Усередині ж розставили по кутах вартових і розпалили величезні багаття. Тим часом і пани наказали поставити свої шовкові намети, викотити барильця вина, наливок, угорського вина, і невдовзі все повітря сповнилося їхніми гучними вигуками, заздоровними тостами та хвалькуватими привітаннями із завтрашньою перемогою.
У козацькому таборі теж мерехтіли вогні, хоча все було мовчазним і суворим.
Та ось почали стихати гучні вигуки й у польському обозі. Подекуди почувся густий хропіт, тихе пирхання коней, і мирна ніч опустилася над цими ще живими, але вже приреченими на смерть людьми.
Сонце ще не показалося над обрієм, а в польському таборі вже все вирувало життям. Грали труби, били барабани, воєначальники шикували свої полки. До Потоцького, який оглядав грізних гусарів, підскакав рудий Шемберг.
– Ясний наш вождю, – схилив він клинок оголеної шаблі, – мої розвідники принесли мені звістку, що реєстровики вже недалеко, йдуть до нас... он там, за гайком; щохвилини вони мають бути тут.
– Чудово, пане полковнику, ми почекаємо на їхнє прибуття. Шикуватися й чекати! – скомандував Потоцький військам і, пришпоривши коня, попрямував до невеликого пагорба, що височів посеред табору. За Потоцьким рушили Чарнецький, Шемберг, ротмістр та інші пани.
Перед їхніми очима відкрилася освітлена вранішнім сонцем неосяжна рівнина й величезний козацький табір, що своєю важкою масою зайняв увесь обрій.
– У них мало гармат, – процідив крізь зуби Чарнецький, вдивляючись у довгий ряд козацьких укріплень.
– І становище їхнє не зовсім зручне, – додав Шемберг. – Коли підійдуть реєстровики, нам неважко буде перекинути весь їхній табір.
– Авжеж! – чулося то тут, то там. – Боягузи! Дивіться, як притихли; мабуть, тепер уже й не зачіпають нас, як за давніх часів!
– Та зачекайте, пишне лицарство, – зауважив ротмістр, – вони посунули ближче до річки.
– Присягаюся найсвятішою Матір'ю Божою – так і є! – вигукнув здивований Потоцький. – Учора вони стояли за пів милі, а тепер уже на схилі!
– Яка зухвалість! – вихопив шаблю Чарнецький.
Цієї миті на краю обрію з'явилися якісь невиразні, примарні лінії.
– Вони! Реєстровики! – голосно вигукнув Шемберг. – Вітру немає... Щось коливається в мареві... Це наші стяги й хоругви.
– Реєстровики, реєстровики! – пролунали навколо гучні вигуки. – Он і коней видно!
– Vivat! Реєстровики! Підмога! Підмога! – замахали шапками пани, а за ними й жовніри, і гучні крики оголосили весь табір.
– Але звідки вони взяли коней? – здивовано зауважив ротмістр; за галасливими проявами захвату ніхто не звернув уваги на його слова.
Лише драгуни мовчали, нерішуче поглядаючи один на одного з-під своїх круглих шоломів, облямованих сталевою сіткою. Здавалося, якась спільна прихована думка охоплювала їх усіх і бентежила серця. Але, захоплені нетерпінням, і воєначальники, і жовніри не помічали тривожного стану своїх товаришів. Тим часом рухомі обриси ставали дедалі виразнішими, і за чверть години воєначальники справді вже могли розрізнити стрункі колони полків, що наближалися {336}.
– Молодець Кречовський! Устиг! Саме вчасно! Заслуговує на нагороду! – почулися серед панів гучні вигуки.
– Ну, тепер ми їх усіх живцем переловимо! На арканах притягнемо до гетьмана псячих синів! – хвалькувато кричали лицарі то в одному, то в іншому гурті, розмахуючи шаблями й руками.
А хвилясті лінії кінноти все витягувалися й витягувалися... Вони прямували від Дніпра, але через дивний збіг обставин рухалися не цим берегом річечки, а протилежним, ворожим...
Молодий гетьман не помічав цієї дивини, а, цілком віддавшись войовничому запалу, жадібно стежив за колонами, що наближалися, й подумки вже мчав із закривавленою шаблею в руці серед зім'ятих ворогів, які розбігалися.
– Ах, які ж вони повільні! Які повільні! – нетерпляче підганяв він коня.
– Але вони, чорт забирай, надто наближаються до ворожого табору! – пробурмотів крізь зуби Чарнецький, насупивши свої широкі, майже зрослі брови.
– Так, – зауважив і регіментар, – можливо, вони не знають броду.
– А провідники? – запитав якимось непевним голосом ротмістр.
– Так... Ніхто ще не повернувся, – тривожно повернув Шемберг коня, щоб краще роздивитися рух реєстровиків.
– Надто! Занадто близько підходять до ворога, – захвилювався Потоцький, – можуть потрапити в пастку...
– Та чого їм боятися? – вирвався чийсь завзятий молодий голос, але він пролунав якось дивно серед тривожної тиші, що раптом охопила всіх.
– Дивіться, дивіться! Ворог із їхнього боку розмикає табір, – гарячкував юний полководець, – зараз буде вилазка!.. За мною! На виручку товаришам! – вихопив він свою шаблю.
– До зброї! – підхопили деякі.
Але цієї миті пролунав шалений рев Чарнецького:
– Прокляття! Зрада!
– Зрада! Погибель! – вирвався один спільний зойк із сотень грудей.
Лави розладналися, жовніри покидали зброю. Усі в сум'ятті й жаху кинулися до окопів. Але сумніватися вже не було в чому. Розгорнувши свої козацькі бунчуки й знамена, війська стрімко мчали під звуки труб і литавр у широко розкриті обійми козацького табору. Дружні, радісні вигуки тисяч голосів сповнювали там повітря з прибуттям кожної нової хвилі. У козаків усе ожило й завирувало.
Приголомшені, безмовні стояли поляки, не вірячи власним очам. Та ось минула хвилина першого жаху, і тисячі несамовитих від люті криків оголосили весь табір. За мить усе змінилося: перелякані, бліді, розгублені обличчя з жахом дивилися одне на одного серед безладних, збитих докупи натовпів.
– Зрада, погибель! Зрада! – лунало навколо. Лише драгуни не поділяли загального жаху: очима, що спалахували захватом, вони напружено стежили за рухом реєстрових військ, прислухаючись до рідних бойових звуків, які долинали до них здалеку.
– Клятвопорушники! Віроломні! – у розпачі стискав руки молодий полководець. – Вони присягалися, і така мерзенна зрада! Нехай ганьба вкриє їхні голови на віки вічні! Але ми поляжемо тут по-братньому, панове, один біля одного, а не відступимо назад!
Пани мовчали.
– Впадати у відчай немає чого, панове, – заговорив уже бадьоро Чарнецький, опанувавши себе. – Правда, мерзенна зрада позбавила нас можливості взяти їхній табір штурмом, але ми ще можемо оборонятися. Треба лише послати гінця по допомогу до гетьманів, обкопати табір, укріпитися. А коли прийде підмога, о, тоді ми відплатимо їм за зраду, – пам'ятатимуть до Страшного суду!
Пишна, розряджена, обвішана зброєю шляхта трохи підбадьорилася й кинулася своєю чергою віддавати розпорядження військам.
А серед натовпу драгунів хвилювання все зростало й зростало і, здавалося, досягло найвищого ступеня. Найбільше хвилювався ще молодий українець у драгунському однострої.
– Братчики! Друзі! Рідні! – раптом вигукнув він, не витримавши, і схлипування обірвало його слова.
Усі озирнулися. Молодий драгун, забувши про все навколо, із захватом указував товаришам на реєстрові війська, що зникали в козацькому таборі.
– Холоп! – шалено вигукнув Чарнецький, свиснула шабля й опустилася клинком на голову козака. Пролунав глухий брязкіт, і без жодного слова впав, мов сніп, молодий козак. Ще й захоплена усмішка не встигла зникнути з його обличчя, як густа хвиля крові ринула в одну мить із розрубаної голови й, заливши все обличчя, розтеклася землею широкою червоною плямою. Похмуро розступилися навколо тіла драгуни. Усі замовкли й опустили очі. Якесь тоскне й тяжке збентеження охопило всіх побачивши першу кров, пролиту в таборі.
Цієї миті в козацькому таборі спалахнув вогник, біла хмаринка покотилася кільцями по траві, і за мить важкий гуркіт сколихнув усе повітря навколо.
Страшне чудовисько надсилало своє перше привітання.
Тим часом реєстровики, проскакавши повз польські окопи, в'їхали до козацького табору.
Посеред широкого майдану, оточеного з усіх боків військами, зібралася вся козацька старшина. Попереду всіх сидів на білому коні сам гетьман Богдан Хмельницький. Убраний у білий парчевий жупан, із білим знаменом у лівій руці та срібною булавою у правій, він міг би здаватися якимось осяйним архангелом, якби не його очі, що похмуро палали на суворому, темному обличчі. Над головою гетьмана звивалися й розвівалися малинові козацькі знамена; бунчужні товариші тримали за ним бунчуки. Обабіч гетьмана, вишикувавши коней півколом, розташувалися Богун, Кривоніс, Небаба та інша старшина. Довбиші били в котли, литаври й бубни.
Та ось показалися перші лави реєстровиків, і оглушливий, радісний вигук прокотився над усім багатотисячним натовпом.
Війська все прибували й прибували, заповнюючи і майдан, і всі вільні місця, і здавалося, що з кожною їхньою хвилею нова відвага й рішучість вливалися в серця козаків.
Коли нарешті всі прибулі війська вишикувалися стрункими рядами, шестеро виборних козаків відокремилися від них і під'їхали до Богдана, тримаючи в руках бунчуки та знамена.
– Присягаємо тобі, гетьмане-батьку, і всьому славному товариству, – промовили вони, урочисто вклоняючись на всі боки й складаючи біля ніг Богдана знамена та бунчуки, – приходимо ми під твоє знамено служити святій церкві й матері нашій Україні!
– Слава! Навіки слава! – пролунав навколо натхненний вигук і прокотився громом усіма темними рядами.
– Брати, лицарі-молодці! – голосно почав Хмельницький, піднімаючи свій бунчук.
Усі навколо замовкли.
– Нехай буде вам відомо, що ми взялися за зброю не заради здобичі та слави, а заради захисту свого життя, наших дружин і дітей. Усі народи мають свої землі, лисиці мають нори, птахи – гнізда, тільки нещасним козакам ніде на рідній землі буйні голови прихилити. Усе відібрали в нас поляки – і честь, і свободу, і віру. І це за те, що ми життя свого не шкодували, обороняючи Польське королівство від лютих ворогів, розширюючи його кордони. Хіба не вони називають вас хлопами й бидлом? Хіба не вони замучили ваших гетьманів, вашу старшину? Хіба не вони віддали нечестивцям ваші святині й храми? Хіба не вони по-звірячому катують ваших братів, дружин і дітей? О, доки ж ми будемо, панове-брати, невільниками на рідній землі? Бідні мученики, які загинули за рідний край і за віру, благають вас, брати, помститися за їхню страшну смерть.
– Помстимося! Поляжемо! Веди нас, батьку! Гетьманові слава! – пролунали навколо захоплені вигуки.
Шапки полетіли вгору.