– Багатий же дідич, годилося б поділитися.
– Авжеж! – схвалив і бандурист Небаба.
– Що, брате, зачепив? – штовхнув ліктем Сулиму його товариш, – тепер не відцураєшся, голота, мов п'явки...
Сулима тільки розвів руками, а його товариш пішов розпорядитися до корчми.
А молодий козак тим часом нашіптував Химці:
– Чи вийдеш, моя чорноброва, ввечері потішити серце січовика?
– Та вам же не можна з нашою сестрою навіть розмовляти, не те що... – лукаво поглянула дівчина й засміялася, сором'язливо відвернувшись.
– То на Січі, моя ягідко, а тут усе можна, – і під звуки бандури заспівав дзвінким, звабливим баритоном:
Ой пишно уберуся,
Бо в садочку жде Маруся:
Обніму я тонкий стан –
Над панами стану пан!
Од дуба і до дуба –
Ти ж, квітка моя люба,
Нишком тишком хоч на час
Приголуб же грішних нас!
– Спритно, спритно! – навіть сплюнули деякі козаки від задоволення. – Ех, у Чарноти до скоромини велика охота!
XLIV
Цієї миті біля брами з'явився молодий, ставний козак, тримаючи за повід змиленого коня, і гукнув:
– Гей ви, бабське товариство! Встань котрась та дай коневі вівса!
Химка схопилася й, вирвавшись від Чарноти, побігла спочатку до господині, а потім із ключами до комори.
– Чи не Морозенко? – штовхнув запорожець ліктем товариша. – Мені так і впали в око його кучеряве чорне волосся та завзяте обличчя...
– Мабуть, і справді він, – кивнув головою товариш, – мені теж наче так здалося... Тільки якщо це він, то страшенно схуд, бідолаха... мабуть, на Гетьманщині не наші хліби!{300}
– Овва! А піти б розвідати, чи він це, та порозпитувати, як і що?
– Авжеж, піти, – потягнувся товариш.
– То вставай же.
– Ти піди спочатку, а я послухаю, що ти розкажеш.
– От лежень! – почухав запорожець потилицю й сам пішов на розвідку.
Приїжджий козак справді був не хто інший, як Морозенко.
Він розповів Чарноті про звірства Чаплинського й Комаровського, про їхнє насильство, про своє сердечне горе. Чарнота слухав його зі щирим співчуттям і підливав у ківш молодому товаришеві оковитої; але хміль не брав козака, – горе було сильнішим: у Морозенка тільки похмуріше палали очі та ставало уривчастішим дихання. Навколо нового гостя зібрався чималий гурт слухачів, обурених його розповіддю.
– Жироїди! Дияволи! Кишки б їм повимотувати, ось що! – лунали дедалі частіші вигуки.
– Братці мої! – благально звернувся до них Морозенко. – Допоможіть мені, друзі вірні, врятуйте християнську душу, дайте з цим нелюдом поквитатися! Адже скільки через нього, литовського ката, сліз ллється, що його самого можна було б утопити в цих сльозах; немає родини, якій би він не завдав страшної туги, немає людини, якої б він не скалічив, не пограбував... Допоможіть же, рідні! Не пошкодуєте: здобич буде славна, награбованого добра в нього вистачить удосталь на всіх, та й, окрім цього диявола, знайдеться там чимало клятої шляхти... Буде кого потрусити.
– А що ж, братці, треба допомогти товаришеві, – озвалися деякі.
– Допомогти, допомогти! – підхопили інші. – Та й поживитися годиться.
– Ось тобі моя рука! – простягнув обидві руки схвильований Чарнота. – Голови своєї буйної не пошкодую, а визволю другові наречену й аспида посаджу на палю!
– Друже мій! – кинувся йому на шию Морозенко. – Рабом твоїм... собакою вірним... і вам, мої братці, – задихався він і давився словами, – тільки, заради Бога, швидше... Кожна хвилина дорога... кожна мить може принести непоправне горе...
– Та що? Ми хоч зараз! – підхопили захмелілі голови.
– Слухай, голубе, – поклав юнакові на плече руку Чарнота, – Кривонос-батько теж набирає ватагу... набридло йому годувати себе самим чеканням... занудьгував. Отож ти й свою справу долучи до його: адже й у нього в тих краях є запеклий приятель...
– Ярема-собака? Так, так! – спалахнув від радості Морозенко й знову обійняв Чарноту.
– Перевозу! Гей! – долинув цієї миті крик здалеку, найімовірніше, з берега Дніпра. Минула хвилина, друга мовчання; ніхто не відгукнувся. – Пе-ре-во-зу! – пролунало знову, голосніше, ніж раніше, і так само безслідно зникло.
– Почекаєш, устигнеш! – підвів було хтось із лежачих голову та знову безтурботно опустив її.
– Пе-ре-во-зу! Па-ро-му! – надривався тим часом без перепочинку відчайдушний голос.
Але більшість козаків і голоти вже лежала покотом; лише деякі обіймалися й браталися, виливаючи один перед одним ніжні почуття та запевняючи у незмінній дружбі. Сулима з Тетерею{301} теж цілувалися й, здається, сватали своїх дітей... Настирливий крик нарешті роздратував пана дідича.
– Та розштовхайте хто-небудь цих лежнів, – гукнув він до голоти, – адже там на березі чекають.
– А пан би сам потрусив своє черево, – озвався Кривонос, – адже добряче відгодував його у своїх маєтках.
– Пан? У маєтках? – спалахнув Сулима. – Знайшов чим дорікати, дармоїде: ми працюємо і на громадській службі, і на землі.
– Тільки не своїми руками, а підневільними, – пересунув Кривонос люльку з одного кутика рота до другого.
– Брешеш!.. Про кабалу в нас не чути.
– Заводиться, – підтримав бандурист, – усі значні тягнуться до шляхетства, а зі шляхетством і шляхетські порядки повзуть.
– Відгодовуються на шляхетський лад, – додав хтось.
– А вам би хотілося всю знать знищити, – розгарячкувався Сулима, – та з черню розбоями жити?
– Прийде слушний час, – незворушно озвався Кривонос, – із черню й погуляємо.
– Та ви, трапляється, – втрутився один реєстровик, – і наймитами в бусурман стаєте.
– А ви хіба не коронні наймити? Знюхалися із сеймом, понахапували маєтностей, привілеїв.
– Ми заслужили чесно, а не ярмом! – кричали вже значні реєстровики й Сулима.
– Та інших у ярмо пхаєте! – почувся ремствувальний гомін голоти.
– Записати всіх у реєстрові! – владно підняв Кривонос руку й перекрив галас своїм гучним голосом.
– Записати, записати! – підхопили багато хто.
– Записуйте – біди не буде! – зауважив Тетеря, який досі не брав участі в суперечці.
– Авжеж, так вам сейм і дозволив! – силкувався перекричати всіх реєстровик.
– Та хто ж за вас, обідранців, руку підніме? – похитнувся Сулима й ухопився обома руками за плече Тетері.
– Не бійся! Знайдеться! Ось!! – випростався Кривонос і потряс своїми могутніми кулаками.
– Є по сусідству й білий цар! – махав шапкою якийсь голяк. – Земель у нього скільки хочеш... селися вільно... і віри ніхто не зачепить.
– Та наших чимало й перейшло туди, – озвалися інші, – кажуть, що унії там і в заводі немає.
– Ах ви, зрадники! – побагровів навіть від крику Сулима.
– Ми зрадники? – стрімко рушив уперед Кривонос.
– То ви ополячені перевертні! Зрадники! Юди! – схоплювалася на ноги й дико волала голота.
– До зброї! За шаблі! – реєстровики оголили зброю.
– На погибель! Бий їх!! – уже несамовито ревів Кривонос.
Тетеря кинувся між ними й, піднявши руки, почав
благати:
– Стійте, братці! Заради Бога! Та що ви, кукольвану * об'їлися, чи що?
* Кукольван – рослина, насінням якої отруюють рибу
Із шинку на галас вибігли всі. Перелякана, бліда, мов полотно, Настя почала метатися серед реєстровиків, запорожців і голоти, благаючи всіх угамуватися, заклинаючи небом і пеклом: вона знала з досвіду, що такі сутички нерідко закінчувалися кривавою розправою, а коли голови п'яніли від пролитої крові, то діставалося і правим, і винним... Іноді корчму руйнували дощенту, та й усе нажите добро розліталося димом за вітром.
– Ой лицарі! Голубчики, лебедики! Угамуйтеся, заради Христа, – ламала вона руки, кидаючись від одного до другого. – Ой лелечки! Ще розвалите мені корчму. Кривоносе, орле! Ломаносерце, Розсадиголово! Та поважте ж хоч Настю Борову{302}. Чарното, соколе! Ти гарячий, мов вогонь, але в тебе, знаю, добре серце... Шановні козаки, славні запорожці! Навіщо суперечки та сварки? Не лютуйте! Чи братчик, чи реєстровик, чи простий козак – усі ж витязі, усі ж лицарі! Краще випиймо разом та повеселімося!!
Вороги, що вже схопилися за шаблі, опустили руки й наче отетеріли; кумедний страх Насті та її сполоханих служниць викликав на лютих обличчях мимовільну усмішку й одразу пригасив ворожнечу, яка вже готова була спалахнути.
– Ага, – зауважив серед нерішучого затишшя запорожець, – тепер як солодко заспівала!
– Я націджу вам миттю і меду, і пива... – зраділа навіть такому зауваженню Настя.
– Давно б так! – засунув Кривонос шаблю в піхви.
– Ха-ха! Підібгала хвоста! – зареготав хтось.
– Тепер-то вона розщедриться! – підморгнув запорожець.
– А все-таки годилося б добре провчити і панів, і підпанків, – наполягав бандурист.
– Годі, братці, годі, мої друзі! – втрутився нарешті Тетеря, з маленькими бігаючими очицями й хитрою, солодкавою усмішкою, – де розбрат, там сили немає, а безсилого кожен повалить. Головне, щоб жилося всім добре, а чи всі рівні, чи ні – дрібниця, адже й на небі зорі не всі однакові?
– Овва, куди замахнувся! – заперечив бандурист. – То ж на небі, а то на землі.
– Так, через таку мудрацію он що твориться в Польщі! – енергійно махнув рукою Кривонос. – Содом і Гоморра!
– Отаких порядків, – підхопив бандурист, – і нашим значним хочеться, вони теж усе клопочуться про шляхетство.
– Та стійте ж, панове, – почав улесливим голосом Тетеря, – не можна ж хату збудувати без стовпів, без сох? Має ж бути й у неї основою вінець? Отож-бо! Ви поміркуйте-но, адже розуму вам не позичати? Чому в Польщі і сваволя, і безправ'я, і беззаконня, – саме тому, що цього вінця немає, голови бракує. Усі ж пани, а на греблю й нікому. Дивіться, щоб не сталося такого й у нас! Як не можна всім бути панами, так не можна всім бути й хлопами. Бог дав людині і голову, і руки; одне для другого створене, одне без другого жити не може: не захоче голова для рук думати, то й опухне з голоду, а не захочуть руки для голови працювати, то й самі без харчів усохнуть.
– Хе-хе! Спритно припасував, – вишкірилися багато хто.
– Кого ж ти нам у голови мостиш? – утупився в Тетерю Кривонос. – Чи не Барабаша?
– Дурня? Зрадника? Ополяченого грабіжника? – заволали навколо.
Тетеря тільки багатозначно всміхався.
– Та ©от кошовий наш, – боязко підказав запорожець.
– Баба! Діряве корито! Кисет без тютюну! – посипалися звідусіль прізвиська.
Запорожець зніяковів. Усі розреготалися.
– То Богун! – вигукнув другий запорожець.
Натовпом прокотився схвальний гомін.
– Богун, що й казати, – підвищив голос Тетеря, – відвага, козак-завзятець, витязь!..