Мовчазно, пустельно. Та ось почулися сплески, шелест очерету, різкий крик і свист зграї диких качок, що зірвалася з місця, і знову все стихло; минуло кілька хвилин, аж раптом заколихалися зарості найближчого комишу, і з-за нього показався чорний силует величезної байдаки; наче черепаха, вона незграбно повзла, лавіруючи між заростями й прямуючи до високого правого берега; на чердаку (палубі) байдаки стояв сивовусий козак, досвідчений стерничий, і налягав грудьми на стерно; обабіч байдаки розмірено й злагоджено здіймалися довгі весла, тихо сплескуючи водою; темна глибочінь пінилася й борознилася молочними дугами.
У густих заростях на березі підвелася якась постать, постояла нерухомо кілька митей і зникла, наче випадкова тінь колихнулася й утекла.
– Ану, годі спати, хлопці! – порушив нарешті тишу стерничий. – Беріться за багри... час до берега!
– А що, вже Тясмин, діду? – підвівся з розстеленого на кормі чепрака якийсь значний козак, ліниво потягуючись.
– Та Тясмин же, Тясмин{325}, – поправив на голові шапку дід, – увесь заріс, затягнувся лататтям та ряскою, мов неголений козак після довгої пиятики.
– То на ноги! – бадьоро схопився значний козак і, здригнувшись, пробурчав: – Бр-р-р! Свіжувато! – а потім, оговтавшись, гучно скомандував: – Гей, хлопці, вставати! Рушаймо, уже берег!
Постаті, що сиділи й лежали в найнеймовірніших позах, заворушилися, почали потягуватися, штовхати одна одну й схоплюватися на ноги. У байдаці заметушилася ціла сила людей: одні почали розминати затерплі кінцівки, інші чухали п'ятірнею потилиці, треті впорядковували одяг, дехто взявся за багри... Почулося позіхання, стриманий гомін, сплески води й брязкіт зброї.
– То що ж це, висаджуватися, чи що? – запитав молодий світловусий реєстровик у свого старшого товариша, який довгою голкою прочищав люльку.
– Схоже на те, – плюнув той на коротенький вигнутий чубук, прилаштовуючи до нього якусь прикрасу.
– Отже, наші близько?
– Які наші? – озвірився старший. – Ляхи, чи що? Цей блазень із псом? – люто глянув він на молодого козака й почав викрешувати вогонь.
– Та і вони... і запорожці з батьком Хмелем, – зніяковів молодий.
– Оті, другі, з батьком на чолі, і є наші, а ляхи та перевертні – то не наші, а чужі, вороже кодло!
– То як же? Ніяк не збагну... ми з ворогами, виходить, підемо своїх бити?
– Це ще баба надвоє ворожила, – єхидно всміхнувся старший товариш, – а тільки Каїн зможе підняти руку на брата: такому проклятому аспидові не буде прощення ні на цьому, ні на тому світі!
– Авжеж... саме так! – погодився молодий.
В іншому кутку сивовусий реєстровик, зі шрамом на чолі й молодецьки закрученим за вухо оселедцем, тихо говорив гурткові товаришів, що його оточили:
– Невже ми підемо на такий гріх? Піднімемо руку на борців за наше добро й за віру? Та я охочіше дам відрубати до біса свою стару дурну голову, ніж піду на таке прокляте діло!
Реєстровики, які слухали діда, мовчали, але з виразу їхніх облич було видно, що слова старого глибоко западали їм у серця.
У третьому місці молодий і спритний козак потай розповідав, що колишнього їхнього військового писаря Хмельницького вже поставили гетьманом, що за ним стала Січ, що з усіх кінців України збігаються до нього люди й що він наказав усіх панів та орендарів вирізати, а землі порівну поділити між собою.
Жадібно слухали ці звістки козаки; одні відходили, чухаючи потилиці, а інші тихо промовляли: "Допомагай йому, Боже!"
Але більшість їх була похмурою й у понурому мовчанні виконувала накази старшини.
Байдаку причалили до берега. Десант не забарився висадитися й розійшовся берегом безладними гуртами.
Кречовський вийшов останнім; не віддаючи жодних розпоряджень, він відійшов трохи вбік і став на краю берега, байдуже оглядаючи околиці: небо починало синіти, далечінь прояснювалася, але з півдня здіймався вітер і починав змітати пісок із найближчих пагорбів.
У душі Кречовського теж наростало сум'яття; серце нило від тривоги, голова відмовлялася працювати, а воля хиталася в різні боки, не знаходячи певного, твердого рішення...
Хмельницького він щиро любив і його чесній справі співчував; адже саме з приязні він був посадив кума до в'язниці, щоб дати йому змогу втекти на Січ, бо інакше, якби Хміль потрапив до лап іншого, не минути б йому лиха; він і своєю байдакою вирвався вперед із таємним наміром... Розум йому підказував, що коли переможуть поляки, то йому, Кречовському, від того буде мало користі, але якщо переможе кум, то свого рятівника піднесе високо... Так, і вигода, і серце тягнули Кречовського на бік Богдана; але розсудливість накладала вуздечку: на невеликий ризик вистачило б у нього й рішучості, та кинутися стрімголов у безодню, віддатися із зав'язаними очима на волю випадку не дозволяла йому обережність, а головне, бентежила цілковита невідомість: де Хмельницький, хто з ним, які його сили?
З болісним напруженням міркував Кречовський, яким би способом здобути відповіді на ці запитання, що невідступно стояли перед ним упродовж усього походу, і губився перед нерозв'язним завданням; очевидно, треба було послати на розвідку вірну людину, але кому можна без ризику довіритися? Осавул Ніс, здається, вірний і відданий, але... всі вони, принаймні козаки його полку, здається, співчувають і Богданові, і його цілям, а чи підуть у вирішальну мить за ним, чи видадуть його, Кречовського, з головою, він не міг знати, не міг навіть душею передбачити... А час тим часом минав і позбавляв можливості далі вагатися: мине ще день, пів дня, а може, кілька годин, – з одного боку приєднаються вірні Короні реєстровики, а з другого – поляки, і тоді вже неможливо буде боротися з долею, доведеться підкоритися нестримній силі потоку...
LIV
– А що, пане полковнику, адже наш гетьман Хміль недалеко, – тихо підійшов до Кречовського осавул Ніс і повідомив йому цю звістку на вухо.
– Га?.. Що? – здригнувся Кречовський і злякано озирнувся навколо.
– Батько наш, гетьман наш близько, йде до Тясмину з великими силами! – радісно додав осавул.
– Гетьман? Потоцький? – примружився Кречовський, наче не розуміючи, про кого йому повідомляє осавул.
– Та де там!.. Наш гетьман, Богдан Хміль, – широко всміхнувся Ніс.
– Та невже мого кума гетьманом обрали?
– Обрали, а як же... Уся Січ і прибулі козаки... Це правда. Давно вже відомо...
– Звідки?
– У Прохорівці, на останній стоянці, усі говорили... вісники від нього приїздили – Небабу сам бачив, розпитував. Із тамтешніх селян багато хто до нього пристав... звідусіль біжить людей видимо-невидимо... Під булавою нашого батька Богдана сила-силенна війська. Увесь Крим зі своїми загонами став за нього...
– Що ти кажеш? – здивувався й зрадів Кречовський.
Якщо у словах Носа була бодай половина правди, то за
його кумом перемога, а тому не можна втрачати слушної миті, треба наважуватися, інакше буде запізно.
– Щоб я крізь землю провалився на цьому місці, коли неправда! – перехрестився Ніс. – Небаба не така людина, він не додасть ні крихти... та й усі, усі гомонять... казали, що тут десь має бути батько Хміль: іде, мовляв, навперейми ляхам, щоб не дати їм з'єднатися з нами, реєстровиками...
– Отже, він у будь-якому разі ближче до нас, ніж Потоцький? – захвилювався полковник і, щоб приховати свою радість, додав: – Треба вжити заходів.
– Авжеж, – підхопив Ніс, по-своєму зрозумівши ці заходи, – рушити назустріч, пристати до батька та разом із ним...
– Тс-с! – затулив йому рота Кречовський. – Ти так репетуєш, мов баба-перекупка... почують і схоплять як бунтівника, а бунтівникові в поході – смерть, і я не помилую, ще й мене підведеш...
– Та хто ж мене, пане полковнику, за такі слова хапатиме? Усі однієї думки.
– Не вірю.
– Усі як один. Тільки слово скажіть.
– Слово не горобець: вилетить – не спіймаєш... Тобі, паливоді, й море по коліна... Розсудливі люди, зі зрілим розумом, – а таких у нас чимало, – насамперед не повірять голому, порожньому слову, а зажадають побачитися з Богданом і як слід із ним поговорити, а потім поміркувати й зі своїми: у серйозній справі сім разів відміряй, а один раз відріж.
– Та ж, пане полковнику, поки ми будемо відміряти, то нас відріжуть: час же не стоїть...
– Воно-то так, – зітхнув Кречовський і неспокійно почухав потилицю, – і кума шкода, та й вискочити бездумно, мов Пилип із конопель, не годиться... береженого й Бог береже.
– Та ж за Божу справу.
– Звісно, як хто... тільки ось, – раптом утупився Кречовський у прояснілу далечінь річки, – чи не наші то байдаки? – указав він на чорну цятку.
– Ні, пане, – заспокоїв його Ніс, – наші байдаки й до завтрашнього дня, мабуть, не прибудуть: вітер посилився, здіймається на Дніпрі зустрічна хвиля.
Справді, уже двічі поривом вітру мало не зірвало шапки з Кречовського, а Носові зовсім розтріпало пишного оселедця, і небом клаптями понеслися хмари, затягуючи імлою схід.
– Чудово, – потер руки Кречовський, – отже, є час і в нас... у всякому разі треба розвідати про Хмельницького, у всякому разі... так ось що, – жваво заквапився він, – візьми ти, вірний мій Носе, коня й вирушай на розвідку; придивися, розпитай докладно, де Богдан, куди йде, які в нього сили, чи з ним татари? А якщо знайдеш самого кума, то повідом йому, що ми тут... стоїмо... чекаємо... і коли він що замислює, то нехай негайно прибуде: побачитися треба неодмінно, – усе залежатиме від його приїзду; побачать на власні очі батька – й іншої пісні заспівають, а заочно й не повірять...
– Та батько тут! Уже вирушив! – раптом виразно пролунав біля їхніх ніг голос, наче з-під землі.
Кречовський аж відсахнувся, а Ніс так отетерів, що почав плювати через плече, примовляючи:
– Чур мене, чур, сатано! Чур мене, болотяний дідьку!
– Тю на тебе! Який я дідько? – почувся з комишу сміх, і тієї ж миті з-за куща підвелася мокра, чубата постать. – Хрещений козак, християнин, а не дідько! – вибрався хтось на берег.
– Ганджа! – вигукнули Кречовський і Ніс, придивившись до несподіваного гостя.
– А який же біс, як не він? – зареготав Ганджа, вишкіривши свої широкі, лопатоподібні зуби. – Він самий, пане полковнику й пане осавуле, він самий!
– Та яким вітром тебе сюди занесло? – дивувався Ніс.
– Хто тебе затопив у болоті? – ніяк не міг отямитися й пан Кречовський.
– Приїхав я на київській відьмі...