– замотав головою Барабаш, не маючи змоги вимовити й слова через туго набитий рот, показуючи Кречовському, щоб той не наливав йому склянки; але останній не звернув належної уваги на бурмотіння Барабаша.
За рибою подали чудові борщі із сушеними карасями, а до них різні каші; за борщами йшли пироги: були тут і пироги з грибами, і з капустою, і з рисом, і з гречаною кашкою, і з осетриною, і з картоплею. За пирогами потягнулися товченики зі щуки, потравки, короп із підливою, бігоси з в'юнів, за ними вареники з капустою, за варениками паруючі галушечки, що поширювали запашний аромат грибів, і кваша... Барабаш їв із якоюсь вовчою жадібністю, він так набивав собі рота, що його виголені, побагровілі щоки широко роздувалися, а шматки, які не вміщалися, випадали з рота назад на тарілку. Низько схиливши над нею голову й широко розставивши лікті, він тільки мукав якісь схвальні вигуки. Водночас блюда, що спорожняли з надзвичайною швидкістю, зникали й замінювалися все новими й новими. Богдан та інші сусіди Барабаша безперервно підливали йому вина й меду, так що вже до середини обіду очі полковника зовсім осоловіли, а язик ворушився якось дивовижно незграбно й ліниво. Попри те, що всі старшини справно і їли, і пили, їхні очі стежили за Барабашем і Богданом із якимось гарячковим хвилюванням. Іноді хтось кидав коротке слово або промовистий погляд на сусіда. Але серед цих стриманих слів і прихованих поглядів відчувалося загальне палке хвилювання, що болісно охоплювало всіх цих загартованих і мужніх людей. Лише Пешта не брав участі в загальному збудженні. Розмістившись між Ганджею та Носом, він сидів якось згорбившись, непомітно кидаючи навсібіч свої вовчі погляди й пильно прислухаючись до всього, що говорилося навколо. Утім, було до чого прислухатися: серед полковників і старшин зав'язувалася вельми цікава розмова.
– Так, так, – голосно говорив полковник Нос, чоловік років сорока п'яти, з довгим, худим, смаглявим обличчям і тонкими чорними вусами, що спадали вниз, – було їх багато, та й тепер ще є чимало тих дурнів, що кричать серед голоти про бунти, та про бунти, та про якісь свої права. А до чого доводять бунти? Бачили вже ми їх доволі! Нехай тепер там бунтує хто хоче, а я й сам зарікаюся, і дітям своїм забороню. Ляхів нам не здолати, а якщо сидітимемо тихо та смирно, то перепаде й нам дещо... а то всім – волю! Бач, що вигадали, – і в Бога не всім однакова шана... І зорі не всі однакові.
– Інакша слава сонцю, інакша слава місяцю, а інакша й зорям, – серйозно вставив один із сивих старшин.
– Правда, – заволав Нечай, – правда, хай мене біс ухопить! Як усім волю дати, то ніхто мені не захоче й жита намолотити.
– Раби, своїм господарям коріться! – зауважив Кречовський.
Пешта здригнувся й повернув у його бік свої вовчі очі з жовтуватими білками. Хоча Кречовський говорив ці слова цілком серйозно, під його вусами блукала ледь помітна усмішка. Однак, попри всі зусилля, неможливо було б визначити, до кого й до чого вона стосувалася – чи до дурного й боягузливого Барабаша, який усе ще недовірливо позирав навколо, чи до благонамірених промов козаків.
– Ну, цього ніяк не розкусиш! А що Нечай бреше, то правда, та й решта прикинулися вівцями, а самі у вовчих шкурах, – невдоволено пробурмотів собі під ніс Пешта й перевів погляд на Богдана.
Гарне, енергійне обличчя останнього мало тепер якийсь рішучий вираз; його очі пильно стежили за всіма, хто сидів за столом; здавалося, це полководець оглядає досвідченим поглядом поле битви, заздалегідь передбачаючи перемогу. Але Барабаш іще не здавався. Попри те, що його щелепи безперервно працювали, він уважно прислухався до розмов, що лунали навколо, іноді підводячи від тарілки своє жирне, лискуче обличчя з обвислими щоками й м'ясистим носом, і тоді його хитрі, заплилі очиці кидали пильний погляд на того, хто говорив.
– Знову ж таки, щодо віри, – провадив Нос, погладжуючи вуса, – воно, звісно, гірко, що відбирають наші церкви й забороняють правити богослужіння, та що робити? Не лізти ж, мов скаженим, у вогонь, можна ласкою та проханням до ксьондза та до пана, та й то – Бог же один! Прочитай собі подумки молитву... Господь же сказав, що в багатослів'ї немає спасіння...
– Ох-ох-ох! – смиренно зітхнув Нечай; але зітхання вирвалося з його грудей – наче з доброго ковальського міха. – Усе від Бога, а з Богом не боротися.
– Що ж, краще терпіти, – ледь помітно всміхнувся Кречовський, – а за терпіння Бог дасть спасіння.
– Розумне твоє слово, – підсумував Хмельницький, – смирення – найбільш угодна Богові чеснота.
– Чорт їх розбере, хто кого дурить? – пробурмотів собі під ніс Пешта.
– Приємно, чудово, – похитнувся до Хмельницького Барабаш, – смирення, послух, але не чернечий чин... Скоромину люблю...
– Так, так, куме, – знову наповнив його келих Богдан, – за смирення і їжа, і все інше подібне не шкідливе.
– Хе-хе! Куме, любий мій! – потягнувся він і поцілував Хмельницького.
– Ну, будьте ж здорові! – цокнувся той келихом. – За нашу вічну приязнь!
– Дякую... Я тебе... і-і, Господи... Тільки не одразу, куме: так і впитися недовго.
– Дурниці! – струснув головою Богдан. – А хоч і впитися, то знайдеться в нас і перинка, і біленька подушечка... Зате ж наливочка – самі губи злипаються.
– Хе-хе-хе! Доведеш ти мене, куме, до гріха!
– Таких гріхів хоч сто тисяч – усі беру на свою душу...
– Ну, дивись же! – погрозив йому пальцем Барабаш і приклався губами до келиха. Він пив наливку довго, дрібними, жадібними ковточками. – Добра, – підсумував він нарешті, опускаючи келих на стіл і витираючи спітніле й червоне обличчя вишитою хусточкою.
– А коли добра, то повторити, бо всьому доброму треба вчитися, а гереtitio, – знову налив Богдан келих Барабаша, – est mater studiorum! *
– Ой куме, куме! – злегка похитнувся Барабаш, але осушив келих і цього разу.
– Ось же, здається, правда, – провадив Нос, – і малій дитині розкажи, то зрозуміє, а їм у голови не втовкмачиш! І через цих баламутів лютує на нас панство, постійно урізує нам права.
– Аякже, аякже, – почулися навколо вигуки, – і землі відбирають, і реєстри зменшують, усе через запорозьких гультіпак.
* Повторення – мати навчання! (латин.)
– Що, тепер, не бійся, і вони розібралися, де смак, – знову нахилився до Хмельницького Барабаш, і Богдана знову обдало спиртним духом, – а раніше не те співали, та й ти, куме, того, зізнайся, раніше... – Барабаш зробив якийсь хитромудрий жест пальцями й хитро всміхнувся; його осоловілі й зовсім замаснілі очі ніжно дивилися на Хмельницького, – так, того... раніше... так... – повторив він знову, крутячи пальцями, наче не знаходив слів, щоб висловити свою думку, – так, того... розумом за порогами витав... а скільки разів казав я тобі: гей, куме Богдане, куме Богдане, – уже злегка похитувався Барабаш, – ніж нам своїм білим тілом мошок та комарів в очеретах годувати, краще будемо з ляхами, мостивими панами, мед та горілочку розпивати.
– Ге-ге, куме, – усміхнувся, струснувши головою, Богдан, – навіщо старе згадувати! Замолоду, кажуть, і півень погано співає!
– Отож-бо, а ось через ці, так би мовити, гм... так, – знову зупинився Барабаш, – так, через ці шалені думки, ось уже на що, здається, я?.. Мала дитина про мене нічого не скаже, води не скаламучу, а й то скоса дивляться ляхи, їй-Богу, досі зовсім віри не ймуть!
– Та чого ж із ними, із цими гультяями (волоцюгами), церемонитися? – пролунав сердитий вигук одного зі старшин. – Підрізати цим птахам крила! Не терпіти ж нам через них! Кожен про себе дбає... Якби не вони, нам, старшині, можливо, і шляхетство дали б...
– Ось, ось, саме так! – похитнувся Барабаш, але Хмельницький підтримав його, лагідно обійнявши рукою.
– Підрізати! Підрізати! – закричали голоси. – Розметати це розбійницьке кодло, щоб ніде було брати вогню!
– Та чого там із ними ще розводити балачки? – гаркнув на все горло Нечай. – Правду каже князь Ярема: вирізати всіх, та й годі!
Богдан звів на нього перелякані очі, у яких виразно промайнула думка: "Ех, загнув, брате! Ще все зіпсуєш!"
Брови Кречовського багатозначно піднялися.
– Ну, вирізати не вирізати, – серйозно зауважив Богдан, – а трохи натягнути віжки не завадить, так...
Барабаш, утім, похитувався в блаженній напівдрімоті, не помічаючи цієї гри.
XXXIX
Тим часом Богун і Ганна, сидячи в кінці столу, стежили з гарячковою, болісною увагою за сценами, що розгорталися перед ними.
– Одне мені не до душі, – говорив неголосно Богун, нахиляючись до Ганни й насуплюючи свої чорні брови, – не вірю я Пешті, а він тут, – поглянув він у бік Пешти, який сидів усе так само мовчки, не беручи участі в загальній розмові, а тільки кидав навсібіч похмурі погляди.
– І дядько не горнеться до нього серцем, – відповіла Ганна, – але що було робити? Немає в ньому нічого надійного, а обійти запрошенням, чого доброго, розгнівається, – заздрісний він дуже, – і перекинеться до ляхів.
– Так, так, – прикусив свого вуса Богун і кинув швидкий погляд у бік Барабаша, який тепер уже зовсім розкис, розм'як і дивився якимись масними очицями на дівчат, що прислужували, наче жирний кіт на пташок. – Не можу його бачити, – прошепотів Богун глухим голосом, нахиляючись до Ганни, – так і кортить розчавити голову цій гадині! Коли я побачив, що він простягнув до тебе руку... ні, – різким рухом відкинув козак голову назад, – не можу так кривити душею, як вони!
– Ти думаєш, це легко дядькові? – звела на нього очі Ганна. – Заради нашого блага...
– Знаю, знаю, – гаряче перебив її Богун, – у нього золоте серце, розумна голова й спритний язик! А я зі своїм нічого не вдію! Козацький! Рубає тільки з плеча, та й годі! Але ти скажи мені, – раптом обірвав він свою мову, – я чув про те горе, яке його спіткало, – як він тепер?
– Забув, усе забув! – натхненно промовила Ганна. – Ти поглянь на нього, он як виблискує сивина, а зморшки? Нелегко вони лягають, але все забув він тепер заради щастя нашої бідної батьківщини. Та й хто б міг, брате, думати в такий час про своє горе?
– Правда твоя, Ганно, – енергійно підвищив голос Богун, спрямовуючи на неї свої чорні очі, що палали натхненням, – сором тому, хто в таку хвилину зможе подумати про себе!
Цієї миті гучний голос Богдана, що пролунав із якимось особливим виразом, змусив усіх замовкнути й насторожитися.
– Так, свате, так, – говорив він, усе підливаючи Барабашу меду, – а хвилюються народ і козацтво все через чутки про ті привілеї, які видав тобі король.