перемішавшись, почали безладно відступати. А Ганджа, прорвавшись до Кривоноса, разом із ним кинувся переслідувати ворога, який поспішно відступав. Поляки остаточно перемішалися, усе обернулося на якусь панічну втечу.
Потоцький зблід, мов полотно, і кинувся зупиняти воїнів, що збожеволіли від жаху.
– Назад, назад! Заради гонору! Заради шляхетської честі, зупиніться! – кричав він, кидаючись назустріч натовпам, які мчали в цілковитому сум'ятті. – Не вкривайте наших голів вічною ганьбою! Ми їх розтрощимо! За мною, сміливо, вперед!
Ще раз запал молодого героя підбадьорливо подіяв на війська. Розсіяні хоругви почали збиратися, шикуватися й відбивати натиск ворогів. Але навперейми їм уже мчали з гиканням іще два коші під командуванням Сулими й Нечая...
Тепер уже можна було добре роздивитися розташування сил і перебіг битви. Чарнецький із непереможними гусарами стояв уже за окопами, на лівому крилі; у центрі далеко вперед висунулася артилерія, прикрита п'ятигорцями під командуванням Шемберга, а праворуч із драгунами стояв Сапега.
Помітивши місце, де відчайдушно рубався Потоцький, оточений своїми офіцерами, Кривоніс і Морозенко кинулися туди. Зав'язався страшний рукопашний бій...
Тим часом Сулима й Нечай ударили по польських хоругвах із флангу, намагаючись відрізати Потоцького від його військ. Але важко було здолати важку стіну списів. Розлютовані й оточені ворогами поляки билися тепер відчайдушно хоробро. Козаки падали, натикаючись на їхні гострі списи, і знову проривалися з дикою, нестримною силою; поляки ж, зі свого боку, стиснуті власними військами, не могли відповідати на щохвилинні удари козаків: вони спотикалися об кінські трупи, падали й тим самим загороджували собі шлях.
– Так, так їх, панове! – гарчав лютий Вовгура, розмахуючи своєю важкою закривавленою шаблею над головою. Сп'янілий від крові, з налитими очима, він кидався стрімголов на мечі та списи й своїм шаленим безстрашшям захоплював козаків і наганяв жах на поляків. Тим часом Сулима й Нечай зі своїми козаками проривалися до Потоцького. Ось вони вже перекинули жовнірів, ось розірвали їхні лави й із диким криком ринулися в самісіньку гущу бійців. Зав'язалася запекла сутичка. Оточений своїми офіцерами й жовнірами, Потоцький бився, мов молодий лев, але козацька сила брала гору. Козаки стискали поляків дедалі тісніше й тісніше.
– А, тепер стій! Зі мною! – вигукнув Сулима, прорубуючи останній ряд жовнірів і заносячи шаблю над головою Потоцького.
– Холоп! – кинувся на нього Потоцький, і з оглушливим дзвоном ударилася шабля об шаблю. За силою й енергією супротивники не поступалися один одному, – мов блискавки, засяяли шаблі, схрещуючись над головами, іскри посипалися з-під сталі, але перевага не переходила на жоден бік; навколо них вирувала така сама боротьба. Пан ротмістр відчайдушно відбивався серед гурту козаків, намагаючись затулити своїми грудьми молодого гетьмана. Шаблі здіймалися над ним з усіх боків, але довгий меч ротмістра зі страшною силою опускався на голови нападників, вибиваючи шаблі з їхніх рук. Мідний шолом скотився з голови ротмістра, кров струменіла з плеча, але сивий воїн не зупинявся, захищаючись, мов поранений вепр. Раптом серед загального реву пролунав чийсь пронизливий вигук: "Гетьмана поранено! Гетьмана!" – і тієї ж миті з оглушливим криком, прорвавшись крізь польський стрій, із тилу кинулися на нападників Нечай і Вовгура. Усе перемішалося: люди, коні, шаблі, списи...
Оточивши молодого гетьмана, поляки під проводом ротмістра відчайдушно відбивалися від козаків, але така битва могла вже тривати лише лічені хвилини..
Тим часом Чарнецький, помітивши, що молодого гетьмана з усіх боків оточили козаки, кинувся йому на виручку зі своїми латниками, наказавши Шембергу відкрити посилений вогонь по головних силах козаків, а Сапезі вдарити по них драгунами.
Уже й блакитне гетьманське знамено, смертельно стрепенувшись у повітрі, упало, розпростершись на трупі свого прапороносця. Уже й шалений Вовгура, перекидаючи все на своєму шляху, прорвався до молодого Потоцького, аж раптом за їхніми спинами пролунав переможний крик латників, і лютий Чарнецький навалився своєю важкою масою на козаків, які оточили Потоцького. Захоплені єдиним поривом, козаки зовсім не чекали цього нападу, знялося сум'яття, замішання, і цим скористався Чарнецький. Зав'язався бій, але сили виявилися нерівними, тепер перевага явно була на боці поляків. Стомлені козаки, попри свою відчайдушну хоробрість, не могли стримати свіжих сил Чарнецького, які значно переважали їх чисельністю.
– Панове хлопці, поспішайте до гетьмана, просіть підмоги! – кричав, задихаючись, Кривоніс, помічаючи, що польські сили долають його загін.