– Нехай пан посол пробачить мені, але, присягаюся найсвятішим папою, це навіть кумедно. Зрадник, запроданець, юда – і король бажає, щоб йому оголосили прощення! Не розумію, чому це найясніший король так прихильний до цього зрадника, коли навколо є стільки вірних слуг вітчизни?
Глухий гомін ледве стримуваного гніву прокотився залою.
– Можливо, найясніший король пов'язаний із паном писарем якимись особливими узами вдячності, – уїдливо провадив Потоцький, – але оскільки вони, на жаль, нам невідомі, то ми й можемо діяти лише відповідно до своєї честі та влади, довіреної нам вітчизною, тобто оберігати її від зради й запроданства!
– Правда, правда! Слава панові гетьману! – забрязкали навколо шаблі. – Смерть зрадникам вітчизни!
– Але дозволю собі зауважити, – підвищив голос Радзієвський, – король не став би заперечувати проти вироку пана коронного гетьмана, якби зраду Хмельницького було доведено. Обвинувачення ж ґрунтується на доносі однієї особи, завідомого ворога Хмельницького. У листах, які пан писар надіслав королю, він присягається...
– Ну, клятвам тепер, пане посол, довіряти не слід! – гучно перебив Радзієвського Чарнецький, повертаючись у своєму кріслі. – Коли й високопоставлені особи не вважають за потрібне дотримуватися своїх клятв, то чого ж можна чекати від презирливого хлопа?
– Правда! Правда! – пролунало серед панів.
– І ми отримали від Хмельницького чимало листів, але дивно було б довіряти їм, тим паче що стосовно його зради, – наголосив Потоцький, – ми маємо переконливіші докази, ніж донос Пешти! Полковнику Кречовський, – закинув він голову, – що можеш ти сказати з цього приводу?
– На превеликий жаль, – відповів Кречовський, підводячись, – я мушу зізнатися, що сам був на тому бенкеті, оскільки Хмельницький був моїм приятелем і кумом, але, попри це, не можу не визнати, що його втеча на Запорожжя мала далеко не мирну мету. Він умовляв багатьох старшин іти за ним, але я не погодився й вирішив краще виступити проти нього.
До слів полковника Кречовського приєднався Барабаш.
– Хмельницький хитрий і розумний, мов біс, – заговорив він, – коли захоче когось обдурити, то обдурить не тільки короля, а й самого сатану! Прикладом його хитрості, на мій сором, можу бути я сам! О, довіряти йому не можна в жодному слові! Тим паче що в тому зухвалому листі, який він надіслав мені із Запорожжя, він навіть не думає приховувати своїх намірів.
– Тепер, сподіваюся, пан посол і сам бачить, – промовив з уїдливою усмішкою Потоцький, – що наші підозри щодо зради Хмельницького ґрунтуються не лише на порожніх чутках. Але якби він пішов сам, то нехай би йшов хоч до чорта в болото, ми б не стали витрачати на цього хама жодного жовніра! Уся справа в тому, – заговорив він ще повільніше й уїдливіше, втупивши в Радзієвського свої олов'яні очі, – що доблесний писар забрав із собою й знамениті привілеї, про які ми так багато чули на сеймі.
– Панові гетьману достеменно відомий їхній зміст? – стрепенувся Радзієвський.
– Так. І не тільки мені, а й усьому шановному лицарству. У привілеях міститься наказ козакам здійснити набіг на татар, щоб втягнути їх у війну з нами. Ну, і як гадає пан посол, якщо подібні папери потраплять до хана, чи налаштують вони його на миролюбні дії щодо нас?
Радзієвський помітно зніяковів.
– Його величність ніколи не видавав подібних привілеїв, найімовірніше, це підроблені документи, складені самими козаками.
– Сподіваюся, – крикливо підвищив голос Потоцький, – що ті, хто їх видав, не стануть відмовлятися від своїх підписів; але якщо навіть припустити, що ці папери підроблені, то хіба татарам не байдуже? Їм потрібен лише привід, щоб кинутися на нас!
– Авжеж! Авжеж! – пролунали навколо вигуки. – До того ж у татар був неврожайний рік.
– Його величність, мабуть, хоче винагородити пана писаря за втрату Суботова всім нашим майном і життям наших дружин та дітей! – нахилився Опацький до Чарнецького.
Зауваження було зроблене так голосно, що Радзієвський його почув. Обличчя його спалахнуло яскравим рум'янцем; обурення відбилося на розумному, відкритому обличчі.
– Що стосується цих нещасних привілеїв, – промовив він голосно, перекриваючи всі голоси, – то я вважаю судження про них надто передчасними. Звичайно, доки вони не опиняться в наших руках, доносам, злочинним припущенням і зловмисним вигадкам, – кинув він швидкий погляд у бік Опацького, – відкривається повний простір. Закон і справедливість свого часу покажуть, хто тут правий, а хто винен. Тепер же перед нами стоїть питання про всю нашу вітчизну. Якщо пан коронний і польний гетьмани та вельможне панство припускають, що цими привілеями козаки можуть втягнути татар у війну проти нас, то навіщо ж вони ще більше погіршують становище, розпалюючи й удома кровопролитну, братовбивчу війну? Навіщо допускають ці жорстокі заходи проти місцевого населення, які обурюють і озлоблюють народ?
– Про вітчизну нам нагадувати не потрібно, – різко заговорив Потоцький, пихато піднімаючи голову, – вона наша батьківщина, і ми не продамо її заради жодної вигоди. Саме тому ми й застосовуємо жорстокі, як висловився пан, заходи проти цього населення, щоб утримати його від об'єднання із запорожцями.
– Однак, як ми бачимо, це мало допомагає, – промовив Калиновський, дивлячись кудись убік, – адже, попри безперервні страти, натовпи людей ідуть на Низ.
Потоцький кинув швидкий погляд у його бік і промовив ще наполегливіше:
– Якби не наша суворість, то всі вони вже давно пішли б на Запорожжя.
– Жорстокість незабаром змусить їх усіх до цього, – знову зауважив Калиновський, не дивлячись на співрозмовника.
– Коли оскаженілий кінь починає відчувати, що вуздечка слабшає в руках вершника, він зовсім викидає його із сідла. Це, гадаю, відомо кожному хлопчиську! – кинув Потоцький зневажливий погляд у бік Калиновського.
Калиновський спалахнув і хотів був щось заперечити, але цієї миті підвівся зі свого місця Остророг.
– Однак усе ж я думаю, я припускаю, тобто я навіть упевнений у цьому, – збентежено заговорив він, – що м'якші заходи щодо місцевого населення не призвели б до поганих наслідків; можна покарати, так би мовити, винних, тих, хто переступив, порушив закон, але навіщо ж демонструвати свою силу перед беззахисними людьми?
– А тому, хай їх усіх чорти візьмуть, – брязнув шаблею Чарнецький, – тому, що інакше вони покажуть свою силу над нами, а щоб я сам повісився на власних кишках, якщо хочу стати для них матеріалом!
– Вони кидають наші маєтки, а ми повинні за це поводитися з ними лагідно! – кричали пани. – Такого ще не чули ні наші діди, ні батьки!
– Жоден господар, пане посол, не стане даремно мучити свою робочу худобу, – гордо зауважив князь Корецький, – але якщо вона почне впиратися, то кожен дасть їй стільки ударів батогом, скільки потрібно, щоб її приборкати. І мені здається, що в моє господарство іншим немає чого втручатися.
– Та облиш, пане князю, худобу: ти ж бачиш, що нас хочуть змусити зовсім розпустити хлопів, – укрився багряним рум'янцем Опацький, нетерпляче соваючись у своєму кріслі, – доведеться незабаром самим запрягатися в плуг і втішатися римською байкою про Цинцинната{310}.
– Це образа! Нас прирівнюють до бидла! Ми не допустимо! – забрязкали шаблями офіцери.
– Панове! – Остророг хотів щось заперечити, але люті вигуки панства, що спалахнули при цьому з новою силою, заглушили його слова. Кілька секунд він простояв у нерішучості й нарешті, обвівши все зібрання своїми примруженими очима, махнув рукою та, згорбившись, опустився на свій стілець.
– Панове, прошу слова, панове! – заговорив Кисіль, який досі слухав усі суперечки, похиливши голову на груди. – В ім'я святої справедливості, панове! Прошу вас, вислухайте мене!
Після кількох його вигуків зібрання нарешті вгамувалося.
– Хто це говорить? – нахилився князь Корецький до свого сусіда.
– Пан воєвода київський Адам Кисіль.
– А, схизматик! – презирливо махнув рукою Корецький і повернувся до свого сусіда праворуч.
– Панове, – заговорив Кисіль, підводячись із місця, – я знаю, що через цю нещасну ворожнечу релігій моїм словам мало повірять, але в ім'я вітчизни прошу вас, панове, повірити в їхню щирість.
У залі стояв легкий гомін; пани розмовляли між собою півголосом.
– Якщо Хмельницький та його ватага – бунтівники, – провадив Кисіль, – то покарайте їх, але не карайте невинний народ. Даремно ви думаєте, що суворість налякає їх і змусить скоритися; саме вона й штовхає їх шукати порятунку в лавах повстанців, і за такий природний порив не можна так жорстоко карати!
– Цілком приєднуюся до думки пана воєводи, – промовив Радзієвський, – але додам іще більше. На превеликий жаль, я бачу, що мої слова через якесь незрозуміле мені непорозуміння тлумачаться в зовсім небажаному для мене значенні. Я знову повторюю, що коли його величність і бажає припинення жорстоких заходів проти народу, то зовсім не заради приниження шляхетства, а задля встановлення можливого миру й спокою в цій країні. Саме заради панської вигоди його величність бажає, щоб народ не йшов на Запорожжя. І якби замість цих жорстоких універсалів були оголошені якісь пільги...
Але Радзієвський не закінчив своєї фрази: люті вигуки, що раптом вирвалися при одному цьому слові, заглушили його голос. Здавалося, уся кімната вмить перетворилася на гніздо розлючених ос. Стукали крісла, брязкали шаблі, захриплі голоси перекрикували один одного.
– Що? – пронизливо заверещав Потоцький, схоплюючись зі свого місця. – Я ще маю надавати пільги своїм хлопам за те, що вони бунтують проти мене?
– Це у Варшаві, панове, так люблять роздавати привілеї та пільги, – пихтів Опацький, багровіючи від злості, – а в нас, пане посол, серед споконвічного шляхетського стану таке не заведено!
Князь Корецький злегка нахилився до свого сусіда й гордо промовив, примружуючи свої припухлі очі:
– Прошу пана повторити мені ці слова, можливо, мої старі вуха мене підводять, бо скільки живу на світі, ще не чув подібних пропозицій!
Потоцький провадив, кидаючи в бік Киселя та Радзієвського уїдливі погляди:
– Пан воєвода називає хлопів невинним народом. Не знаємо, можливо, і не вони винні в цьому заколоті...