Але якщо вони повстають проти нашої волі, волі їхніх законних власників, ми називаємо їх бунтівниками? І за це хочуть, щоб ми надавали їм пільги!
– Ха-ха-ха! – вибухнув гучним реготом Чарнецький, шумно відкинувшись на спинку крісла. – Та нас же хочуть розважити, панове!
– Або надягти нам на голови блазнівські ковпаки! – додав Опацький.
– Є в нас одна така пісня, вельможне панство, – вставив Барабаш, улесливо схиляючись. – "Прости мене, моя мила, що ти мене била"... Хе-хе-хе!
– Vivat, vivat, пане полковнику! – голосно вигукнув Чарнецький. – Із твого старого кухля можна ще меду випити!
Барабаш засміявся дрібним, запобігливим смішком. Дружний регіт заглушив слова Чарнецького. Остророг підвівся зі свого місця.
– Тихіше, тихіше, пане полковнику, – зупинив Чарнецького за рукав Опацький, – хіба ти не бачиш, що нам зараз прочитають лекцію про доблесть Муція Сцеволи й чесноти Лукреції{311}?
– До біса! – вигукнув Чарнецький, струснувши своїм чорним волоссям. – Досить нам проповідей! Ніхто не надасть пільг?
– Ніхто? Ніхто! – підтримали його голоси.
– Дозвольте, панове, – підвищив голос Потоцький.
Галас трохи вщух.
– Мені здається, пане посол, – заговорив він пихатим тоном, звертаючись до Радзієвського, але поглядаючи й на Остророга, й на Киселя, – що всі, хто так думає, забувають лише одну маленьку обставину: тут немає ніякого "невинного народу", – уїдливо наголосив він, – а є тільки наші хлопи, наше бидло! А зі своїми бунтівними хлопами, сподіваюся, ми маємо право розправитися й самі.
– Правда! Правда! – пролунали голоси.
– Запорозьких козаків ми не чіпаємо, – провадив він, – але якщо вони піднімуть зброю, то ми розправимося з ними за тим правом, – пихато закінчив він, – яке надає нам наша влада!
– Насмілюся висловити і свою скромну думку, – промовив негучним, солодкавим голосом Барабаш, трохи підводячись із місця, – хоча я сам належу і до грецької віри, і до козацького стану, – зітхнув він, – але упередженість не засліплює мені очей, і, добре знаючи козаків, я наважився б дати панові коронному гетьманові свою скромну пораду: застосувати до козаків найсуворіші заходи, бо доки не винищать це плем'я до останнього коліна, вони не зречуться своїх бунтівних, зрадницьких думок!
– Цілком приєднуюся до думки пана полковника, – підвівся й Кречовський, загадково всміхнувшись.
– Пан посол бачить, – розвів руками Потоцький, – що навіть найрозумніші з козаків дотримуються тієї самої думки.
Радзієвський із відразою поглянув на обрюзглу, принижену постать Барабаша й хотів був щось заперечити, аж раптом турецький килим, що затуляв двері, заколихався, і до кімнати ввійшов схвильований та блідий черговий офіцер.
– Що там іще? – нетерпляче вигукнув Потоцький, звівши на нього свої холодні олов'яні очі.
– Тисячу разів прошу пробачити мені... Важливі новини. Перебіжчик приніс звістку, її підтвердили й наші роз'їзди. Хмельницький уже виступив із Січі з величезним військом і зайняв позицію в клині між гирлом Тясмину та Дніпром{312}.
У кімнаті стало так тихо, наче всі ці люди раптом почули свій смертний вирок. Якесь гостре, крижане почуття охопило всіх присутніх. Кілька секунд тривала беззвучна мовчанка.
Тихе, ледве чутне зітхання полегшення вирвалося з грудей Радзієвського...
LI
– Я дуже радий, – промовив Потоцький, даючи черговому офіцерові знак, що той може піти, – що цю звістку доставлено нам у присутності пана посла. Тепер він сам і без наших слів може переконатися, що ми не перебільшували становища. І оскільки ворог уже розпочав свої дії, – Потоцький опустився у своє крісло, – то я, панове, відкриваю військову раду.
Навколо всі мовчали; обличчя присутніх стали зосередженими.
– На мою думку, – енергійно й сміливо заговорив Калиновський, – не слід відкладати зборів бодай на один день! Негайно рушити всім військом проти бунтівників, замкнути їх у клині, розчавити одним ударом і разом приборкати заколот!
– Гм, – прокашлявся Опацький, неспокійно соваючись у кріслі, – забагато честі для підлих хлопів...
– Та і як же ми залишимося без війська у своїх маєтках? – несміливо озвався хрипкий голос.
Потоцький кинув у бік Калиновського глузливий погляд і недбало промовив:
– Пан польний гетьман надає надто великого значення цьому збіговиську голоти, якщо думає рушити проти нього всім військом. А хто ж залишиться тут?
– Цілком правильно! Згодні з паном коронним, – пожвавішали пани, – ми не можемо залишити свої маєтки на розграбування хлопам і шукати дешевих лаврів у степу!
– Піти в пустелю й чекати, доки нам пришлють підмогу! Сто тисяч дияволів! – відсапувався пан Опацький. – Приємна доля!
– Поки ще невідомий результат битви, за цей край нема чого побоюватися, панове: він перейде на бік переможця, а Марс завжди допомагає сміливим і відважним людям! – гаряче перебив усіх Калиновський. – До того ж нам невідома чисельність ворожого війська. Якщо воно таке велике, як передають чутки, то треба за будь-яку ціну не допустити його сюди!
– Що далі, то менше глузду! – пробурчав сам до себе Опацький.
– Хоча Марс і допомагає завжди сміливим та відважним людям, – уїдливо повторив Потоцький, – але він часто буває мінливим, і сміливі люди іноді потрапляють у пастку, мов відважні щури.
Калиновський спалахнув і закусив губу.
– Авжеж! Тільки зелені юнаки шукають небезпек і пригод, – почулися схвальні вигуки серед панів, – для зрілого чоловіка найголовніше – спокійне міркування.
– І мене неабияк дивує, – провадив Потоцький, – як це пан польний гетьман суперечить сам собі. Якщо припустити, що військо Хмельницького відповідає поширеним чуткам, то як же нам ризикнути виступити в степ із таким невеликим військом?
– Авжеж, авжеж! – почулося звідусіль. – Наше військо надто мале, а його військо збільшуватиметься з кожним днем!
– Адже цей край піде за переможцем, – продовжував уїдати Потоцький, – і якщо удача випаде не на нашу долю, то ми опинимося, так би мовити, між двох вогнів!
– Я не знав, що пан коронний гетьман так боїться хлопів, що навіть заздалегідь упевнений у поразці! – Калиновський увесь укрився червоними плямами. – Звичайно, якщо в самого ватажка така невпевненість...
Потоцький позеленів.
– Пан польний гетьман бажає звинуватити мене у власній ваді. Хіба не він радив мені вислати проти Хмельницького все наше військо, тоді як я пропоную відправити лише невеликий загін?
– Звичайно! Авжеж! – зашуміли голоси. – Нагайками їх! Псарів за ними послати, а не шляхетних панів!
– Якщо успіх битви невідомий навіть для цілого війська, то на що ж можна сподіватися з одним загоном! – гарячкував Калиновський. – Запевняю вас, панове, що наша нерішучість дасть їм привід засумніватися в нашій відвазі, що почасти й буде правдою...
– Тисячу перунів! Хто сміє говорити таке про нас? – побагровів Чарнецький. – Якщо ведмідь не біжить щодуху за мишею, це ще не означає, що він її боїться!
– Ось закортіло цьому вітрякові крилами махати, – пробурчав сам до себе Опацький, – адже нічого не змеле, крім гною!
– Згоден із паном польним гетьманом, – зауважив задумливий юний вельможа, – що в перемозі над цим хамством не можна сумніватися.
– Однак обережність необхідна.
– Обережність із хлопами ганебна, панове!
– Ганебне тільки боягузтво. Розумна людина не вийде навіть проти скаженого собаки з порожніми руками.
– Правда, правда! Нам треба захистити своє майно, дружин і дітей! – здійнялися запеклі вигуки й суперечки серед панства.
Однак більшість погоджувалася з коронним гетьманом, лише гарячі юнаки підтримували Калиновського.
– У перемозі нема чого сумніватися! – волали вони. – Ми їх переб'ємо батогами, мов зайців!
Зчинився неймовірний галас. Невідомо, скільки часу тривали б суперечки обох гетьманів і всього панства, якби в розмову не втрутився поважний старий князь Корецький.
– Вельможне панство, дозвольте й мені, як старому воїнові, висловити свою думку, – почав він, і оскільки ніхто йому не заперечував, то Корецький провадив далі: – Обидві думки, висловлені нашими високоповажними гетьманами, прекрасні, але est veritas in medio*. Виступати нам усім військом у степ небезпечно, адже наше військо невелике, а ворожого ми не бачили й не знаємо, яке воно. До того ж треба визнати, що на вірність тутешнього населення покладатися не варто...
* Істина посередині (латин.).
– Авжеж, вони негайно розграбують наше майно, щойно ми виступимо звідси!
– За Хмельницьким ідуть іще й татари! – пролунали з усіх боків вигуки панів. – У разі загибелі війська цей край залишиться беззахисним!
– Ми не можемо ризикувати собою, – гарячкував Опацький, – нам треба пам'ятати, що ми захисники вітчизни!
Обличчям Радзієвського, який мовчки стежив за радою панства, промайнула ледь помітна усмішка. Він обвів поглядом усю збурену залу й зупинився на Кречовському: той із якоюсь жадібною увагою прислухався до гарячих суперечок, і Радзієвському здалося, що в очах козацького полковника блукає той самий глузливий і напівпрезирливий вираз.
– Однак щоб хлопство не засумнівалося в нашій силі та відвазі, – провадив князь Корецький, – як цілком слушно припускав пан польний гетьман, я погоджуюся з думкою пана коронного гетьмана й теж вважаю, що слід відправити в степ сильний, добре організований загін під надійним командуванням і наказати йому не повертатися доти, доки він не розшукає ворога й не захопить полонених, від яких ми докладно дізнаємося про його сили!
Схвальні вигуки знову наповнили кімнату.
– Розумну промову й слухати приємно! – підсумував із полегшеним зітханням Опацький.
– Отже, – підвівся зі свого місця Потоцький, – я бачу, що панство зі мною згодне. Ми відправимо послів до короля з проханням, щоб він офіційно наказав виступити в похід війську, яке охороняє Україну, а тим часом уже завтра вишлемо невеликий загін, адже соромно, – додав він, пихато поглядаючи на Калиновського, – посилати велике військо проти якоїсь нікчемної ватаги знедолених хлопів: що меншим буде загін, який винищить це бидло, то більшою буде слава!
– Vivat! Vivat! Згода! – зашуміли навколо голоси. – Vivat, пане гетьмане! Ми їх потягаємо, мов псів!
– Я не згоден із панством, – підвівся Калиновський, – і вважаю таке рішення ганебним.
– Шкодую про це, – скривив свої тонкі губи Потоцький, – але коли пробощ у парафії, тоді вікарій мовчить.
Калиновський спалахнув, але нічого не відповів; він лише кинув на гетьмана такий прихований злобний погляд, який без слів говорив, що цієї витівки він не забуде гетьманові до самої смерті.
Тим часом слуги внесли до кімнати вина й меди.