Ти ж, Небабо, і ти, Носе, залишаєтеся з резервами в таборі. Переправляти вози через трясовину важко, а гармати й зовсім неможливо, тож ти приготуй гать, завантаж кілька возів, настели на них дошки й цим помостом уже рушиш із гарматою та обозом, а поки що покашлюй із "баб" і "панянок", хоч і марно, аби тільки димом прикрити свої роботи з переправи.
– Усе виконаємо, ясновельможний! Кістьми ляжемо за нашого батька! – загомоніла навколо старшина.
– Дякую, друзі, вірю! Не за мене тільки лягайте кістьми, а за рідний люд та за батьківщину. За них і я несу свою голову. Пам'ятайте, братці, що сьогоднішня битва для нас вирішує все: або пан, або пропав. Тож коли десь щось станеться – не допускайте сум'яття.
– Будь спокійний, батьку, не здригнемося, – посипалися бадьорі відповіді.
– Це й малій дитині відомо, – енергійно підхопив Богдан, – що немає на всьому світі рівних вам за відвагою й силою.
– Дякуємо, дякуємо, батьку! – пролунали натхненні вигуки і старшини, і найближчих козаків.
– Перемога, брати, – провадив гетьман, захоплюючи всіх своїм бадьорим, упевненим словом, – у наших руках. Цей дощик – Божа до нас ласка; якщо він ітиме довше, то так розмочить поле, що улани загрузнуть у ньому зі своїми важкими кіньми. Та що улани? Навіть драгуни не зрушать із місця.
– А то, може, ще й до нас прийдуть, якщо зрушать, – засміявся хтось.
– Що ж, брати до братів, – зауважив Небаба.
– Дай Господи! – урочисто промовив Богдан. – Із Ним, брати й друзі мої, дерзаємо! Зберімо ж усі сили нашого духу на славу Бога, зневаженого в наших храмах, і вдармо, не шкодуючи життя, на жорстокого й пихатого ворога! Не бійтеся цих опудал із крилами та в леопардових шкурах! Чим вони вас налякають – пір'ям на шапках, чи що? Хіба ваші батьки не били їх? Згадайте славу наших дідів, що рознеслася по всьому світу! І ви гілки одного з ними дерева! Покажіть же свою завзятість! Здобудьте славу й вічну лицарську честь! Всемогутній Господь вам допоможе! Хто за Бога, за того й Бог!
Настав туманний, мокрий ранок. Ліниво прокидалися пани у своїх пишних наметах після ситної вечері. Заспокоєні глибокими ровами, своєю грізною артилерією та гаданою боягузливістю "хамів", вони ще ніжилися на перинах, не бажаючи виставляти свої напівхмільні голови на холодне повітря сирого ранку. Пахолки й жовніри теж ховалися під будами та возами, загортаючись у бурки й киреї. Уже зовсім розвиднілося, але околиці були затягнуті тонкою пеленою синюватого туману.
Біля окопів, де між свіжонасипаними валами стояли гармати, зібрався чималий гурт жовнірів, драгунів і гусарських слуг. Точилася жвава розмова про те, куди б вигнати коней на пашу, а головне – напоїти їх.
– Як маму кохам, хоч пропадай! – гарячкував один мазур. – Вибрали таке місце, що тільки з відьмами танцювати, та й годі! За табором піски й солончаки.
– А попереду вода й паша, – зауважив, загадково всміхаючись, один із драгунів.
– Іди сам до того водопою, – огризнувся мазур. – За окопи й носа не висунеш, так і прошиють або кулею, або стрілою, Перун їх побий!
– Та ти поклич Перуна на голову пана Чарнецького. Це він вас завів у таке місце.
– Ти, хлопе, про пана полковника погано не говори! – гримнув мазур. – Уже скуштував один молодець його ласки, а ти ще й на палю потрапиш!
– Побачимо! – заскреготав зубами драгун.
Цієї миті неподалік за окопом раптом пролунали мушкетні постріли й почали розсипатися тріскучою гамою. Серед гурту, що зібрався, засвистіли, защовкали кулі. Мазур упав першим, за ним повалилися ще двоє... ще й ще... Знялося сум'яття; почулися стогони й крики. Уцілілі люди кинулися врозтіч до табору з воланнями жаху: "Атака! До зброї!" Але й там козацькі оси вже знаходили своїх жертв і сіяли паніку.
Приголомшені несподіваною зухвалістю хлопів, вельможні пани повискакували зі своїх наметів заспані, напівроздягнені й почали метатися табором, то хапаючи свою й чужу зброю, то кричачи на слуг, щоб подавали коней, то волаючи від страху: "До зброї!" Але не всі втратили розум; знайшлися обкурені порохом, досвідчені в боях люди, які з нездригнутим серцем почали приводити війська до бойового порядку; знайшлися й палкі завзятці, що ще не звідали бойового шалу, яких ця нервова метушня захоплювала якоюсь пекучою втіхою й наповнювала серця радісним трепетом. До останніх належав і молодий полководець-герой. Потоцький і без того майже цілу ніч не спав; він не брав участі в панських бенкетах, а ходив табором і наглядав за роботами, що виконувалися при смолоскипах. Коли ж дощ, який посилився, припинив їх, він повернувся до свого намету й довго не міг навіть прилягти: його кипуча натура жадала діяльності, бойової відваги, сильних, могутніх вражень, а натомість йому запропонували виснажливе ув'язнення у фортеці та очікування підмоги. Усе це обурювало й мучило нетерплячого героя, який рвався до слави, і відганяло сон від його очей. Лише під ранок він забувся в поетичних мареннях, але й вони не заспокоювали його бентежних поривів, а ще дужче розпалювали уяву якимись образами дивовижних прислужниць, що огортали його білосніжними тканинами й увінчували вінком нев'янучої слави.
Коли в таборі знялося сум'яття, Потоцький уже був на коні й першим кинувся до окопів, наказавши сурмити тривогу та скликати війська до бою. Охоплений поривом палкої відваги, він горів нетерпінням ринутися в битву зі своїми безсмертними гусарами й розчавити зухвальців. До нього підскакав розлючений Чарнецький:
– Тисячі дяблів! Яка зухвалість! О, це хамство, це бидло дорого мені за неї заплатить!
– Якби тільки вони всі вийшли в поле, – палав і захоплювався Потоцький, – ми б їх розчавили, розметали й під звуки труб пройшли б цими вкритими славою полями! Накажіть, полковнику, хоругвам готуватися до бою, – звернувся він до Чарнецького, – я сам поведу їх в атаку!
– О, ясновельможний гетьман стане окрасою нашого славного лицарства! – вигукнув Чарнецький. – Усе буде готове, але спершу треба послати на розвідку нашу легку кінноту!
– Рушити всі війська одразу, артилерію вивести в поле, відкрити безперервний вогонь; стрімкістю й відвагою ми обернемо ворога на втечу, а тоді розгромимо його табір!
– Погода для нас несприятлива, ясновельможний гетьмане, – втрутився в розмову Шемберг, який під'їхав, – у дощ і туман виходити в поле небезпечно, можна загрузити гармати й потрапити в пастку, в засідку.
– Такого дощу ще боятися? – здивувався Потоцький. – Після цього я вже не знаю... та він і минув... тільки невеликий туман!
Усі озирнулися. Дощ ледве-ледве мрячив, майже зовсім ущухаючи; хвилястий туман густішав, здіймаючись від землі клубами, але небо не прояснювалося.
– Дощ хоч і вщух, але лише тимчасово, – заперечив Шемберг, – можливо, перед зливою... а поле вже й тепер розмокло. На мою думку, – рішуче заговорив він, – нашу кінноту, легку й важку, треба вишикувати тут у бойовий порядок, але не виводити за окопи; драгунів же спішити й розставити з мушкетами та списами на валах, а проти козацьких стрільців вислати свій ланцюг.
– Так? – обурився регіментар. – А самим стояти бездіяльно й милуватися, як наше славне лицарство безкарно падатиме під градом хлопських куль?
– Проти стрільців висилати цілу армію? – знизав плечима Шемберг.
– Стрільці, вельможний пане, – втрутився Чарнецький, – самі ніколи не виступлять: за ними, певно, стоять полки й готуються до атаки.
– Або чекають, щоб ми потрапили на гачок і вийшли в поле, – уточнив Шемберг, – а тому й нам краще почекати й розвідати розташування їхніх військ.
– Чекати? – презирливо перебив його молодий полководець. – Заради Бога! Знову чекати й дочекатися, поки з туману не вискочать тисячі цих дяблів і не полізуть на наші окопи...
– О, вони гірші за дяблів, – під'їхав цієї миті до Шемберга пан ротмістр, почувши лише останню фразу, – якщо вже полізуть, то ніякий сатана їх не зупинить; розпоріть козакові черево – він лізтиме; відрубайте руки й ноги – лізтиме, зніміть голову... – зупинився ротмістр, відчувши, що трохи захопився.
– А якщо й без голів лізуть? – саркастично всміхнувся Чарнецький.
– Пане полковнику! Пшепрашам! – спалахнув був ротмістр.
– То тим паче, – провадив Чарнецький, – наш ясновельможний регіментар має рацію, що ми не повинні допускати їх до атаки, а навпаки, дати відсіч зухвальству.
– Цілком правильно, – підвищив голос Потоцький і владно скомандував: – Легка кіннота за мною в поле! Драгунам і гусарам бути готовими до бою! Артилерії виступити й відкрити посилений вогонь!
– Усе буде виконано! – відсалютував шаблею Чарнецький. – Але я просив би від імені панського батька, нашого славного гетьмана, не ризикувати так страшно життям. Командування легкою кіннотою можна доручити комусь іншому, – сили ворога ще не з'ясовані... можуть бути несподіванки...
– За надмірну хоробрість сина батькові не доведеться червоніти, – гордо кинув Потоцький, а потім додав: – А ризику я не боюся, покладаючись на вашу доблесть, панове, давно відому вітчизні. Ви улюбленці слави; не ревнуйте ж мене до неї, а дозвольте хоч раз торкнутися її солодких уст!
– Віват! – оголили шаблі командири загонів, що зібралися, і з войовничими вигуками помчали до своїх частин.
Незабаром за окопами вже майоріли різнобарвні значки, а вишикувані в ряди коні нетерпляче тупцювали на місці, закусуючи вудила. Потоцький безстрашно гарцював попереду й надихав усіх своїм полум'яним словом.
– Панове, витязі, улюбленці Беллони! Перед вами ворог, якого ви завжди перемагали. Кажуть, що він переважає нас чисельністю, тим краще – більше втіхи. Кажуть, що ці хлопи б'ються відважно – тим краще: більше нам слави! Уперед же за вінками! – змахнув він блискучим клинком і вихором помчав у той бік, звідки летіли кулі стрільців. За ним зірвалася з місця й пустилася чвалом легка кіннота, лопочучи хоругвами, шелестячи значками, виблискуючи оголеними шаблями, шашками, ятаганами.
Козаки, помітивши рух кінноти, посилили стрілянину; наче з потривоженого осиного гнізда, задзижчали кулі. Вершники почали пригинатися до луки сідла, валитися набік, падати, коні заметалися, порушуючи стрункість лав.
Та ось нарешті й козаки: за кущами, за камінням, за пагорбами лежать, перебігають, ховаються. Кавалеристи пришпорили коней; козаки, давши залп, кинулися тікати назад.