– сміявся Ганджа, – летіла верхи на мітлі до Лисої гори, та присіла біля Жовтих Вод жаб наловити в глечик (глиняний горщик), а я її за хвіст – та на спину, ну й понесла, мов добра кобила, аж у вухах загуло... тільки ось тут закортіло мені люльку потягнути, – я за кисет, а хвіст із рук і випустив... а вона, підла, відразу – брик! – і скинула мене в болото.
– Говори до ладу! – звернувся до нього Кречовський.
– А що ж, рідні панове, – приїхав я побачитися зі своїм товариством і славним лицарством, передати від низовців – запорожців – усім сердечний привіт і запитати: з нами кровні брати чи проти нас? Чи піднімуть руки, як Каїн на Авеля?
– Та щоб тобі язик відсох, якщо я Каїном стану! – обурився Ніс.
– Як же проти своєї матері та віри?.. – нерішуче озвався й Кречовський. – Тільки ж це треба добре обміркувати, особисто поговорити... побачитися з кумом...
– Та ясновельможний гетьман, батько наш, тут!
Де тут? Де Богдан? – стрепенулися, спалахнули радістю осавул і полковник.
– А он за тією могилою стоїть, – указав Ганджа на найближчий пагорб, – чекає мого повідомлення, що байдака причалила, і палає бажанням якнайшвидше обійняти свого друга й кума!
– То швидше до нього! Веди! – уже не приховував радості й захвату Кречовський.
– Гайда! – сплеснув руками Ганджа. – Оце радість, аж серце підстрибує!.. – і, повернувшись до гуртів козаків, раптом несподівано гаркнув: – Гей, товариші-брати! Гетьман наш ясновельможний Богдан Хмельницький приїхав до вас у гості; збирайтеся ж зустрічати свого батька!
– Божевільний!.. – хотів був зупинити Ганджу пан полковник, але було пізно: гучна звістка понеслася берегом і стрепенула всіх, мов електрична іскра. Вдар грім серед цього ще напівсонного натовпу, засліпи їх блискавка, розірвися бомба – усе це не справило б такого враження, як щойно вигукнута звістка; усі посхоплювалися на ноги, заметушилися й почали роззиратися навколо, жадібно шукаючи запаленими очима того, до кого раптом рвонулися їхні серця.
А Богдан тим часом, не дочекавшись Ганджі, уже виїжджав з-за пагорба з Морозенком і кількома козаками на своєму білосніжному коні: болісне нетерпіння поглянути своїй долі просто у вічі, якнайшвидше дізнатися, що чекає його попереду, нарешті віддати самого себе в першу жертву нестримно штовхало його назустріч небезпеці... Кречовський і Ніс, побачивши його, кинулися майже бігцем, реєстровики з усього берега теж поспішили до свого батька, розмахуючи руками й шапками.
Богдан, помітивши цей загальний порив, сам якнайшвидше підскакав до натовпу й, знявши шапку, привітав усіх схвильованим, зворушеним голосом:
– Вітаю вас, діти мої, і від матері Січі, і від батька Лугу{326}, і від ваших братів у кайданах, і від себе, слуги нещасної України!
– Вітаємо ясновельможного гетьмана! Довгого віку батькові! – посипалися звідусіль гарячі, захоплені вітання, але все ж не одностайні: багато хто вперто мовчав, дивлячись на цю сцену лише з цікавістю та гіркою тривогою; їм мов кілок у серці стирчала присяга, дана польській старшині перед від'їздом.
– Куме! Друже! – розпростер руки захеканий від швидкої ходи Кречовський і, поставивши ногу на стремено, потягнувся до Богдана; той радісно обійняв свого кума й, піднявши його до себе, тричі розцілував на очах у всіх.
– Якби не він, – звернувся гетьман до реєстровиків, – якби не ваш доблесний полковник, то не зазнав би я радості побачитися з вами, друзі мої!
– Слава полковникові! Слава й батькові! – ще веселіше й дружніше загомоніли козаки.
Богдан тим часом зняв шапку й, підвівшись на стременах, низько вклонився на три боки. Усі посунулися ближче й оточили його густими рядами, із захватом спрямувавши очі на свого рідного гетьмана та готуючись жадібно ловити кожне його слово. Поступово гомін і метушливі рухи завмерли; усі обернулися на слух.
Новий гетьман велично сидів на коні; вираз його обличчя був зворушений і тривожний; нестримне хвилювання високо здіймало йому груди, але очі іскрилися відважним вогнем.
Кілька митей він не міг подолати хвилювання, але нарешті, опанувавши себе, обвів воїнів, що скупчилися навколо, випробувальним поглядом і заговорив:
– Брати! На кого підняли ми озброєну руку, за що ми повстали? Ми підняли меч на наших споконвічних ворогів, які ненавидять і наші храми, і наші святині, і наше слово, і наші права; ми виступили проти наших гнобителів, які відібрали в нас усе до останньої нитки, які прагнуть стерти зі світу й саме руське ім'я; ми озброїлися проти можновладців, які звели нанівець навіть нашого заступника, найяснішого короля Владислава, які потоптали ногами закон... А повстали ми за віру наших батьків, зневажену й опльовану нечестивцями, повстали ми за свою рідну землю, пограбовану й сплюндровану панством, повстали за вас, знедолених, і за весь наш народ, обернений на рабів, на бидло... Брати! Хіба у ваших жилах тече не та сама кров, що й у наших? Хіба іншому ви молитеся Богові? Невже ваших сердець не зворушать стогони замучених братів, не зворушать ридання наших дружин і сестер? Невже підніметься ваша рука на захисників України, невже підете ви з нашим ворогом терзати свою матір? З волі народу й Бога став я до боротьби. Тож... або вбийте мене, – розгорнув він жупан, – або разом зі мною рушайте за Бога, за правду й за нашу волю!
Уже з першого слова Богдана в усіх очі спалахнули захватом, із кожною його фразою хвилювання охоплювало натовп, злітали з голів шапки, виривалися то тут, то там вигуки: "Одна в нас мати!", "Не Каїни ми!", "Яка там присяга з примусу!" А коли Богдан обірвав своє полум'яне слово й замовк, із сотень вуст вирвався й потряс повітря одностайний захоплений крик: "Слава нашому батькові й гетьманові Хмелю! Веди нас на ляхів! Усі за тебе голови покладемо!"
Зворушений, приголомшений напливом невимовних почуттів, Богдан не міг промовити жодного слова: якийсь гарячий потік наповнив, затопив йому груди, стиснув горло й застелив очі вологою імлою...
Якби злочинцеві, засудженому до смерті й поставленому на ешафот перед катами, тієї миті, коли над ним уже підняли страшні знаряддя страти, несподівано оголосили свободу, то й він не відчув би такої палкої радості, як Богдан, почувши у відповідь на свій заклик братній, захоплений відгук своїх товаришів і друзів... Багато довелося йому згодом пережити митей великих перемог, митей незвичайного, п'янкого піднесення духу, але такої миті не судилося пережити й відчути вдруге, і вона закарбувалася в його серці незгладимим тавром... Це була безкровна перемога духу, підкорення сердець серцем, торжество великої братньої любові!..
Усі сподівання, весь успіх справи, усе напруження свого наболілого серця, усе своє життя Богдан поставив на карту, і карта випала щаслива... Так, іншої такої миті бути не могло, тому-то й урвалося в Богдана слово, і він лише мовчки звів руки до почервонілого, немов скропленого кров'ю сходу...
– Брати рідні! Друзі! – не витримали цієї сцени Ганджа й Морозенко і, наче несамовиті, кинулися обіймати всіх козаків; їхньому прикладу наслідували й товариші.
Багато хто плакав, витирав кулаками очі й сміявся, цілувався з іншими, вигукуючи незв'язні слова:
– Ах ви, кляті! Ах ви, собаки рідні! Шельми, чорти! Та щоб ми один проти одного?.. Та поглинь нас сира земля! Потопи нас Дніпро!.. Одна нас мати породила, за одну й помирати! Ех, любо!
Старий стерничий не витирав сліз, що котилися його зморшками й сивими вусами, а лише широко простягав руки, наче бажаючи обійняти всіх одразу.
– Браття, – силкувався він вигукнути голосом, що клекотів від радісних сліз, – немає іншого такого свята на світі, це справді – Великдень! Христосуються брати, радість же, яка радість! Ангели з неба дивуються їй, задивилися, ось і на темну землю може бути послана Богом світла райська мить!
А Кречовський, високо піднявши руку, проголосив наостанок урочистим, напруженим голосом:
– Товариші! Друзі! Присягнімо ж тепер вільною, не підневільною присягою, присягнімо перед нашим батьком Дніпром і перед цим небом, підніжжям предвічного Бога, присягнімо за себе й за наших товаришів, що всі ми, як один, станемо під булаву нашого кровного гетьмана, нашого батька Хмеля, і помремо чесно та славно за нашу неньку Україну!
– Присягаємо! – вирвався з усіх грудей могутній, приголомшливий відгук, і сотні рук зі складеними двома перстами піднялися над непокритими головами вгору, до похмурого неба.
LV
Коли минули перші вибухи гучної радості, Кречовський розпорядився влаштувати братній сніданок – трапезу: кашовари зварили куліш із салом, дістали з байдаки сушеної баранини й викотили півбочки горілки. Хоча був похідний час, але таке незвичайне свято давало право порушити суворість військових постанов, і всі із захватом вітали це порушення. Почалося широке дружнє бенкетування.
Богдан, утім, не міг на ньому залишатися: він поспішав до свого війська, оскільки ворог був уже поблизу й зіткнення могло статися будь-якої миті; крім нього, ніхто не знав справжньої мети поїздки гетьмана, а тому його відсутність могла викликати загальне сум'яття й спонукати татар до якогось злого вчинку.
Богдан випив разом із товаришами два ковші оковитої – за загальне побратимство й об'єднання під одним стягом усіх синів України та за її визволення з єгипетського ярма, а потім почав прощатися зі своїми друзями. Полковник і вся старшина присягалися гетьманові, що залучать і решту реєстровиків на його бік.
– Якби ще нам коней, то ми б завтра прибули до тебе, любий мій куме й гетьмане, усім гуртом на вечерю.
– Коні будуть, – упевнено вигукнув Богдан, – татари беруть їх із собою подвійний комплект, а Тугай-бей мені не відмовить.
– Пречудово! – зрадів Кречовський.
– Що й казати, пишно! – підхопив Ніс.
– То ми, ясновельможний батьку, миттю! – весело загомоніла старшина.
– Їдь собі, ясний гетьмане наш, до свого славного війська спокійно, – сказав дід, – і вважай усіх реєстровиків у своїх лавах: у всіх нас один дух, одна душа, та й правда в нас одна... Може, вона й пошарпалася разом із нашою долею по жидівських шинках та панських хлівах, але як гукнеш: "Усі разом!", то стрепенеться вона й до нас пристане...
– Дай Боже, щоб твоє пророче слово справдилося, – сердечно промовив Богдан, – на вас усе наше сподівання, у вас усі надії народу: станете дружно – і підведеться пригноблений люд, а як підведеться, то від наших ворогів і сліду не залишиться, зникнуть, яко дим, розтануть, яко віск від лиця вогню.
– Так, батьку, так! – ствердно кивав сивою, мов лунь, головою дід.