Задзвеніли келихи й кубки; звідусіль залунали хвалькуваті вигуки; заздалегідь вітали один одного з перемогою, кричали й лаялися, хто як умів.
Коли нарешті перше пожвавлення трохи вщухло, Потоцький звернувся до всіх присутніх:
– Вельможне панство! Оскільки я вважаю принизливим для нашого шляхетського стану призначати когось начальником загону для вилову цього бидла, то спершу запитую вас: можливо, хтось із вас сам бажає взяти командування загоном?
Пани перезирнулися. Раптом, на загальний подив, молодий Потоцький, який відтоді, як надійшла звістка про наближення ворога, перебував у якомусь нервовому, збудженому стані, підвівся зі свого місця.
– Батьку! – промовив він, червоніючи від збентеження, але твердим і дзвінким голосом. – Я знаю, що надто молодий, щоб мені доручали таку справу, але якщо моя жага хоч чимось послужити дорогій вітчизні та моя зневага до смерті можуть бодай частково врівноважити мою молодість, то прошу тебе – довір мені загін. Присягаюся своєю честю, я не зганьблю твого імені й повернуся "з ним або на ньому"!
Слова юнака, вимовлені гарячим молодим голосом, справили на всіх враження; залою прокотився схвальний шепіт. Старий гетьман, здавалося, був глибоко зворушений юною відвагою сина, і, оскільки ніхто не заперечував проти його прохання, гетьман урочисто промовив, із гордістю пригортаючи юнака до грудей:
– Сину мій, іди! І нехай Марс увінчає твоє юне чоло!
Наступного дня опівдні все населення Черкас зібралося строкатими натовпами на березі Дніпра. Яскраве весняне сонце освітлювало сліпучими променями широку синю гладінь річки, піщані береги й натовпи людей, які прийшли помилуватися урочистим виступом війська.
На величезних байдаках, що плавно погойдувалися довгим ланцюгом, сиділи реєстрові козаки, – одні у своїх синіх жупанах і шапках із червоними верхами, інші – вбрані у строкаті однострої німецької піхоти. Їхні засмаглі, смагляві обличчя були зосереджені й серйозні. Крізь цю сувору зосередженість не проступало жодне з прихованих почуттів, що вирували в грудях. На передньому байдаку, прикрашеному знаменами, було поставлено розкішний намет для начальників реєстрових – Барабаша, Кречовського й Шемберга.
На березі довгою блискучою вервечкою вишикувалася легка польська кіннота. Вбрані в шовк і оксамит вершники скидалися не на воїнів, а на маркізів, які зібралися на весільний бенкет. Закуті у срібні й золоті лати гусари виблискували на сонці своїми крилатими панцирами та прикрашеними пір'ям шоломами. Вітер розвівав їхні шовкові шарфи, молодецьки перекинуті через плече. Чудові коні витягували свої гнучкі, лискучі шиї й нетерпляче били копитами об землю. За кіннотою витягнулася грізна артилерія з блискучими жерлами гармат, а за нею вже ледь виднівся величезний обоз.
Грали срібні труби, іржали коні, розгорнуті знамена велично шуміли. Обличчя вершників були веселі й пихаті; гучні вигуки перекочувалися берегами Дніпра.
На підвищенні, прикрашеному коштовними килимами й тканинами, стояли пан коронний гетьман і пани, які залишалися. Гетьман віддавав начальникам останні розпорядження. Перед ним стояли Кречовський, Шемберг, Барабаш і молодий полководець; задумливе обличчя останнього тепер палало якоюсь жагучою, юнацькою відвагою.
– Пане Кречовський, – уривчасто говорив гетьман, – я для того тебе й обрав начальником, щоб дати тобі можливість загладити свою помилку; сподіваюся, що тепер ти не випустиш Хмельницького з рук.
– О, ваша ясновельможносте, – схилився перед гетьманом на коліна Кречовський, – присягаюся вам життям і смертю, що зроблю все можливе, аби якнайшвидше зустрітися з ним!
– Добре! Вірю! – простягнув йому гетьман свою руку для поцілунку. – Ідіть, панове, до свого загону й виправдайте довіру, покладену на вас!
Барабаш, Кречовський і Шемберг уклонилися й спустилися вкритими килимами сходами до свого байдака.
– Вас, пане полковнику, – звернувся гетьман до Чарнецького, – прошу як батько і як гетьман: допоможіть моєму юному полководцеві своєю мудрою порадою та досвідом.
– Не тільки моя порада, а й саме моє життя в розпорядженні мого юного друга, – брязнув шаблею Чарнецький.
– Дякую, – стиснув його руку Потоцький і, обійнявши сина, промовив із незвичною для його різкого голосу теплотою: – Тебе ж, сину мій, прошу завжди звертатися за порадою до пана полковника: його досвід і розум, твій запал і відвага запевняють мене в успіху.
Юнак опустився перед батьком на коліна.
– Іди ж, – урочисто промовив гетьман, склавши навхрест руки на світловолосій голові сина, – і нехай історія впише на своїх хартіях твою безсмертну славу!
– Vivat! – завершили слова гетьмана вигуки панів, які залишалися.
Молодий гетьман під гучні вітальні вигуки спустився сходами й легко скочив на підведеного йому коня; поруч із ним став попереду війська й Чарнецький. Біля ніг гетьмана блискучою вервечкою коливалися стрункі лави війська. Гетьман подав знак. Труби сповнили повітря різкими звуками й замовкли. Усі оголили голови. Ченці заспівали. Та ось спів стих. Козаки на байдаках підняли весла, – вершники попустили поводи. Усе завмерло.
Гетьман урочисто простягнув над військом руки й промовив гордим і впевненим тоном:
– Вельможні, славні лицарі, вірні захисники вітчизни! За вами летить перемога! Пройдіть степи й ліси, спустоште Січ, знищіть дощенту це презирливе збіговисько й приведіть призвідників на справедливу страту!
– Vivat! – вирвався дружний крик із грудей багатотисячного натовпу й перелетів з одного берега Дніпра на другий. Загриміли труби, вдарили весла, і рушили полки та галери{313}.
А тим часом наказний гетьман Богдан Хмельницький на чолі восьмитисячного війська запорозької кінноти й новосформованих загонів із козаків та селян-утікачів виступив із Січі 22 квітня{314} і, минувши Кодак, уже рухався стрункими лавами, перетнувши безлюдний степ і верхів'я річок Базавлук та Саксагань, плоскогір'ям, що слугувало вододілом між притоками Дніпра й Інгулу, спрямовуючи свої сили до Чигирина.
На чолі війська на білому чистокровному аргамаку їхав гетьман у сталевій дамаській кольчузі та шлику (особливому різновиді шапки), прикрашеному двома страусовими перами, приколотими великим діамантом; за його плечима хвилювався пишний плащ шарлатного кольору, скріплений під шиєю коштовною аграфою; біля сідла висіла срібна булава. Поруч із Богданом їхав хорунжий, тримаючи розгорнуте біле гетьманське знамено з вишитим золотом написом: "Покой христианству", а обабіч бунчужні товариші везли бунчуки. Трохи далі за Богданом їхали його осавули й генеральна старшина, а за ними вже короткими лавами тягнулася запорозька кіннота, озброєна переважно холодною зброєю. Яскравий, різноманітний одяг вершників і різномасті кошлаті коні справляли б враження строкатого наброду, якби правильність лав (шеренг) і злагодженість рухів не об'єднували кожен загін в одне могутнє ціле. На чолі батав виступали курінні отамани зі своїми стягами й бунчуками. За кіннотою йшли густі колони піхоти, очолювані полковником Кривоносом на вороному коні; поруч із ним їхав хорунжий Морозенко з малиновим знаменом, подарованим Владиславом IV {315}. В одязі й озброєнні піхоти панувало вже цілковите свавілля: хоча передні колони й були забезпечені мушкетами та семип'ядними рушницями, зате задні через нестачу вогнепальної зброї йшли з косами, прилаштованими до держаків на зразок багнетів, а то й із сокирами та ножами. За піхотою прямувала артилерія, яку становили дві гармати – дубові дула їхні були стягнуті залізними обручами, а за артилерією рухався великий обоз із провіантом і військовими припасами, прикритий кінним ар'єргардом; цей обоз складався з величезних, окованих залізом возів, із яких запорожці вміли споруджувати неприступні рухомі укріплення. У вози й артилерію були запряжені круторогі вихованці вільних степів – сірі воли.
Обабіч і попереду війська розсипом нишпорив розвідувальний авангард.
LII
Весна вже була в самому розпалі, тепла, пишна, благодатна. Оксамитовим, розкішним, яскравим килимом лежав широкий степ. Смарагдовим полем рясніли й золоті кульбаби, і блідо-рожева берізка, і голубенькі кошлаті волошки (васильки), і помаранчевий дрік, – усе це, колихане легким, лагідним вітром, грало й палало під яскравими променями травневого сонця, сяючи молодою, незайманою красою... І цим прекрасним степом, немов велетенська змія, повзли, виблискуючи сталлю й залізом, полки, приховуючи в грудях накипілу помсту й несучи із собою смерть та руйнування. Мовчки й розмірено коливалися лави; тупіт тисячних мас, приглушений пухнастою травою, відлунював у землі якимись глухими, могутніми стогонами, а навколо все раділо й насолоджувалося життям. З-під кінських копит із жвавим шумом зривалися то перепілки, то куріпки, то хохітви; удалині поважно бродили зграї дрохв; налякана сарна чи козуля іноді стрілою перетинала дорогу; жайворонки купалися в блакитних хвилях напоєного пахощами повітря, кібчики нерухомо тріпотіли в ньому, виглядаючи в траві здобич, а високо, під склепінням неба, ширяли темними цятками степові орли... Дзижчання, щебетання, крики журавлів, перепелині поклики, тріск деркачів і свист куликів наповнювали весь степ життєрадісними звуками. Але це свято життя не відбивалося на обличчях бійців, не світилося втіхою в їхніх очах, не виливалося ні піснею, ні сміхом. Вираз облич у всіх був зосереджений і серйозний: і спогади минулого, і думи про прийдешнє роїлися навколо цих чубатих голів, а невблаганна доля своєю загадковою вагою схиляла їх донизу.
"Ох, коли б моя воля, – мучив себе невідступною думкою Морозенко, – полетів би вперед кречетом, перенісся б стрілою до палацу цього нелюда, литовського гада, вирвав би в нього тортурами зізнання, куди він заховав мою горличку, моє зів'яле щастя! Я знайшов би свою Оксану і під землею... Але чи жива вона? Що з нею сталося? Хоч би знати, хоч би довідатися! Стільки часу спливло, жахливого, безрадісного, а тут, як на зло, він тягнеться ще повільніше, ще нестерпніше!" – стискав він у руці древко знамена, то підганяючи, то стримуючи коня.
Тоді як у Морозенка від тривоги й нетерпіння кипіла кров, а напади туги відбивалися на його прекрасному обличчі, у Кривоноса, який їхав поруч із ним, серце билося радісно й спокійно, а у виразі його суворого, спотвореного шрамами обличчя світилося незвичне для нього щастя; усе життя цього пограбованого, старого, самотнього сироти було підпорядковане одній-єдиній меті: спіймати свого лютого ворога{316} й досхочу напитися його крові, але роки минали в безплідній боротьбі, а ворог лютішав і не давався до рук.