За почервонілими очима й тяжкими зітханнями, що виривалися з його могутніх грудей, можна було здогадатися, що надзвичайне хвилювання й пориви дедалі сильніших почуттів перехоплювали йому подих і не давали змоги говорити.
– Яке ж там несподіване лихо? – запитав нарешті бандурист.
– Що сталося, брате? – підійшов і Сулима.
– На Гетьманщині... недобре... жахіття... – почав був Богдан, та й обірвав мову на півслові.
– Та що недобре? Яка біда? Де смерть? – посипалися запитання у збудженому натовпі.
– Шановне лицарство! Поважні вільні козаки й славні запорожці, дозвольте слово мовити! – оговтавшись, нарешті підвищив голос Богдан.
– Говори, говори, батьку! Ми раді тебе слухати! – підхопили запорожці Богдана попід руки й поставили на шаплик (перерізану навпіл бочку, перевернуту дном догори).
– Товариші, друзі й брати! – почав після паузи вже впевненішим тоном Богдан. – Наше горе не нове, а давнє, почалося воно відтоді, як побралася з Польщею наша колишня благодійниця Литва. Заволоділа ця Польща всією державою, стала могутньою, та нерозсудливою й жорстокою, а особливо відтоді, коли єзуїти обплутали своїми путами все можновладне панство й окатоличили Литву... Вони посіяли злобу й підпалили нашу братню злагоду, наш тихий рай. Ех, та що й казати! Хіба вам, мої друзі, невідоме це давнє горе, що болячками засіло нам у серці й навіть струпом не заросло, через яке вже пів століття ллється наша кров, озерами стоїть на рідних полях і удобрює землю для ворогів-напасників?..
– Знаємо, знаємо, – глухо озвалися деякі голоси в натовпі, і знову навколо запанувала похмура мовчанка, тільки чубаті голови похилилися ще нижче.
ХLVII
Так, давнє горе гнітить нас, – провадив схвильованим голосом Богдан, звертаючись до натовпу, що обступив його, – горе, яке пригнуло до сирої землі наших дружин і дітей, розлилося стогоном і тугою по всій святій Русі... Тільки, братці, що давніше це горе, то лютіше, то болючіше воно шматує. Уже якою наругою був для нас Маслів Став, здавалося, остання година настала і нашому існуванню, і нашим мукам... а ось насунулися часи, перед якими Маслів Став видасться раєм...
– Господи! За що ж? – раптом перебив Богдана якийсь старечий голос, і серед гробової тиші почулося навіть приглушене ридання.
– Випробовує нас Бог, – якось хрипко, зі стогоном зітхнув Богдан; його голос то тремтів, то поривчасто здіймався до високого, проникливого напруження. – Але ми залишимося вірними святому закону... можливо, цими єгипетськими карами Всеблагий спонукає нас до захисту Його святинь...{303} Так, після Маслового Ставу була хоч надія на короля... Він обіцяв... він стояв за нас, і я не раз підбадьорював вас цією надією... Заради неї, заради можливого блага для моєї батьківщини я благав вас, заклинав усім дорогим бути терплячими й чекати здійснення цих обіцянок... Але, як бачите, я в цьому помилився, тішив і себе, і вас, як виявилося, дурницею... у чому перед вами й каюся, за що й прошу в товариства прощення, – уклонився Богдан на три боки.
– Що ж? Ти, батьку, без обману... сам вірив! – почулися тихі голоси.
– Без обману... Клянуся всемогутнім Богом, – підняв праву руку Богдан, – вірив і в королі не помилився... але він виявився серед панів лише безправною лялькою... Його волю, його розпорядження порушував сейм, і відтоді почалося по всій Україні пекло, закипіла смолою геєна! Дружин і дочок наших потягли за коси на потіху панам і підпанкам; братів і синів почали саджати на палі... або катувати всілякими способами... – захлинувся Богдан і притиснув руку до очей; лише після тривалої паузи, кілька разів глибоко зітхнувши, він зміг провадити далі. – Козаків майже всіх розпустили з війська, обернули на панських рабів, майно їхнє пограбували, а маєтки віддали орендарям, та що маєтки – святі церкви віддали нечестивцям, і вони заганяють до них свиней, а їхні жінки з риз шиють собі спідниці...
– Ой матінко! – сплеснула Настя руками, а дівчата заридали навзрид.
– Та ви хіба там усі повиздихали? – брязнув тоді Кривонос шаблею й підняв бліде, спотворене злобою обличчя, спрямувавши лютий погляд на Богдана. – Чого ви їм у зуби дивилися, бий вас нечиста сила! Чи страх вас приголомшив, мов баб, чи пощербилися ваші кривулі?
– Не пощербилися наші кривулі, – підвищив голос Богдан, – але бідний народ пам'ятає погроми й чекає загального заклику... Що він самотужки зробить проти збройної сили? Та й сподівався ще він на правосуддя... Козаки... попи їздили скаржитися королю, сейму... Та ось я сам, значний козак, а пограбований і розорений Чаплинським. Він усе в мене спалив, землі й хутори наїздом загарбав... дружину розбійницьки викрав на ганьбу, а малого сина, надію мою... закатували на смерть канчуками... Творче мій... – стиснув Богдан руки, – що я витерпів! – він звів очі догори, щоб не впустити перед товариством сльози, але неслухняна сльоза впала з вії, покотилася смаглявою щокою й повисла на сріблястому вусі. Богдан затремтів і побагровів від зусилля, але все-таки здолав крик душі. – Я кинувся до старости, – провадив він, оговтавшись, – до земських судів шукати захисту потоптаному праву... Але влада визнавала мене, як козака, безправним, а його, аспида, як шляхтича, повноправним у всіх насильствах і розбоях... Тоді я викликав Чаплинського на суд честі, а він, юда, влаштував мені засідку. Ну, я й вирішив просто вбити свого заклятого ворога, але внутрішній голос підштовхнув мене ще востаннє випробувати справедливість наших вищих судів, і я разом з уповноваженими від козацтва та від митрополита Петра Могили повіз свої скарги до Варшави.
– І що ж? – не дав Богданові навіть перевести подих Кривонос, який тремтів від гніву.
– А те, – витер Богдан рукавом піт, що виступив холодною росою на чолі, – що дорогою я побачив усюди на нашій рідній землі стільки горя, що перед ним зблідло моє власне, і я поклявся... поклявся в душі – не за себе, а за народ мститися...
– Свята клятва! – кивнув головою бандурист.
– Ну, а у Варшаві ж що? Як сейм і король? – допитувався Кривонос, насупивши свої густі, кошлаті брови.
– Та що... сейм відкинув усі прохання й скарги козаків, відкинув клопотання нашого митрополита за віру, за церкви... а з мене, – гірко всміхнувся Богдан, – насміявся, познущався...
– А король? – вигукнув Чарнота.
– Король, ображений, вийшов зі сльозами із сейму. Він мені сказав: "Я дав вам права, привілеї, вони в Барабаша... Чому ж ви їх не захищаєте?"
– А де ж ці права? Де ці привілеї? Ми про них чули, але не знаємо, де вони й що в них? – пожвавішали слухачі й зашуміли, загуділи, мов стривожені бджоли у вулику.
– Права ці сховав Барабаш між плахтами своєї жінки й хотів був приховати їх від народу, цей перевертень, зрадник, але я їх здобув, – хитрим способом, але здобув... ось вони! – витяг Богдан з-за пазухи згорнутий пергамент із висячою печаткою й потряс ним над головою. – Ось тут, на цьому папері, затверджені королем наші права на віру, на землю, на вільний устрій.
– Оце діло! – ударив рукою бандурист по бандурі, і вона весело задзвеніла.
– Молодець батько! Хвала! Слава йому! – спалахнули радісні вигуки.
– Ну, то й добре, – озвався нарешті Тетеря, який увесь час мовчав. Із появою Богдана він зрозумів, що його справа остаточно програна, і вже не намагався боротися проти течії, а втішав себе лише тим, що нові обставини, можливо, відкриють для нього й нову лазівку.
– Ех, брате! – зітхнув Богдан. – Добре, та добро це тільки на папері... Тому-то найясніший круль і додав мені: "Безсилий, мовляв, я, як сам бачиш, підтримати й утвердити свої накази, а ви ж самі воїни й можете постояти за свої права; їх топчуть насильством, ґвалтом, тож і ви захищайтеся таким самим способом, адже є ж у вас рушниці й шаблі".
– О, правда! – спалахнув Богун. – Маємо рушниці й шаблі, і клянуся Господом Богом, що дамо ми їм чортячої роботи! Гей, козаки, товариші, друзі, – гукнув він дзвінким голосом. – Киньмо під ноги всі домашні розрахунки й суперечки та вдармо всі дружно на лютого ворога, та вдармо так, щоб сам сатана затремтів у пеклі!
– Так! Ударимо всі як один! – загримів натовп, і пожвавлені обличчя всіх спалахнули рішучістю, а очі заблищали відвагою.
– Я знав, що низовці відразу простягнуть на добру, святу, спільну справу свою могутню руку, – випростався й наче виріс Богдан; його голос зміцнів і звучав тепер владно. – Я всюди розіслав вісників, щоб сповістили змучений народ, що слушна година, година визволення з єгипетського ярма, настала, народ тільки й чекає цього заклику... Йому один вихід... Адже стогін і жах стоять усюди від ляського ярма!
– У похід негайно! – оголив шаблю Богун.
– У похід! Усім рушати! Веди нас! – захвилювалися всі, забрязкали зброєю.
– Без допомоги? – заперечив Богдан.
– Ударимо й рознесемо! – підняв кулак Чарнота.
– Та й Москва, єдиновірна сусідка, під боком, – вставив Бабій.
– Московське царство з Польщею мир уклало {304}, – зауважив Богдан, – і навряд чи його порушить; а Крим на Польщу злий: вона йому вже третій рік данини не платить, тож він за своє та разом із нами ще так ударить на ляхів, що любо... адже татари тільки нас і бояться... ми оберігаємо добро нашого ворога, а коли ми попросимо їх про допомогу... то вони – "гаш галди"... Там у мене є й приятелі, і навіть побратим – перекопський паша Тугай-бей{305}.
– Недобре тільки якось... – почухали старі свої вже посивілі чуби. – Наче незручно: йдемо захищати віру разом із невірними.
– Чи не гріх це? – утупив очі в землю бандурист і задумливо похитав головою.
– І гріх таки, і сором побрататися з бусурманом, – гаряче підвищив голос Тетеря, зрадівши, що Богдан потрапив у пастку невдалою пропозицією. – Адже тільки впусти його в рідну землю, то він осквернить і церкви... і з нас здере польський гарач *.
– Що ти плетеш? – гукнув Богун на Тетерю. – Татарин хоч і нехрист, а слова дотримує краще за католиків і допоможе нам скрутити заклятого ворога... Тут кожен зайвий кулак на вагу золота, а він щось крутить та хвостом вертить.
– Та й церков наших він не зачепить, – додав Кривонос. – А твої християни віддають їх орендарям під хліви.
* Гарач – данина (пол.).
– Керуй, керуй нами, Богдане! – заволали всі.
– Сьогодні, брати мої любі, думаю вирушити на Січ, – прояснів і підбадьорився Богдан, – а завтра й до Криму; там я владнаю всю справу, а тоді з Богом...
– Слава! Слава Богданові! – замахали шапками козаки.
– А ми тим часом запасемося зброєю та припасами, – зауважив Сулима, який одразу протверезів.
– Ось вам ключі! – раптом виступила вперед Настя, розчервоніла, мов мак, із очима, що виблискували, наче агати.