А ми приїдемо й учинимо їм таку розправу, що вилетить у них із голови бунт!
Люті вигуки панства оголосили всю кімнату.
– Я просив би вашу ясновельможність дати мені письмовий наказ, бо, знаючи прихильність короля до цього мерзенного бунтівника й зрадника, я боюся, щоб мою швидку розправу не поставили мені за провину.
– Завтра ж отримаєш наказ. Я відповідаю! – різко скрикнув Потоцький.
– Усе буде, як бажає пан гетьман! – улесливо вклонився Чаплинський.
Наступного дня надвечір Чаплинський, маючи накази гетьмана й старости про негайну страту Хмельницького та його спільників, вирушив із найрайдужнішими мріями до Чигирина.
У Чигирині на нього вже чекав Комаровський.
– Що доброго? – запитав Чаплинський, входячи до своєї світлиці, якою вже метався з якимось глухим ревінням Комаровський. Зі своїми налитими кров'ю, застиглими очима й широким чолом він справді нагадував оскаженілого бугая.
– Що доброго? – повторив своє запитання Чаплинський.
– Нічого, – зупинився перед ним із диким обличчям Комаровський, – немає її ніде.
– Ну, а Хмельницький?
– Хмельницького спіймали... на ярмарку... коней купував... а решта розлетілася, я хотів кинутися за ними в степ... мало людей... у них усюди спільники...
– Ге, тепер не тривожся, друже, – весело скрикнув Чаплинський, витягаючи складені папери, – тепер ми спробуємо молодчика вогнем і залізом, чимало новин він нам вибовкає, а тоді ти й вирушиш слідами втікачів у степ... Гетьман і староста приїдуть сюди чинити суд і розправу. Не бійся, тепер і миша зі степу не втече!
Того ж дня надвечір, відпочивши й підкріпившись вечерею після виснажливої дороги, пан підстароста вирушив зі своїм зятем у напрямку селища Бужина, куди під сильною вартою було доправлено Хмельницького{298}. Хоча в душі підстарости весь час закипала безсила досада на фатальний збіг обставин, який досі заважав йому навідатися до Оксани, спокусливий образ якої не виходив у нього з голови, але можливість тут же, негайно, натішитися й познущатися зі свого беззахисного ворога так сильно п'янила його, що цього разу витісняла навіть образ дівчини.
– Тепер-то ми йому, голубчикові, усе пригадаємо, – повторював він час від часу, звертаючись до Комаровського й потираючи від задоволення руки, – усе пригадаємо, усе!..
Але Комаровський, здавалося, нічого не чув і не розумів... Він сидів поруч із ним у санях, похмурий і дикий. Його вигляд мимоволі навіював жах. У цих застиглих блакитних очах з'явився тепер якийсь тупий, тваринний вираз... Здавалося, ще одна мить – і він стрімголов кинеться на свою жертву.
І вигляд зятя, який збожеволів від злоби та ревнощів, якось особливо гостро збуджував збочені почуття Чаплинського.
"Дурень, дурень! – посміювався він подумки, крадькома поглядаючи на свого сусіда. – Го-го, якби ти знав, хто викрав твою красуню! Уявляю, з яким ревінням ти кинувся б на мене! Хе-хе! Але тепер сиди спокійно й чекай, доки я зі своєї ласки відправлю тебе в засніжений степ шукати тінь твоєї коханої. Може, якась снігова кучугура охолодить жар твоїх пристрастей. Отож-бо, сиди, дурню, спокійно й пам'ятай, що в житті мало однієї бичачої сили, треба ще мати й розумну голову, чорт забирай!"
Чаплинський самовдоволено розправив свої стирчачі вуса й шумно відсапнувся. Справді, усе для нього складалося так вдало, що він починав вірити в особливу прихильність до себе всіх святих.
"Стратити це підле бидло за послугу вітчизні – неабияка нагорода. Можливо, староство! А чому б і ні? Закоханого бугая відправити в степи... а самому, покінчивши зі справами, до Оксани, тепер уже ніхто не завадить".
Ще рожеві відблиски сонця не згасли на засніжених дахах, коли Чаплинський і Комаровський дісталися Бужина, що лежав неподалік від Чигирина. Вони попрямували просто до будинку економа, у якому під суворою вартою тримали Хмельницького. Уже здалеку вони помітили біля хати велике скупчення народу; і люди, і жовніри про щось гаряче сперечалися, кричали й лаялися; серед них найдужче хвилювався Кречовський.
– Що? Що там сталося? – крикнув Чаплинський, вискакуючи із саней і кидаючись у натовп.
Біля навстіж розчинених дверей будинку стояв блідий, розгублений Кречовський.
– Нещастя, пане підстаросто... Тут уже нічиєї провини немає... – говорив він схвильованим голосом, указуючи на розчинені двері, – усі ці люди свідки, що ми оточили його вартою з усіх боків, але самі чорти допомагають цьому диявольському поріддю. Хмельницький утік, і вся варта розбіглася...
Наступного дня рано прибули до Бужина сам коронний гетьман, Конецпольський, Барабаш, Чарнецький і безліч панів, щоб бути присутніми на страті бунтівника й зрадника, який так довго вмів обдурювати всіх навколо.
Розмістившись у найкращій просторій хаті, гетьман, Конецпольський та решта панства, що прибуло на це цікаве видовище, нетерпляче чекали на Чаплинського й Кречовського, які чомусь барилися й змушували себе чекати.
– Кажу панству, це такий диявол, якого давно пора було б позбутися заради блага всієї вітчизни, якби тільки не особлива королівська милість до нього, – роздратовано стукав пальцями по столу Потоцький. – Але тепер, коли ми його покатуємо та відберемо в нього ці знамениті привілеї, – викривлював він свої тонкі губи в єхидну усмішку, – тоді-то й послухаємо, що скаже нам на це відкриття сейм!
– Спільників у нього багато... можливо, він передав їх кому-небудь? – із сумнівом зауважив Конецпольський.
– О-о! Обшукаємо їх! Усіх навиворіт вивернемо, з потрохами! – дедалі дужче лютував Потоцький. – Дякувати Богові, мені доводилося бити їх частіше, ніж псареві собак! Не втече від мене жодне щеня! Однак чому ж його не ведуть? – різко скрикнув він, швидко повертаючись на стільці. – Де це пан підстароста? Чому змушує нас чекати?
Серед слуг виникло якесь боязке замішання.
– Де Чаплинський, кажу вам? – ударив рукою по столу Потоцький і схопився зі стільця. – Негайно покликати сюди! Я чекати не звик!
За кілька хвилин до кімнати ввійшли Чаплинський і Кречовський. На Чаплинському не було лиця; Кречовський тримався спокійніше.
– Тепер я бачу, що пан підстароста справді мав надто багато справ із хлопами, – заговорив Потоцький уїдливим і злобним тоном, закидаючи голову назад, – якщо дозволяє собі змушувати нас так довго чекати!
Чаплинський спалахнув і промовив шанобливим, запобігливим тоном, низько вклоняючись:
– Тисячу разів прошу ясновельможне панство пробачити мені... але... – затнувся він, наче судома стиснула йому горло, – але... але... тут сталася така жахлива, непередбачена несподіванка.
– Що? – заверещав Потоцький, накидаючись на нього.
– Хмельницький утік! – випалив у розпачі Чаплинський, мимоволі відступаючи до дверей.
Якби цієї миті посеред кімнати вибухнула бомба, вона не справила б такого враження, як ці слова Чаплинського.
ХLII
– Хмельницький утік? – скрикнули всі разом, схоплюючись із місць.
Чаплинський мовчав.
– А, то ви мені за нього головою відповісте! – заревів Потоцький.
– Але, ваша ясновельможносте! Заради Бога! Чим я винен? – заволав Чаплинський. – Хіба не я сам прискакав до вас повідомити про затримання цього пса та його таємні плани? Учора, прискакавши сюди, щоб учинити йому перший допит, я раптом довідався про цю страшну новину. Адже мене самого, їй-Богу, всю ніч безперестанку лихоманка трясла. Пройдисвіт може сховатися де завгодно. О Господи, ми й тепер не в безпеці! У нього стільки спільників, скільки в лісі листя, та ще, запевняю вашу ясновельможність, тому може бути безліч свідків, що йому допомагає сам диявол! О Господи! Я й тепер тремчу, мов осиковий лист, а за моєї статури це загрожує мені смертю. Уже якщо кому й дістанеться від цього пса, то нікому іншому, як мені!
– Вітчизни це не стосується! – перебив його Потоцький, тупаючи ногами. – Хто стеріг полоненого?
– Я, ясновельможний гетьмане, – уклонився Кречовський і спокійно виступив уперед.
– А, то це пан випустив пса, розбійника, зрадника! Тепер мені все зрозуміло. Недарма ж пан дотримується православної схизми. Ви... ви всі зрадники, запроданці! – кричав він, задихаючись і бризкаючи піною. – Але за цю зраду ви відповісте мені як зрадники вітчизни, так, як зрадники!
Крикам гетьмана вторували вигуки й прокльони панів. У хаті зчинилося таке пекло й сум'яття, що важко було розчути слова.
– Прошу вашу ясновельможність вислухати мене, – заговорив Кречовський, перечекавши перший спалах люті Потоцького. – Але якщо# панство не вірить мені, я попрошу запитати пана старшого, Барабаша, нехай сам скаже за мене, чи був я коли-небудь помічений у якихось зносинах із бунтівниками або в прихильності до них? Якщо я й руської східної віри, то все ж я польський шляхтич, а не низький хам; якщо я й служу в реєстровому війську, то і його милість пан Барабаш служить там само, як і безліч інших вірних і відданих вітчизні старшин. Нарешті, якщо я й був на бенкеті в Хмельницького, то там само був і пан Барабаш, і Пешта, і останній лише випередив мій намір. Та зрештою, якби я випустив Хмельницького, то невже й сам не пішов би з ним, а залишився б тут, щоб зазнати цілком справедливого гніву вашої ясновельможності?
– Так, так, – нарешті подав голос і Барабаш, збентежений і розгублений після пригоди, що з ним сталася, – полковник Кречовський – вірний лицар і в бунтах жодного разу помічений не був.
– Але якщо так, – провадив уже дещо пом'якшеним тоном Потоцький, окидаючи Кречовського напівзневажливим поглядом, – невже вам забракло і сили, і вміння, щоб уберегти зв'язаного козака?
– Усе, що тільки в людській владі, було зроблено, ваша ясновельможносте. На полоненому були кайдани; пів сотні реєстрових оточували хату; але в цьому краї все кишить бунтом і зрадою. Я не можу ручатися навіть за своїх власних людей; варта розбіглася.
– Гаразд, – перебив його Потоцький, – винуватця ми знайдемо; але чи відібрали ви в нього бодай ці привілеї?
– На жаль, ми не встигли цього зробити до приїзду вашої ясновельможності.
– Зрадники! Безумці! Що ви наробили?! – схопив себе за рідке волосся Потоцький.
Навколо всі замовкли. Не стало чути ні криків, ні прокльонів, ні хвалькуватих промов. Настало якесь зловісне, гнітюче затишшя.
– Якщо пес відвезе ці привілеї до хана, то завдасть нам чимало клопоту, – першим зауважив Чарнецький.
– Треба загасити вогонь, поки він не розгорівся, – похитав Барабаш своєю сивою головою.