Очевидно, Хмельницький напав на неї!
Усі відразу посмутніли й притихли; якесь неприємне, гнітюче враження вмить протверезило навіть розпалені вином голови й холодною змійкою пробігло спинами панства. Запала тяжка мовчанка.
LVI
– Нам треба якнайшвидше поспішити до них на допомогу! – першим стрепенувся Фрідман, почувши несподівану звістку, принесену Пештою.
– Так, так! – безпорадно зашамкав Барабаш. – Допомагайте, друзі мої... усі дружно... Зніматися з якорів, звичайно... так... треба зніматися... З Божою допомогою! Нас же багато... Господь збереже! Тож рушаймо! – підвищив він свій тремтячий голос.
– Тим паче що й вітер став нам попутним, – підбадьорив Пешта, – ви, панове, вирушайте вперед, а я, ясновельможний пане, охоронятиму ар'єргард, де всі наші запаси; ворог насамперед на них і нападе.
– Так, так, – кліпав повіками Барабаш, – а може б, і я до запасів...
– Ясновельможному треба бути на чолі! – усміхнувся Пешта.
– Так, так! – зітхнув Барабаш і, щоб освіжитися, випив цілий кухоль холодного яблучного квасу.
Бенкет урвався. Усі метушливо кинулися до своїх байдаків, і за пів години, окрилені вітрилами, вони вже мчали вниз по Дніпру, наче зграя білих лебедів.
Надвечір того самого дня байдаки Барабаша й Караїмовича першими ввійшли в гирло Тясмину. Ще до причалювання Барабаш сам побачив у промінні призахідного сонця реєстровиків Кречовського, які спокійно лежали вздовж берега. Це спантеличило його: чи не всіх їх тут перебили? Але пози були такі невимушені, гурти такі мальовничі, і ніде не помічалося жодних страшних слідів смерті та руйнування. Однак він усе ж послав човен на розвідку й зупинив свій байдак. Розвідник незабаром привіз йому звістку, що в полковника все гаразд і що жодного ворога він навіть в очі не бачив, а стріляли вони, мовляв, самі, з радощів, що пристали до берега. Барабаш полегшено зітхнув і, випивши з цієї нагоди два добрих ковші березівки, наказав усім причалювати до берегів Дніпра й Тясмину, а вранці висаджувати війська.
Уже вечірня зоря зовсім згасла, коли байдаки почали наближатися й зупинятися біля берегів. Звичного пожвавлення під час причалювання, метушливої біганини, сварок і перегуків цього разу зовсім не було. Мовчки й похмуро виконували свою роботу козаки, загадково поглядаючи один на одного; ніде не пролунало ні жарту, ні сміху, ні зайвого слова...
Тим часом реєстровики Кречовського, побачивши байдаки, що приставали до берега, стрепенулися, заметушилися й розсипалися вздовж Тясмину поміж шелюгами та лозняком, а деякі переправилися човнами й на берег Дніпра; сутінки, що швидко спускалися з бурхливого, захмареного неба, приховали їхній рух. На байдаках почали з'являтися таємничі гості; якісь тіні потім відокремлювалися від натовпу й тонули в нічній темряві. Кречовський залишився на своєму байдаку лише зі старим стерничим і стояв нерухомо на кормі, відчуваючи неприємне тремтіння й тривожно вдивляючись у пітьму, що насувалася з усіх боків.
Глуха ніч. Темним небом несуться чорні хмари, клубочаться, набігають одна на одну й затягують усе похмурою пеленою. Вдалині, на краю обрію, час від часу спалахують бліді вогники, наче небо підморгує; блисне, на мить освітить клубочисту завісу, а потім знову втопить усе в непроглядній темряві. Ось-ось бризне дощ, навіть пахне ним, але крапель немає, лише вітер пригинає лозу та очерет на острові Тясмину, шумить у густому листі верб, що оточили його. У відблиску блискавиці видно, що біля кожної верби стоять один або двоє реєстровиків, що вони оточують цей острівець щільним кільцем. Постаті стоять нерухомо, безмовно, наче тіні мерців, які вийшли з могил. За вербами, біля двох проток, що звиваються поміж очеретом і становлять єдиний шлях до цієї схованки, стоять знайомі нам Дженджелей і Ганджа та напружено прислухаються до шуму вітру, чи не почується в ньому плескіт хвиль. Стоять вони закам'янілими, нерухомими постатями. Час тягнеться повільно, тоскно; небо стає ще чорнішим; вітер гуде одноманітно й дико.
Та ось почувся тріск очерету, легкий удар весла; щось ковзнуло протокою й тихо причалило до берега.
– Хто? – запитав Дженджелей, тримаючи в руках пістолет зі зведеним курком.
– Чорна рада{328}, – відповіли ті, що підпливли човном.
– За що?
– За хрест і волю.
Тіні вийшли з човна, сховали його в очереті, а самі прослизнули на острів.
За першим човном приплив другий, третій, четвертий... Біля обох проток розпитували прибулих і пропускали на острів; незабаром він майже весь заповнився гостями: постаті входили, мовчки протискувалися в натовп і стояли, не промовляючи одна до одної жодного слова. Нарешті й Ганджа, і Дженджелей, збагнувши, що всі вже з'їхалися, залишили біля човнів одного вартового, а самі теж увійшли до таємничого кола товаришів, які зібралися тут опівночі.
Дженджелей виліз на пень і, піднявши свій шлик, звернувся до зібрання гучним голосом:
– Шановна чорна радо, дозвольте слово мовити?
– Говори, раді слухати! – глухо озвався натовп і, сколихнувшись, згуртувався ще щільніше.
– Шле вам, брати, вітання гетьман наш кровний, батько Богдан Хмельницький, поставлений Богом і всім низовим козацтвом на захист нашої віри, наших колишніх прав і давніх вольностей.
– Дякуємо Богові за ласку, а батькові Хмелю за вітання, – дружніше й жвавіше відповіли реєстровики, що з'їхалися.
– Брати рідні, запродані своїми перевертнями, своїми обляшками в неволю, пограбовані, принижені нашими гонителями, нашими кривдниками! – підвищив Дженджелей голос, схвильований і тремтячий від напруження. – Бог дав нам душу, щоб ми боронили її від гріха, а чи є на світі тяжчий гріх, ніж продати свою віру? Чи є страшніша, пекельніша справа, ніж поглумитися з матері, підняти руку на братів? Чи прокляті ми на землі? Чи ми останні виродки серед усього живого, що не станемо захищати своїх дружин і дітей, своїх хат, своїх храмів? Адже кожен звір боронить своє лігво від ворога... Та що звір? Птаха Божа, беззбройна, невинна ластівка, і та б'ється з вивільгою за дітей, дружно нападає зі своїми сестрами на шуліку й відганяє його від свого гнізда. Та що вільна птаха? Мураха, хоч яке вже крихітне створіння, і та зі своїм товариством відстоює до останнього подиху свої кубла й відганяє вдесятеро сильнішого ворога. Невже ж ми гірші за цю останню комашку? Невже ми, мов здохлі пси, навіть не станемо боронитися від ката? Невже ми ще й оголимо свої клинки проти власних братів, проти наших захисників? Та провалися тоді під нами земля, поглинь нас пекло на саме дно! Нехай там і чорти, і гади, і всяка нечиста сила терзають нас нечуваними, бісівськими муками до кінця світу й після нього!
– Не бути такому гріхові! – першим вигукнув Ніс.
– Не бути, не бути! Не прокляті ми! Не христопродавці! – заволали всі й схвильовано заворушилися.
– Ми йдемо за віру, за козацтво й за весь народ руський! – розмахував знаменом Ганджа. – Сили наші чималі: позаду нас іде Тугай-бей, мурза татарський, відомий богатир ногайської орди. То за що ж вам краще стояти – за костели чи за церкви Божі? Польській Короні допомагатимете, що відплатить вам неволею, чи своїй матері Україні?
– Україні! – вирвався грізний крик і, змішавшись зі стогоном вітру, покотився луною Тясмином.
– Ми всією своєю хоругвою присягнули й за себе, і за вас, – вигукнув гучним голосом Ніс, – стати під стяги нашого гетьмана Богдана, присягнули полягти кістьми разом із братами за віру й за край наш рідний, тож не підведіть нас у цій присязі!
– Не підведемо! Не бійтеся! Усі присягаємо! – гаряче відгукнулася більшість і підняла вгору руки.
Дехто, однак, завагався.
– А як же бути з нашою першою присягою, яку ми дали своїй старшині?
– Якій це такій своїй старшині? Немає в нас своєї старшини! Старшина в нас – вороже кодло, іроди, пекельні гади! – посипалися з усіх боків розлючені вигуки.
– Дотримуватися присяги таким аспидам – гріх! Ми порушуємо її й даємо вільну присягу Богданові! – дружно й бурхливо заволали всі.
– Геть старшину! – прорізав загальний галас чийсь схвильований молодий голос. – Цей клятий обляшок Барабаш сьогодні повісив мого брата! Смерть мучителеві!
– Погибель, погибель! – заволали дикі голоси. – Він же був украв і наші привілеї! Смерть йому!
– Смерть і Пешті-юді, – знову вирізнився чийсь хрипкий голос, – він сам сьогодні задушив мого товариша, друга!
– Смерть усім до одного! Погибель і ляхам, і перевертням, і німцям!
– Стійте, панове! – вигукнув цієї миті дзвінкою, високою нотою чийсь молодий голос. – Подаруйте нам одного німця, нашого отамана Хірдму {329}, він хоч і суворий, зате душа правдива!
– Оце дивина! Знайдеш собі іншого! – загомоніли одні.
– На базарі німчура дешево коштуватиме! – засміялися інші.
– Ні, панове, шкода німця! – таки наполягав молодий.
– Та цілуйся з ним! Візьми собі його хоч за пазуху! – огризнувся Ніс.
– На чому ж стане чесна чорна рада? – запитав для годиться Дженджелей.
– Усі присягаємо стати під знамена свого гетьмана Богдана, – відповів сиплим і різким голосом Ганджа, – усю теперішню старшину повикидати й обрати собі нового старшого. – Так? Згода, панове? – звернувся він жестом до натовпу.
– Згода, згода! – замахали всі шапками, і в кожного, за словами літописця, спалахнув вогонь люті та гніву.
– То рушаймо, по байдаках! – вигукнув Дженджелей, і з гучним ревом ринув натовп, уже не приховуючи своєї присутності, до човнів.
Ще не світало, але небо вже починало бліднути, коли виборні підпливли на легких човнах до байдаків. Мовчки, напружено чекали їх товариші, які лежали лише про людське око, але не стулили повік ані на мить.
Передане рішення вмить підняло всіх на ноги й вирвало із сотень грудей одностайний крик, уже не стримуваний обережністю:
– На погибель ляхам і перевертням!
Барабаш, заспокоєний і підкріплений настоянкою, безтурботно хропів під шовковим навісом свого гетьманського намету, але страшний крик долинув і до його п'яного вуха та змусив здригнутися всім тілом. Напівроздягнений він підвівся на перині й, широко розплющивши очі, сповнені подиву й страху, з жахом почав прислухатися до цього крику, що наближався. За мить він усе зрозумів і безпорадно заметався, не знаючи в розпачі, куди кинутися. Але й рятуватися було вже пізно: розлючений натовп з оголеними шаблями та нахиленими списами нісся бурхливим потоком до його намету.