За столом, заставленим стравами й напоями, сидів сам пан Чаплинський; поруч із ним, недбало відкинувши свою чарівну голівку на спинку стільця, сиділа вродлива, пихата пані Марилька, дружина чигиринського підстарости. Розкішні оксамитові рукави її кунтуша спадали аж до самої підлоги; у руках вона неуважно й роздратовано перебирала низку гарних коралів; на її чарівному, витонченому обличчі лежав відбиток нудьги й невдоволення. Тонкі губи її були стиснуті в якусь зневажливу усмішку; стрілчасті вії були опущені й затуляли сині очі; іноді, втім, з-під них спалахував швидкий, мов блискавка, погляд, який із якоюсь легкою зневагою зупинявся на огрядній постаті пана підстарости й знову поринав у свою синю незвідану глибину.
– Що нового? – запитала Марилька, не розтуляючи губ.
– Нічого, моя богине! – підніс до своїх губ її руку Чаплинський.
– Я чую цю відповідь від пана мало не десять разів на день. Нікого... жодної душі... якась пустеля.
– Що ж робити? – зітхнувши, знизав плечима Чаплинський. – Наша Україна – не те що Варшава. Звідки тут узяти панів? Навколо самі козаки!
– Однак же є тут і Остророги, і Заславські, і Корецькі, та, зрештою, сам коронний гетьман!
– Богине моя, помилуй! – стиснув її руки Чаплинський і притиснув їх до своїх грудей. – Адже до них їхати треба! А відтоді, як цей вовк знову оселився в Чигирині, навколо так і бешкетує бидло.
– Але якщо пан так боїться бидла, то йому небезпечно виходити й на скотний двір.
Щоки Марильки спалахнули, вії здригнулися, і в обличчя збентеженого пана підстарости вп'явся холодний, презирливий погляд.
– Не за себе, моя крулево, боронь Боже! – спалахнув своєю чергою, мов буряк, пан підстароста й настовбурчив свої щетинисті вуса. – Та присягаюся білосніжною ручкою моєї богині, я їх нагайкою розжену! Го-го-го! – хвалькувато задер він голову. – Вони від самого мого імені тремтять, мов осиковий лист! І доказом цього для моєї повелительки може бути те, що навколо ворушиться хлопство, а в моєму старостві ані звуку! Тихо, мов у могилі! Нехай не забуває пані, – заговорив він м'яким і переконливим тоном, знову заволодіваючи рукою Марильки, – що я турбуюся не за себе, а за мою королеву, за мою найпрекраснішу перлину, – поцілував він її руку вище ліктя. – Адже цей диявол Хмельницький тут. До мене він тепер не підступиться, – так я його провчив на сеймі! Але якщо він довідається, що разом зі мною їде й моя пані, – розвів руками Чаплинський, – тоді він нічого не пошкодує й може наважитися на найризикованішу справу. Усе це бидло за нього горою стоїть, і хоча для того, щоб заволодіти моєю перлиною, йому доведеться переступити через мій труп, – а це, гадаю, нелегко буде зробити, – шумно відсапнувся Чаплинський, – але моя смерть усе-таки не врятує пані, а якби цьому псові вдалося тільки тобою заволодіти, можу собі уявити, до чого дійшли б його хлопська лють і помста!
Марилька прикусила губу й відвернулася.
У кімнаті запанувала мовчанка.
Чаплинський осушив свій келих і, кинувши на Марильку, яка відвернулася, погляд, у якому змішалися і страх, і досада, поринув у свої роздуми.
Пекучий образ козачки не виходив із його голови; то йому ввижалося, ніби він мчить із нею засніженою долиною, сніг летить грудками з-під копит розгарячілих коней, вона б'ється в його руках, виривається з відчаєм пташки, що потрапила в сильце, а він бачить її очі, які палають, мов жарини... А сніг летить, летить навколо білою непроглядною пеленою.
Попри те, що Марилька й повінчалася з Чаплинським, її холодне й напівзневажливе ставлення до чоловіка не змінилося ані на йоту. Домогтися ніжності від своєї дружини було для пана підстарости великими труднощами, тим паче що, розбещений, нахабний і боягузливий, він зовсім губився в присутності своєї дружини: одного холодного погляду красуні було досить, щоб прикувати його до місця. Невдовзі для пана підстарости стало цілком очевидним, що Марилька ставиться до нього більш ніж байдуже; утім, для його збоченої душі це відкриття не мало особливого значення; він лише став іще ревніше оберігати свою красуню. Однак вічна холодність красуні разом із її примхливим і вимогливим характером справляли вкрай гнітюче враження на підстаросту, який звик ні в чому себе не стримувати. Оксану він побачив саме в цей час, і бажання заволодіти нею за будь-яку ціну охопило пана підстаросту з якоюсь всепоглинальною силою. І ось вона вже в його руках... Увесь вечір прагнув пан підстароста вирватися зі свого пишного будинку до Оксани, яку він сховав у затишному місці, але щоразу, коли збирався розповісти Марильці вигадану історію, щоб виправдати свій запланований від'їзд, він зустрічав її презирливий погляд, і рішучість його зникала, а на обличчі з'являлася дурнувата, збентежена усмішка.
Важко було визначити, про що думала пані чигиринська підстаростиха. Судячи з роздратованого виразу обличчя, можна було зробити висновок, що думки її були невеселими.
Так минуло кілька хвилин. Нарешті Марилька повільно повернула голову.
– А мені переказувала Зося, – процідила вона крізь зуби, – що Хмельницький день і ніч улаштовує бенкети.
– Запобігає перед шляхтою, думає приспати нашу пильність і обдурити нас. Але це йому не вдасться, чорт забирай! – грізно грюкнув рукою пан підстароста.
Марилька пильно поглянула на його багряне й огрядне обличчя; войовнича й грізна постава замість поважності надавала йому вкрай комічного вигляду. Її обличчям промайнула глузлива усмішка.
– Мені здається, – повільно промовила вона, – що я мало виграла, промінявши хутір на місто: потрапила тільки з дерев'яної клітки до кам'яної.
– Мадонно моя! – шумно впав перед нею навколішки Чаплинський. – Не муч мене! Ти бачиш, я твій раб, твій підніжок! Наказуй, чого хочеш, усе з'явиться перед тобою! Але не скаржся на нудьгу: невже тобі мало моєї любові? Невже вона не зігріває тебе?
– Любов мала я і в Богдана! – гордо відповіла Марилька, відсторонюючись від Чаплинського.
– Потерпи, моя крулево, потерпи ще трохи! – заволав Чаплинський, намагаючись поцілувати її руку. – Ти знаєш, що пана старости немає... усе тепер на моїх плечах... дай мені тільки приборкати це бидло, а тоді ми заживемо на славу. Пан коронний гетьман недалеко... польний – теж;{297} вони стягують сюди всі війська. Коронний гетьман обожнює вино й жінок... підуть бенкети... полювання... Дай тільки нам покінчити з Марсом, і тоді ми воскуримо фіміам і Бахусові, і Венері!
Марилька ковзнула по його обличчю недбалим поглядом.
– Коли ж почнеться цей давно обіцяний рай?
– Дай тільки покінчити з цими клопотами! Ось бачиш, моя божественна красо, – зам'явся й засопів Чаплинський, – ця жорстока необхідність жене мене навіть від твоїх божественних ніг.
Куточки рота Марильки злегка піднялися.
– Знову? – кинула вона з легкою насмішкою.
Чаплинський неспокійно засовався на місці.
– Спіймали там бунтівних хлопів... треба самому допитати... ну, доведеться пустити в діло залізо й вогонь.
– Коли ж пан повернеться?
– Не раніше ніж днів за два, моя королево; далеко їхати.
– І пан не боїться бунтівного бидла? – глузливо всміхнулася Марилька.
– Сам я не боюся й пекла! – пихато вигукнув Чаплинський, схиляючись над рукою Марильки й потай радіючи, що йому вдалося так швидко вирватися до Оксани. – Але за мою королівську перлину я блідну навіть перед дворовим псом. Та що ж, невже навіть на прощання моя богиня не обдарує мене бодай одним поцілунком? – зазирнув він їй у вічі своїми масними світлими очима.
Марилька нахилилася й торкнулася губами його чола.
Чаплинський обхопив її руками за талію, аж раптом у двері пролунав сильний стукіт.
– Який там біс? – сердито крикнув пан підстароста, насилу підводячись із колін і обмахуючи хусткою почервоніле обличчя.
Двері відчинилися, і на порозі з'явився Пешта.
– Що там іще? Ні хвилини спокою! – роздратовано пробурчав підстароста, подумки обурюючись на Пешту за те, що той завадив йому негайно вирушити до Оксани; але вже з його обличчя Чаплинський побачив, що козак прийшов неспроста. – Розповідай! – промовив він уже спокійніше, опускаючись на стілець. – Тільки не барися: я поспішаю.
– Важливі новини, пане підстаросто; я щойно з обіду в Хмельницького.
– Ну?
– Він викрав у Барабаша привілеї, щоб підбурити татар проти Польщі, зібрав усіх старшин, і вони поклялися, як одна душа, підняти таке повстання, щоб не залишити живим жодного пана й жодного посесора.
Марилька підвелася з місця й зблідла, мов статуя.
– Пси! – заревів Чаплинський, несамовито схоплюючись із місця, і все його обличчя аж до бичачої шиї вкрилося синьо-багряним кольором. – Жовнірів! Заарештувати їх усіх!
– Якщо вони тільки ще в Чигирині, – зауважив Пешта. – Богдан, Богун, Ганджа та інші мають виїхати цієї ж ночі на Січ.
– На коней! – гаркнув, задихаючись від злоби, Чаплинський і кинувся було стрімголов геть, але біля дверей зупинився. – На коней... Це-то добре, але хто поведе загін? – і пан підстароста неспокійно завертів очима. Богдан, Богун і Ганджа! Це ж така трійця, з якою не захотів би зустрітися й сам чорт. А особливо йому, підстарості, така зустріч не віщує нічого веселого. Чорт забирай! Однак і втратити таку нагоду – спіймати ватажків і викрити змову... "Адже це пахне неабиякою нагородою... але й власна шкура?.. – Кілька секунд пан підстароста стояв у німому роздумі. – Ні, хай мене нечиста сила поб'є, якщо я поїду за ними! – вигукнув він нарешті подумки. – Ясинського пошлю..." І з цим рішенням пан підстароста поспіхом вийшов на ґанок.
На ґанку на нього чекала найбільш небажана й несподівана зустріч. Не встиг він віддати накази жовнірам, як перед ним із темряви виросла висока й широка постать Комаровського. Його обличчя було таким блідим і страшним, що, попри всю свою нахабність, Чаплинський зупинився перед зятем мов укопаний.
– Тьху ти, нечиста сила! – пробурчав він собі під ніс. – Наче виходець із того світу... Оце висипав сатана всіх своїх дітей із мішка на мою нещасну голову!
– Пішла, – промовив Комаровський, не слухаючи бурмотіння Чаплинського, якимось глухим, чужим голосом, ледь ворушачи білими, безкровними губами.
– Хто? Куди пішла?! – удавано здивувався Чаплинський, але страшний вигляд Комаровського змусив його мимоволі позадкувати.
– Оксани немає, немає, немає ніде! – повторив тим самим тоном Комаровський і раптом дико скрикнув, до болю стискаючи руку Чаплинського.