– Ну й край, де кожної секунди можеш чекати, що підле хлопство зварить із тебе собі на потіху борщ! І до всього ще ховайся від цього жеребця, що зірвався з припону! Сподіваюся, що тепер моя королева не стане заперечувати моїх слів, – звернувся він до Марильки, – і поквапиться віддати наказ слугам, щоб пакували вози.
Марилька кинула на Чаплинського сповнений огиди й презирства погляд і мовчки вийшла з кімнати.
– Невже ж пан покине мене тут? – припав до ніг Чаплинського Ясинський. – Присягаюся всіма святими, я готовий бігти за паном хоч у болото, аби тільки не зустрітися з цим псом!
– Тихіше, – квапливо заговорив Чаплинський, поглядаючи на двері, – ти знаєш, де я приховав Оксану?
– Знаю.
– Я дам тобі лист зі своєю печаткою, скачи до баби... Забирай дівчину... тільки дивись, зв'яжи її... змієня боляче кусається... та в криті сани... і голову зав'яжи, щоб не було чути крику... бери із собою хоч десять слуг... виїжджай негайно... тільки об'їзним шляхом... Комаровський сказився... треба ховатися від нього; за Києвом зустрінемося; тільки щоб Марилька, знаєш... та й покоївка в неї оката...
– Знаю, знаю! – замотав головою Ясинський.
– Лети ж, поспішай швидше, виїжджай на світанку... Дивись, щоб ніхто не помітив. Їдемо до Литви!
– Служитиму до смерті вельможному панові! – обхопив ноги Чаплинського Ясинський і, швидко підвівшись, зник за дверима.
XLIII
На березі Дніпра, на прикордонній межі запорозьких володінь, приблизно там, де нині розташоване місто Катеринослав{299}, притулилася в яру корчма.
Невибаглива будівля з круглим критим подвір'ям і високою в'їзною брамою нагадувала величезну черепаху, що застрягла в тісному яру між кам'яними брилами, високими яворами й тополями. Як саме подвір'я, так і внутрішні приміщення були тут просторіші, ніж у звичайних дорожніх корчмах, навіть на жвавих шляхах; крім загальної, досить великої світлиці, де стояли бочки з напоями та все інше шинкове начиння, було тут і кілька окремих покоїв. Такі корчми тулилися вздовж кордону земель вільного Запорозького війська від Дністра до Дніпра; утримували їх переважно жінки-шинкарки, імена яких іноді потрапляли навіть до народних дум і пісень. Степові шинкарки неодмінно тримали й жіночу прислугу, яку постачав їм безмежний степ. Улітку ці вільні, мов степ, красуні майже всі розходилися по хуторах на польові роботи, а восени, за винятком небагатьох, що залишалися в зимівниках, більшість їх прибувала дедалі більшою хвилею до прикордонних корчем, де ці гості знаходили і притулок, і веселе безтурботне життя, а почасти й заробіток. Такі корчми любило відвідувати запорозьке лицарство; у них після тривалого чернечого посту давала собі волю п'яна молодецька завзятість, розпускалися пояси й череси, а багатства, здобуті протягом усього літа, розтринькувалися на вино, азартну гру та красунь.
Наскільки суворими були закони в запорозькій громаді під час походу або в межах самого Запорожжя, настільки за його межами запорозький козак був від них цілком вільний: жінка під страхом смертної кари не мала права переходити кордони січових володінь; зв'язок із нею козака будь-де на Запорожжі загрожував щасливому коханцеві смертельними ударами київ; таку саму жорстоку розплату тягла за собою й чарка випитої горілки у воєнний час... Тому-то козак, зголоднівши за літо, і поспішав до зими у свої прикордонні корчми, де віддавався шаленому, а часто й дикому розгулові; тому-то в цих корчмах від ранку до пізньої ночі шпарко грала музика, дзвеніли бандури й кобзи, цокали підківки, лунали розлогі пісні й здригалося повітря від веселого реготу; тому-то господині-шинкарки страшенно багатіли й набивали свої комори панським, єврейським і татарським добром, тому-то й зліталися сюди з усіх кінців України вродливі дівчата, які не визнавали суспільних пут, а любили волю, мов птахи.
Збиралися сюди іноді цілими кошами запорожці й проводили по корчмах усю зиму. Тут навіть нерідко на шинкових радах вирішувалися питання першорядної ваги й великі справи. Такі збіговиська завзятих веселунів приваблювали з України й реєстрових козаків та голоту; перші поспішали сюди погуляти й розважитися зі славним лицарством, а другі стікалися в надії на дармову чарку оковитої, на ложку кулешу, а то й на участь у якійсь прибутковій справі. Шинкарки хоч і поводилися грубо з голотою, але виганяти її з-під теплого даху не виганяли, побоюючись помсти й користуючись іноді її послугами.
Був початок грудня. Стояла тим часом тепла, майже весняна погода. Сніг, що випав у листопаді, зовсім розтанув; легкі ранкові морози й теплі, сухі дні майже висушили намоклу землю. Ба більше, кілька днів тому над Дніпром навіть вибухнула гроза; цілу ніч небо з усіх боків спалахувало сліпучим білим вогнем і гриміли удари грому. Народ, стривожений незвичайним явищем, хрестився, запалював по хатах і землянках страсні свічки й шепотів із забобонним жахом, що все це не на добро, що й мітла на небі, і гроза взимку віщують велике горе та що бути страшним бідам, а то й кінцю світу.
Утім, гроза минула, і світлий день розвіяв нічні примари. Тепер сонце яскраво світило й вривалося у відчинену браму та крізь діри в даху світлими косими стовпами, лягаючи на подвір'я строкатими плямами й освітлюючи його аж до темних кутків. Біля стін подвір'я до ясел було прив'язано багато осідланих коней із попущеними попругами; усі вони здебільшого належали до породи бахматів і мали міцно розвинені груди та дужі ноги; у кутках навісу стояли вози з піднятими голоблями й сани, а посередині, навколо стовпа з безліччю кілець, розмістилися мальовничими гуртами козаки: дехто з них сидів по-турецьки на купках сіна, інші примостилися на возах, звісивши ноги, ще інші поралися біля коней, але більшість лежала покотом на розкиданій соломі, то спершись на лікті, з люльками в зубах, то розкинувшись горілиць і розметавши чуби, хропла гомеричним хропінням зі свистом і навіть трубними звуками.
За поганим одягом, що являв собою дивну суміш польських кунтушів, козацьких жупанів, єврейських кацавейок, мужицьких кожухів, свит і жіночих кожушанок, корсеток, татарських халатів і черкеських бурок, за сміливими латками й неймовірним лахміттям у гостях одразу можна було впізнати голоту, що втекла від панських канчуків і орендарських пазурів під гостинні дахи запорозьких шинків, до братчиків по захист. Тепер ці втікачі після виснажливої праці віддавалися тривалому відпочинку й неробству, терпляче очікуючи дармових частувань від багатих гуляк; один, утім, штопав і зашивав проріхи та дірки у своєму химерному вбранні, а другий, майже голий, щось надзвичайно старанно шив.
Серед голоти біля стовпа сидів і сивовусий козак із двома почесними шрамами на обличчі, із завзято закрученим за вухо чубом, і налаштовував бандуру; він раз у раз попльовував на кілочки й люто лаяв їх за те, що не тримають струн:
– А щоб вас тля поточила, щоб ви потрухли, відьмі вас у діряві зуби, чи що, – добирав козак слово до слова, – а вашому майстрові щоб і руки, і ноги покорчило! Не тримають, прокляті, хоч що роби!
Сусіди співчутливо ставилися до цієї лайки, вставляючи й свої слівця.
Із навстіж розчинених дверей великої світлиці раз у раз вибігали дівчата, шмигали поміж голотою, сміливо переступаючи через ноги й голови тих, хто лежав, то до погреба й льоху по напої, то до комори по харчі, то до клуні по овес та ячмінь. На порозі дверей світлиці сиділи два знатні козаки, уже добряче захмелілі. Крізь відчинену браму виднілися причал і широке дзеркало Дніпра, що виблискував своїми сталевими, холодними хвилями, але їхній гомін заглушував дикий шум, який стояв у світлиці й на подвір'ї. Із шинку долинали звуки музики, незлагоджені хори пісень, тупіт підборів і дзвін підківок, перемішані з вигуками, вереском і жіночим розгнузданим реготом; на подвір'ї співали пісень і від нудьги пересварювалися; на перевозі хтось кричав...
У шинку, розсівшись на лавах і схиливши на столи обважнілі голови, реєстрове знатне козацтво, у луданих * жупанах і розпущених шовкових поясах, не звертаючи уваги на шалений гопак двох запорожців, на цілі хмари пилу, здійнятого ними на глиняній долівці, попри веселі звуки "козака", тягнуло хором тужливу пісню:
Ой не шуми листом, зелена діброва:
Голова козача щось то нездорова,
Клониться од думи, плачуть карі очі,
Що і сна не знали аж чотири ночі.
Старий козак на подвір'ї нарешті налаштував бандуру й, шпарко вдаривши по струнах, підхопив сильним грудним голосом:
* Лудан – блискуча тканина, іноді розшита золотом.
Гей, татаре голомозі
Розляглися на дорозі;
Ось узую тільки ноги –
Прожену вас, псів, з дороги!
Чорноока Химка, яка підсіла неподалік до вродливого козака-блондина з великими синіми очима, не розчувши мелодії, затягнула зовсім іншу, жваву пісню:
Ой був, та нема,
Та поїхав до млина...
Молодий козак спробував затулити їй рота рукою.
– Та цить, Химо, не заважай; не та ж пісня.
Але Хима розреготалася й ще верескливіше почала вигукувати:
Ой був, та нема,
Поїхав на річку, –
Коли б його чорти взяли,
Поставила б свічку!
Не витримали нарешті такої какофонії козаки, які вийшли із задушливого шинку на прохолоду.
– Та цить ти! Замовкни, обідраний бубне! – крикнув один із них, огрядніший, із відгодованим черевцем і подвійним підборіддям, із чорним, мов смола, чубом, що лежав на підголеній маківці грибком, – слухайте краще, як добрі козаки співають.
– Хто це? – запитав у сусіда бандурист, не відриваючи очей від ладів.
– Сулима, колишній козацький полковник, – відповів той, – а тепер на хуторі осів під Переяславом, багатієм став... відгодовує собі черево підсусідками.
– Гм-гм! – промичав старий і ще енергійніше вдарив по струнах.
– Та цить же, тобі кажуть! – знову крикнув Сулима.
– Начхав я на твої слова, – огризнувся молодий блондин і знову почав щось нашіптувати Химці.
– А й справді, – підвів голову атлет, який досі лежав нерухомо, зі сріблястим оселедцем, що змією відкинувся назад, і розрубаним навпіл носом, – що ви нам за начальники, пузані, які жупани понадягали? А геть! Ми самі вільні козаки!
– Правда, – хитнув головою й бандурист, – ви що хочете горланьте, а ти співай своє, ви що хочете, а ти їм наперекір! – і, видобувши гучний, молодецький акорд на бандурі, підгукнув:
Ну, постойте ж вы, татары,
Ось надену шаровары...
– Та що, братці, – струснув молодий вродливий козак своїм хвилястим чубом, – правду Небаба каже, що наперекір, у кожного горлянка своя, ну, і воля своя; моя, виходить, горлянка, ну, я й горланю!
– Ех, горлань, – роздратовано відвернувся Сулима, – та в кого тепер горлянка своя? Тепер наші горлянки в єзуїтів та польських магнатів у руках, а ти свою цілком заставив Насті-шинкарці.
– Що ти? – деякі з цікавістю повернули голови.
– А погляньте, сидить, мов турецький святий, та рота роззявляє, чи не наллє хто туди горілки.
– А ти ось, розумна голово, – озвався наш старий знайомий Кривонос, – хіба важко Насті залити йому горлянку мокрухою, та й мені заодно змочи горло, бо така в ньому посуха – боронь Боже!
– Та й нам не гріх! – нерішуче промичали інші.