Ось чи багато ми проїхали, а цей жебрак, цей бандурист... і їх же не двоє, не троє, ними тепер буквально кишить уся Україна! Так, увесь цей край становить одне суцільне тіло, з'єднане якимись невидимими, чіпкими нитками. Чи повірить пан полковник? Вони все знають. Звістки поширюються серед них із небувалою швидкістю. Вони знають не тільки все те, що діється в козацькому таборі, а й усе те, що замишляється в нас.
Полковник слухав свого співрозмовника з надзвичайною цікавістю.
– Ось пан полковник дивувався запобіжним заходам гетьмана, – провадив ротмістр, – а як гадає пан, що було б, якби він сам на сам або навіть із кількома слугами зустрівся в полі з цим бандуристом?.. О, у мене хоч і старі очі, зате зіркі! Поки пан полковник розмовляв із ним, я роздивився його руки: таких сильних рук не буває у сліпих людей, які не працюють. А голос? Чи помітив пан полковник, як твердо й гучно звучав його голос?
– Пан ротмістр тисячу разів має рацію, – бадьоро перебив його полковник, – з кожним кроком я й сам дедалі більше в цьому переконуюся. Але як гадає пан ротмістр, якщо, боронь Боже, справді почнеться братовбивча війна, чи можуть гетьмани сподіватися на перемогу?
Ротмістр помовчав; здавалося, він зважував усі обставини, настовбурчивши свої сиві вуса.
– Нехай пан полковник не подумає, – промовив він нарешті, – що мною керує боягузтво, – у своїй Литві я не раз сам на сам виходив на ведмедя, – але я люблю справедливість. На нашому боці, звичайно, артилерія та організовані війська, але вони зніжені й погано дисципліновані, а козаки не бояться жодних злигоднів... Звісно, хто знає... Беллона{307} примхлива... Але одне з усього цього безсумнівне: вони хоробрі й славні хлопці, і з ними, за розумного полководця, можна далеко піти.
Обличчя полковника якось проясніло.
– Спокійна справедливість пана і є доказом його сили, – промовив він із теплим почуттям, – хвалькуватість іде пліч-о-пліч із боягузтвом!
Тим часом загін, що відстав, наздогнав вершників.
– Тепер, якщо це тільки не надто втомливо, – звернувся ротмістр до полковника, – я попросив би пришвидшити ходу; ми перепочинемо в Малій Знахарівці, а звідти вже й до Черкас недалеко.
Супутники пришпорили коней, і загін помчав широкою риссю. Навколо розстилалося все те саме зелене море, під високим склепінням неба повівав свіжий, легкий вітерець, здіймаючи гриви коней, освіжаючи обличчя вершників. Майже з-під кінських копит злітали жайворонки, мов ракети, угору, заливаючись веселими трелями, або зривалися зграї чайок і з жалібними криками кружляли над їхніми головами. Усе дихало життям і молодістю, а на довершення всього сонце заливало всю цю розлогу рівнину цілими потоками теплих променів.
Але, попри все це, обличчя передніх вершників були зосереджені й серйозні; здавалося, кожен був цілковито заглиблений у свої думки. Увесь подальший шлях минув у мовчанні.
Жодне стороннє явище більше не відвертало їхньої уваги, навколо простягалося все те саме хвилясте зелене море.
Так минуло години півтори; сонце, перейшовши зеніт, починало вже добряче припікати; коні вкрилися піною...
– А ось і Мала Знахарівка, – показав ротмістр удалину, де схилом до річечки спускалися садки й хати, – це велике село; тут можна буде роздобути харчів і нам, і коням.
Уже під'їжджаючи до села, вершники почули здалеку якийсь шум, крики та іржання коней. Коли ж вони в'їхали до села, перед їхніми очима постала така картина: біля тину хат стояли прив'язані осідлані коні; двері й вікна хат були розчинені навстіж, коронні жовніри раз у раз викидали й витягали звідти всілякий мотлох, селянські пожитки, і кидали все це просто посеред вулиці, де вже лежали цілі купи зіпсованого й поламаного селянського начиння. Молодий гусар із нахабним обличчям, задертими вусиками й нагайкою в руці кричав верескливим голосом, звертаючись до гурту селян, яких жовніри тримали за зв'язані руки. Нагайка раз у раз свистіла в його руці.
– Пся крев, бидло, хлопе! – кричав він на літнього селянина, який стояв перед ним без шапки попереду всіх. – Кажи, собачий сину, де сховали зброю?
– Немає в нас ніякої зброї, крім кіс і ножів, – коротко відповів селянин, спокійно дивлячись у маленькі очиці шляхтича, що аж сіпалися від люті.
– Брешеш, псе! Показуй, де сховав! – крикнув той і замахнувся нагайкою. Нагайка свиснула в повітрі й упала на обличчя селянина... синій кривавий синець спотворив його від брови до підборіддя... Селянин не скрикнув; він лише похитнувся й схопився рукою за око. – Це тепер, може, розв'яже тобі язика, собако? Кажи, бо всіх перепорю!
– Шукайте, – стримано відповів селянин.
– Хаме, ти смієш так зі мною розмовляти? – заверещав чужим голосом шляхтич; знову в повітрі пролунав різкий свист, і нагайка з розмаху вп'ялася в обличчя селянина, кров виступила на ньому широкою багряною смугою. – Постривайте, я вас усіх навчу говорити! – кричав він, підстрибуючи в сідлі. – Пси підлі, будете ви мене знати! – Нагайка раз у раз свистіла в його руці й опускалася з дзвінким ляскотом на обличчя, шиї та спини селян. – Негайно несіть зброю, інакше я вас усіх перевішаю!
Закривавлене обличчя селянина не здригнулося, тільки очі його зловісно й похмуро глянули на шляхтича.
– Вішай хоч усіх, – глухо промовив він, – а коли немає, то ніде й узяти!
– То ось ви як! – несамовито закричав шляхтич. – Постривайте ж, я вам улаштую розправу! Жовніри, мотузки й палі сюди!
– Заради Бога, що вони роблять! – вигукнув цієї миті полковник, щосили пришпорюючи свого коня й кидаючись уперед. Ротмістр поспішив за ним.
Молодий шляхтич помітив їхнє наближення й під'їхав назустріч.
– А, пане ротмістре! – привітав він старого глузливою усмішкою.
– Пане товаришу, – поважно промовив ротмістр, указуючи на свого супутника, – полковник Радзієвський, посол його королівської милості.
Молодий шляхтич улесливо вклонився; його обличчя відразу набуло найзапобігливішого й найпідлесливішого виразу.
– Вважаю це за найбільшу честь для себе, – притиснув він руку до грудей. – Мені довелося так багато чути про пана... Можливо, панові щось потрібно... Мої люди, я сам – до послуг.
Але полковник, здавалося, не мав жодного бажання слухати компліменти цього рожевощокого юнака з нахабним і злим обличчям.
– Заради Бога! Скажіть, що це у вас тут – бунт, заколот? – перебив він його.
– О ні, – презирливо всміхнувся юнак, – цього ми не допустимо! Коронний гетьман наказав відібрати в них усю зброю.
– Але пан так кричав, що я, правду кажучи, подумав, ніби він уже спіймав якихось розбійників. Нарешті, ці удари, батоги, мотузки, палі! – говорив Радзієвський, не намагаючись приховати невдоволення й огиди, що звучали в його голосі. – Навіщо руйнувати їхні жалюгідні оселі та нищити це злиденне начиння?
Молодий шляхтич увесь спалахнув від злості, але промовив із вимушеною усмішкою:
– Ха-ха! Відразу видно, що пан новачок у наших краях, інакше це його так не дивувало б. Хіба можна з цією підлою голотою інакше розмовляти? Їм не розв'яжеш язика, доки не поламаєш об їхні хамські тіла з десяток пучків різок чи батогів! Іноді й мотузку на шию накинеш, а він усе мовчить! Жінок – тих швидше можна змусити говорити: народ балакучий, особливо коли пригрозити їм, що втопиш їхніх щенят!
Шляхтич говорив це з таким нахабним спокоєм і самовпевненістю, що справді можна було переконатися: подібні випадки здавалися йому найзвичайнісінькими пригодами.
– Бидло, і більше нічого! Та навіщо далеко ходити по приклади? Ось прошу покірно пана полковника поглянути на ці універсали, – указав він Радзієвському на дерев'яні стовпи, до яких були прибиті величезні аркуші, списані великими літерами.
Радзієвський кинув на них побіжний погляд; вони містили заборону селянам іти на Низ{308}. Заборону було викладено різкою й грізною мовою. "А якщо хтось із вас насмілиться не послухатися нашої волі, – закінчувалася вона, – то відповість нам за цю зраду життям своєї дружини й дітей".
– Ну що ж, – провадив юнак, – написано, здається, не ніжно, підписано гетьманською рукою, а ж кожному з них, навіть найменшій дитині, відомо, що пан гетьман слів на вітер не кидає. І що ж думає пан полковник, лякає їх цей наказ? – шляхтич презирливо знизав плечима. – Анітрохи! Їх ріжуть, вішають, саджають на палі, а вони все йдуть та йдуть! О, пан полковник їх іще не знає! Це така груба й уперта худоба, яку й довбнею не доб'єш!
Полковник нічого не відповів.
– Я зауважу вам лише одне, – сухо промовив він, не дивлячись на юнака, – король надзвичайно засмучений жорстокими заходами, яких гетьмани вживають проти населення. Я везу листи, у яких його величність покірно просить змінити спосіб дій.
– О, я цілком підкоряюся волі гетьмана, – знову спалахнув шляхтич, – і якщо він мені скаже хоч слово, я не посмію нічого змінити в ньому. Але, можливо, панові послу щось потрібно? Корму для коней чи харчів для людей? – поспішив він змінити тему розмови.
Отримавши ствердну відповідь, він поскакав уперед, щоб усім розпорядитися.
– Розв'язати їх! – коротко скомандував він солдатам. – Я потім! Та тільки дивіться пильно, щоб ніхто не пішов із села!
Мовчки проїхав Радзієвський повз гурт уже розв'язаних селян. Тихо було тут: ні плачу, ні стогону... Якась худа молода жінка тремтячими руками обв'язувала мокрою ганчіркою посічене кривавими смугами обличчя немолодого селянина. Хтось витирав рукавом сорочки кров. Якийсь старий притискав руки до закривавленого опухлого ока. Діти мовчки тулилися до білих, мов крейда, матерів. Ніхто не рушав із місця: усі чекали... чого? Це вони могли легко передбачити.
Радзієвський мимоволі відвернувся.
– Чи можливо, щоб життя стількох людських істот віддавалося до рук якогось нахабного, безглуздого й жорстокого юнака? О, це жахливо, жахливо, жахливо! – промовив він сам до себе. – І хто знає, чи настане колись усьому цьому кінець?
За пів години він, його супутник ротмістр і сам юний шляхтич уже сиділи в просторій хаті, у якій пан товариш наказав для більшої свіжості навіть повибивати вікна. На столі стояло щедре сільське частування.
– Але, можливо, пан товариш знає щось певніше про Хмельницького? – запитував Радзієвський шляхтича.
– На жаль, ні! Утікачі-хлопи, яких нам удається ловити, приносять різні перебільшені звістки: одні кажуть, що в нього двадцять тисяч, інші збільшують цю цифру до сорока.