– Не встоїть пекельник перед чесним і животворящим хрестом, не встоять і наші гонителі перед нашою правдою!..
– Ось тільки щодо німецької піхоти я не зовсім упевнений, – вставив Кречовський, – старшина там – німці, суворо тримають жовнірів у муштрі й покорі, а німець, відомо, від кого платню бере, за того й стоїть.
– Так, пане полковнику, – заперечив осавул, – у піхоті ж усі свої козаки, наші брати, тільки в німецькому одязі... а що до старшини, то й у нас вона не своя, а ворожа – уся ляська; а коли й є двоє-троє людей, нібито своїх, то вони перевертні, ще гірші за ляхів!.. Із такою старшиною й розмовляти нема чого, і миритися не слід: бур'ян виполоти треба, – геть бур'ян із поля!
– Саме так! Правильно! – зловтішно підхопили кілька голосів.
– Усіх їх, аспидів, до дідька! – вигукнув Морозенко. – В одну купу до панів та орендарів!
– Бісам на бігос! – засміявся Ганджа.
Усі зареготали.
– Так, – зітхнув дід, – не такі вони, щоб їх милувати.
Кречовський трохи зблід, але не заперечив ані слова:
серед старшини в нього були друзі.
"А гарний же і я зі своєю присягою Потоцькому! – промайнула в нього думка. – Добре загладив свої провини, добряче постарався зустріти Хмельницького!.. Утім, що ж? – заспокоїв він себе. – Я не збрехав, не порушив присяги, а справді доклав усіх зусиль, щоб якнайшвидше побачитися з кумом".
І Кречовський усміхнувся злою, отруйною усмішкою.
А Хмельницький, залишивши Ганджу й Балагана на допомогу кумові {327}, уже збирався з Морозенком і невеликим конвоєм скакати назад до Жовтих Вод, де, за його розрахунками, мали стати табором полки.
Прощання реєстровиків зі своїм гетьманом було радісним: кожен знав, що воно ненадовго й що за день-два настане ще радісніша зустріч. З усіх боків лунали до нього сердечні побажання, світлі пророцтва, захоплено простягалися руки, летіли шапки під копита його коня. Коли зворушений таким прийомом Богдан, висловивши вдячність від себе й від батьківщини, нарешті повернув свого Білаша, з усіх боків загриміли йому навздогін залпи з рушниць і мушкетів та ще довго проводжали його перекотистою луною, аж поки він не зник за пагорбами, оповитими димчастою імлою.
Після від'їзду Богдана бенкет розгорнувся ще ширше; розгулялися козаки так, що зупинити їх уже було неможливо, а тому за першою випитою півбочкою неминуче пішла друга...
За кухлями точилася жвава, галаслива розмова, приправлена веселим сміхом і райдужними задумами, щедро пересипана дошкульною лайкою та погрозами на адресу ворогів. Домовлялися тим часом, кому на який байдак вирушати і як та де підсунути кому жука: одні вважали, що найкраще приголомшити всіх одразу закликом, діяти, одним словом, нахрапом, а інші, обережніші, пропонували навертати прихильників поступово, потайки... Сперечалися, гарячкували й вирішили викликати по одному козакові від кожного десятка реєстровиків та влаштувати в затишному місці чорну раду, раду самої лише черні, без начальства, а тоді вже, домовившись, гукнути так, щоб і вуха старшині позакладало.
Обговоривши все й домовившись про майбутню зустріч із товаришами, деякі козаки полягали відпочивати, а більшість затягнула завзяті пісні. На звуки пісень відгукнулася бандура й задзвеніла своїми струнами та приструнками; знайшлися й поети, почали складати до цієї нагоди слова, добирати до них музику, розвивати мотив, що захоплював душу, і тут-таки народилася широка, полум'яна народна пісня, яка пережила багато поколінь і потрапила на сторінки історії...
Гармонійними, могутніми хвилями понеслася вона тоді Дніпром назустріч братам, що наближалися. Зачаровані звуками й силою слів, козаки один за одним приєднувалися до співців і дружно підхоплювали молодими, дзвінкими голосами:
Течуть річки криваві
Темни ми лугами,
Ой то ляхи, вражі сини,
Глузують над нами...
Ступай, коню, піді мною
Широко ногами, –
Поєднались, побратались
Всі сини у мами...
Летить орел попад морем,
Над байраком в’ється...
Ой там, ой там уже козак
Із ляхвою б’ється.
Ой годі вам, вражі дуки,
Руську крівцю пити, –
Не один лях вже тепери
Посиротить діти...
А тим часом уся флотилія з реєстровиками й піхотою, на чолі якої стояв їхній старший Барабаш, ночувала лише за один перехід від товаришів, що бенкетували, і не могла рушити в дорогу через сильні хвилі та зустрічний вітер. Барабаш вирішив навіть простояти тут увесь день, відправивши наперед на розвідку кілька легких човнів із досвідченими лоцманами, і запросив до свого розкішного намету на трапезу свого товариша Ілляша Караїмовича та польську й німецьку старшину.
Простора байдака Барабаша була оздоблена різьбленням, строкато розмальована й позолочена та скидалася на писанку; на палубі під пишним шовковим навісом біліли накриті скатертинами столи, заставлені довгошиїми глечиками, пузатими флягами, срібними мисками й полумисками з усілякими наїдками. Над навісом здіймалася висока щогла, а на ній замість прапора теліпався повішений реєстровик.
– Що це в тебе, ясний пане, – запитав Ілляш, який під'їхав човном, указуючи на щоглу, – якась нова прикраса?
– А нова, пане товаришу, нова... хе-хе-хе! – захихотів старший старечим скрипучим сміхом. – Нещодавно ось привели шельму, перекинчиком став, бунтівником... Десь там нахапався бунтівних побрехеньок і почав їх поширювати серед реєстровиків: що нібито цей скажений пес Хміль, цей шахрай, цей ошуканець стоїть недалеко й усіх до себе закликає, що в нього начебто велика сила... То я ось цього оповісника й підвісив вище, щоб скликав до себе вороння... Хе-хе-хе! Нехай погойдається на очах у всіх!
– Так йому й треба, – кивнув довгими вусами Ілляш, – у них у всіх очі так і бігають сюди-туди, так і палають зрадою... Треба їх одразу приборкати!
– Та я послав спритного Пешту по всіх байдаках, він напевне виловить таких шпигунів на кожному. І за годину, не більше, усі байдаки прикрасяться в мене такими самими прапорами.
– Хі-хі-хі! – потер руки Ілляш, майже зовсім примруживши свої вузько прорізані очі.
Почала сходитися старшина. Усі вітали наказного з особливою пошаною й голосно схвалювали його дотепну вигадку, зустрічаючи дружним реготом появу незвичайного прапора на іншому байдаку. Тільки німець Фрідман сумнівно хитав головою й тихо говорив сусідові:
– Один страх – добре, два – нічого, а багато – дуже недобре! Це на своя голова!
Але німця ніхто не слухав; та його й не було чути за келихами, які осушували, за дзвоном срібла й скла, стукотом ножів, гомоном і дедалі нестримнішим реготом гостей.
– Нехай мені доручать, – говорив уже не зовсім слухняним язиком Барабаш, – розправитися з цією голотою, то я їм покажу, а то ясновельможний покарає їх, а потім знову попустить. Я б їх одразу гайда – і бунту катма!
– Перевішав би всіх, ясний пане? – весело запитав полковник Дембицький.
– О найн, ні, ні! – застукав Фрідман ножем по столу. – Вішати – ні! Мій ландскнехт* вішати не можна. На нього мотузка не можна, він сам вішати всіх любить.
* Ландскнехт – найманий воїн.
– Ха-ха-ха-ха! – зареготав на все горло Дембицький. – Перелякався німець і задзеркотів... боїться, що мотузок не вистачить. Та я всю свою пеньку подарую на таке діло, а то й палі, прошу пана, підуть у хід.
– Я не лякався, – розгарячкувався німець, – я не боявся ніхто, а для мій ландскнехт не дам не мотузка, вішай, пан, свій реєстровик, а мій – ні! Спробуй пан паля, а він тобі – спис.
– Цо? – спалахнув Дембицький. – Ти, німчуро, мені не дуже!
– Що? Німчура? Я лицар, а не німчура! Я буду показати пану, що таке я! – схопився Фрідман за шаблю.
Барабаш просто заходився від реготу, потішаючись сценою між німцем і полковником; але такий поворот справи стривожив його, і він, похитуючись, підійшов до Фрідмана й утримав його за руку:
– Заради Бога! Що ти затіяв? З глузду з'їхали, панове, чи що? Хе-хе-хе! Мов кішка із собакою! Чи варто через бидло? Ось випийте мирову! – наповнив він їм кубки. – Адже я й сам не хотів би їх усіх перевішати, а краще переселив би на польські землі, а сюди, на наші, перегнав би мазурів і литовців: із них добрі вийшли б хлопи; вони і до роботи, і до покори звичні, а наші нехай собі там, у Польщі, бунтують. Хе-хе-хе! Спокійніше нам, господарям, буде, а козацтво там не покуролесить!
– Досконало! – захоплено крекнув Дембицький. – Це просто геніальна думка!
– Правильно! Пан наказний – геній! – підхопили інші.
– Це, справді, панове, розумніше, ніж різати, і прибутковіше, хе-хе-хе... я таки цей проєкт запропоную. Та ось і тепер, – солодкаво й самовдоволено всміхнувся Барабаш, – я вирішив загнати свого кума на Січ і там винищити, зруйнувати їхнє осине гніздо до останнього каменя, до останньої цеглини, щоб і сліду не лишилося, а потім переселити.
– Віват нашому гетьманові! – загомоніли всі навколо столів.
– Що Січ треба знести дощенту, то це перша справа, – стукнув ковшем Караїмович.
– Перша, перша! – підтримали його поляки.
– Із цього й почнемо! – підняв келих Барабаш і цокнувся зі своїм сусідом. – На погибель усім бунтівникам і на славу пишному лицарству.
– Віват! – відгукнулися найближчі, а дальні, не розчувши за галасом вигуку, закричали: "До зброї!" – і вихопили шаблі.
– Ха-ха! – замахав руками Барабаш. – Вкладіть шаблі в піхви; сьогодні ми мирно бенкетуємо, а завтра, кажуть, Хмельницького побачимо. Тільки ні! Цей лис утече, почує про нас – і хвоста підібгає, і сліди замете; це справжній пройдисвіт! Як же він тільки мене одурив! Шельма, хоч і кум, а шельма! Як почне в очі говорити, то чисто тобі святий, а листа напише – що не слово, то мед, мед-липець, та й годі! А за пазухою в нього камінь, та ще й у печінках стонадцять чортів і п'ять кіп відьом!
– Хмельницький – голова, у, копф! – затряс піднятою рукою Фрідман.
– Ну, а ми його зв'яжемо, мов вовка! – вигукнув Дембицький.
– І будемо цькувати псами у Варшаві! – підхопили поляки.
– Аби тільки дався до рук, – зауважив хтось зі своєї старшини.
– Та ось і я стверджую, – провадив Барабаш, – що він утече в степ; його тільки не допустити до населених місць, бо хлопи допомагатимуть, пристануть до нього, а в степу нехай він проти нас виходить. Ми його як стиснемо з двох боків, то він і слину пустить, хе-хе-хе. Запищить, мов миша в лещатах!
– Захмеліє Хміль! – пожартував хтось.
– Го-го-го! Спритно! – підтримала дотеп п'яна старшина.
– Тільки ось біда, – заплітався язик у Барабаша, – злякається, втече чортів кум!..
Цієї миті на палубу галасливо зійшов Пешта й стривоженим голосом оголосив:
– Ясновельможний пане! Щойно повернулися два човни; недалеко звідси, де наша передова галера, чути стрілянину.